Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор. Страница 4

– Хто у вас керує господарством?

– Дзюняк.

– А хто він?

– Тарас Свиридович?! – вона так здивувалася, ніби його повинно знати все обласне місто. – Наш завідуючий.

– Він є в будинку?

– Незабаром прийде, почекайте. – Задзвонив телефон, і адміністраторка здійняла трубку. – Готель… Жодного вільного місця… Але ж я вам…

Вона когось роздратовано переконувала у відсутності місць. У фойє спустився Белішвілі й направився до Колосюк, вклонився їй, притискаючи руку до серця.

– Калбатоно[13], прийміть мої щирі співчуття, – сумно мовив.

– Спасибі.

Вони пішли. Адміністраторка закінчила розмову й нервово поклала трубку.

– Біда з вами приїжджими, – поскаржилась, шукаючи у мене підтримки.

Але я не пристав на розмову. Мене турбувало інше.

– Ви бачили, коли вночі виходив шофер? – натомість запитав її.

– Авжеж: ми саме з Настею Вакулівною пили чай.

– Хто це – Настя Вакулівна?

– Палига, чергова другого поверху.

Ага, та жінка, яка й досі зберегла риси колись холодної красуні.

– І ви не схвилювалися, що він не повернувся?

– Чого? – зломилися її брови-шнурочки. – Шофери часто сплять у кабінах. Стережуть свій вантаж.

Справді, їй нічого було непокоїтись. Усе відбувалось, як завжди, – ніякої надзвичайності.

– Давно у вас ці грузини?

– Вже місяць.

Підозрювати їх не було підстав. Вони б тоді не залишилися. Хоча… Могли підготувати підкоп, а крадіжку здійснили спільники, що втекли машиною і подалися на вокзал. Ні, машиною небезпечно їхати далеко. Машини вже перевіряли на дорогах працівники ДАІ. Скорич дав вказівку. А от…

– Скажіть, сьогодні вранці хтось вибув з готелю? – запитав із таємною надією.

– Тільки один шофер.

– Будь ласка, дайте його картку.

Адміністраторка відімкнула сейф, в якому лежала купка паспортів і різні папери. Переглянула їх і подала мені аркушик. Валуйко Федір Іванович, 1938 року народження, село Терешки, мета приїзду – продаж товару з автолавки, номер машини.

– Коли вибрався Валуйко?

– Виписався рано, – і вона кивнула на кушетку за своєю спиною. – Якраз я міцно заснула, а його приніс чорт. Напевне, десь о четвертій ранку, бо у вікні сіріло.

О четвертій… Чого йому схоплюватись ледь світ? Село Терешки – недалеко. Постривай! Та й ночувати нема сенсу: година-півтори – і вдома. А Валуйко залишився.

– А він не виходив опівночі надвір?

Адміністраторка здвигнула плечима.

– Хтось хряскав дверима. Я не зводилась – дрімала.

– Часто зупиняється у вас?

– Щомісяця.

Мене охопив неспокій. Попросив телефон і подзвонив черговому міліції, Дав йому дані Валуйка, номер машини. Тепер залишилося чекати, коли його затримають інспектори ДАІ. І цілком вірогідно, що з тієї «Волги» крадені речі перевантажили до автолавки.

Хід непоганий: у магазині на колесах повинні бути товари. Автолавка не викличе ні у кого підозри.

Я схвильовано пройшовся коридором, в якому розташована дирекція ринку і де знаходився кабінет завідуючого Будинком колгоспника. А Дзюняк не з'являвся. Щоб чимось зайнятись, окрім висування версій, прочитав стіннівку «За комуністичну працю», святковий наказ директора, перелік путівок у санаторії і будинки відпочинку, склад групи народного контролю.

Спинився біля стенда «Вони захищали Батьківщину». Фотокартки на ньому перезняті зі старих, давніх, і ветерани молоді, відчайдушні. Сивак В. В. – старшина, артилерист, директор ринку; Дзюняк Т. С. – сержант, командир відділення зв'язку, завідуючий Будинком колгоспника; Скерегеля В. Н. – єфрейтор, бухгалтер (пілотка кокетливо надіта на пишне хвилясте волосся, і в очах знадлива смішинка); Палига Г. Ф. – старший сержант, мінометник, контролер (напевне, чоловік чергової другого поверху Насті Вакулівни); Котов М. І. – сержант, піхотинець, бригадир рубачів м'ясного павільйону; Федоровський З. Д. – рядовий, піхотинець, ветлікар.

Дивився на них і з жалем думав: коли б не загинув мій батько, теж у якійсь установі висіла б його фотокартка серед ветеранів війни. А можливо, він би й досі служив і хтозна, чи не став би генералом. Ох, багатьом чорне лихоліття вкоротило віку або перекопало життя.

– Да, дорогою ціною заплатили за Перемогу, – раптом журливо заговорив за моєю спиною чоловік. – А які орли!

Оглянувся – позаду невисокий, натоптуваний дядько в синьому костюмі й білій сорочці, буцматий, сивоголовий, смаглочолий. Він скидався на боцмана, списаного на берег, і видався мені знайомим… Еге, Дзюняк, один з ветеранів.

– А я до вас, Тарасе Свиридовичу, – звернувся до нього.

– Впізнали! – зраділо вигукнув. – Я здорово змінився, не всі… – він спохопився й спохмурнів, погасив усмішку. – Заходьте.

Кабінет у нього маленький: однотумбовий стіл, обов'язковий сейф у кутку, під стіною два стільці, металева вішалка, на підвіконні графин з водою і склянка, телефон. Дзюняк поклав короткопалі руки на скло, зчепив пальці й приготувався до розмови. Його, мабуть, попередила адміністраторка.

– Ви знаєте, що сталося?

– Оце від сарая, – відказав Дзюняк і скрушно додав: – Неприємність, і шкода того шофера.

– А хто з ваших працівників найчастіше ходив у сарай? – запитав його.

– Я.

– Коли ж ви були востаннє?

– Їй-бо, не пам'ятаю, – почухав потилицю. – Ми скидаємо туди всякий мотлох. Тому й рідко заглядаю.

Подібної відповіді слід було чекати. Власне, я її передбачив, але, як завжди, підсвідомо жевріло Сподівання на потрібні факти чи відомості. Хай би вже дріб'язкові! З них іноді буває користь. А тут – нічого. Я лише впевнився: злодії мали достовірну інформацію про забутий сарай. І отримати її могли від працівника Будинку колгоспника.

– Скільки у вас чоловік у штаті? – запитав завідуючого, щоб прикинути об'єм роботи: з кожним поговорити, перевірити.

– Зі мною одинадцять.

– Тарасе Свиридовичу, ви розумієте, як важливо знайти злочинців, – почав я здалеку. – Ви місяцями не заглядали до сарая. Про це знали працівники. Напевне, комусь передали.

У Дзюняка спершу округлились очі, потім він примружився й недоброзичливо сказав:

– Ви помиляєтесь. У нас одні жінки, і працюють вони по десять і більше років. Коли б що, крадіжка трапилася б раніше. Га? Магазин і сарай збудовані давно.

Хм, Дзюняку не відмовиш в логіці: тонко підмітив і слушно зауважив. Я замислився… Не збирався відступати. І зненацька мене осінило.

– Скажіть, а в будівлі весь час промтоварний магазин?

– Ні, – жваво відгукнувся завідуючий. – Спочатку… – Він задивився у стелю і почав загинати пальці. – Спочатку тканини, після них – уцінені товари, потім – спортивні й оце другий рік… – Дзюняк осікся, злякано зиркнув на мене і вражено прошепотів: – Невже хтось із наших жінок?

– Може, ненавмисне: просто котрась прохопилась у розмові або хитро випитано, – заспокоїв його, знаючи, як важко працювати в колективі, коли поруч нерозпізнаний злочинець. Недовіра не дасть супокою, точитиме свідомість, мов шашіль дерево.

– Справді, жінки люблять потеревенити, – охоче пристав на мою думку завідуючий і спохмурнів.

– А ви самі, Тарасе Свиридовичу, не помітили нічого підозрілого? – для годиться запитав.

– Ні, люди як люди, – не вагаючись, відповів. – У кожного свої радощі й печалі. У чоловіка Насті Вакулівни, він працює на ринку контролером, виявили рак печінки, – гірко зазначив.

Настя Вакулівна… А, Палига, чергова другого поверху. Велике горе у неї. Ось чому жінка справляла враження холодної, байдужої людини. Її ніщо не тішило. Прикро… Раптом Дзюняк ляснув себе по лобі долонею й гмикнув.

– Ну й телепень! – вигукнув. – Позавчора з дворика перед сараєм я вигнав двох лобурів! Ви розумієте?!

Я кивнув і насторожився, запитливо поглянув на Тараса Свиридовича, чекаючи подальшої розповіді. Він хапливо налив з графина води й спрагло випив.

– Да… – продовжив. – Після обіду я чому крутився на подвір'ї. Глядь – вони сидять за ящиками й цмулять вино. Я й погнав їх. Огинались, лаялися… Неприємні типи.