Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор. Страница 9

Ми поминули універмаг і виїхали на вулицю Шевченка. «Уазик» упірнув у затінок молодого листя каштанів, що росли на тротуарах навпроти триповерхового приміщення відділу. Я встиг на нараду. Рішуче відчинив оббиті чорним дерматином двері до кабінету начальника відділу. За приставним столом сиділи майор Скорич, слідчий Топчій, і в кріслі підполковник.

– Дозвольте? – звернувся до Ольхового.

– Сідай, Арсене, – кивнув Павло Михайлович, пильно оглянувши мене. – Забігався? – турботливо запитав.

– Трохи, товаришу підполковник.

– Як потерпілий? Щось сказав?

– Два слова. «Як… Митутя – прошепотів шофер», – коротко доповів. – «Як» – мабуть, Яків.

Вони перезирнулися між собою, і в Топчія проясніло чоло.

– Яків Митутя, – повторив Анатолій. – А це вже слід.

– Зачіпка славна, – підтвердив Ольховий.

Скорич відсунув вільного стільця поруч себе, і я опинився неподалік від Ольхового – нас розділяв лише його стіл, на якому лежали чистий аркуш і зелена кулькова ручка. Начальник відділу ще не вималював своїх улюблених цифр – 1 до 5. Ольховий обвів нас задумливими очима. Я й собі зиркнув на товаришів. Під кінець робочого дня вигляд у них не з бадьорих. У мене, напевне, не кращий.

– Ознайомся, Арсене, – сказав Скорич і поклав переді мною купку паперів.

То були документи експертизи. Я дістав блокнот занотувати деякі факти і заглибився у матеріали.

9.

Нарада скінчилась о 19.00. Я отримав завдання поїхати в Малинівку вмочити оточення Молостова і дізнатися про Якова Митутю. Слідчий Топчій через паспортний стіл шукатиме його тут і знову допитає Бога – Шалапуху, потім розмови з батьками Богдана, друзяками, відвідини Зубовських…

До речі, про Вадима Зубовського – Зуба. На жаль, ми досі не затримали його – кудись повіявся з дому. Тому вирішили розмножити його фотокартку й роздати працівникам патрульно-постової служби і ДАІ, дільничним інспекторам, залучити до пошуку дружинників.

Стосовно висновків експертів. Вони виявилися цікавими й нежданими: від схожого поранення (глибоко, у ділянці ключиці, тонким, довгим предметом) помер Джуликідзе Отар Гігілович, труп якого знайшли позаторік під Фастовом. Чи не зловісний «почерк» одного й того ж злочинця? Я нічого не відав про цю справу й запитав: «Усе про Джуликідзе».

З магазину злодії поцупили золоті годинники, брошки, обручки, персні, ланцюжки, кулони, сережки, три каракулеві шуби, шапки і коміри з песця, норки і соболя. Одне слово, найдорожче – на 98327 карбованців 64 копійки.

Далі дізнався: ні в магазині, ні в сараї наші фахівці не виявили жодного свіжого відбитка пальця, крім залишку тальку (ним пересипають медичні гумові рукавиці). Зате натрапили на відбитки аж на мурі – від вулиці, через який перелазили злодії, на скалках скла, застиглого у розчині. Одначе у нашій картотеці ідентичних відбитків не було, щоб відразу встановити особу. Доведеться надсилати запити в експертні підрозділи сусідніх областей.

Також встановлено (по візерунках підошов) – у магазині перебувало четверо крадіїв, у кулаці Молостова кілька шорстких рудих і сивих волосин, ніби з бороди чи з вусів. Сиві… Напевне, пристаркуватий крадій.

Ось ужинок, зібраний експертами на місці події. Заслуговували на уваги виняткове поранення шофера і відбитки пальців. Слід додати Якова Митутю і Шалапуху. Мене зацікавила справа про Джуликідзе, і після наради я запитав про неї у Скорича.

– Ходімо розповім, – запросив мене майор.

Ми спустилися на другий поверх. В обезлюднілому відділі гучно лунали наші кроки, і з фойє долинала голосна розмова чергового по рації з патрульною машиною. Дмитро Юхимович відімкнув двері. До кімнати вже вкралися вечірні сутінки – причаїлися за шафою, під столом і стільцями. На підлозі лежали легкі тіні від гілок і листя каштана. Навпроти в універмазі світилися великі вікна й голубувата мла денного світла, його відблиск заповнив затишний кабінет мого безпосереднього начальника. Майор не засвітив ні люстри, ні настільної лампи. Сіли на диван. Було приємно розслабитися за цілий день, сповнитися тишею і спокоєм.

– Ти їв сьогодні? – порушив мовчання Скорич. Його чисто голена голова відсвічувала, наче у місячному сяйві.

– Обідав.

– Коли? – недовірливо запитав.

Дмитро Юхимович здогадався про мій обман і звівся, ступив до шафи. Дістав рожевий літровий термос і пакунок. Налив у скляночку какао й подав мені з бутербродом – хліб з маслом і сиром. Я зашарівся від надмірної уваги, від батьківської турботи майора. Він мене опікував, ніби сина. А мабуть, скучив за своїм Максимом, працівником карного розшуку в далекому Норільську.

– Ти підвечіркуй, Арсене, а я видам інформацію про Джуликідзе, – сказав Скорич, знову опускаючись на диван. Він кілька хвилин витримував паузу – згадував, потім ляснув себе по коліні долонею й мовив: – Так от: позаторік до нас надійшов запит із Грузії щодо Джуликідзе. Він продавав на ринку мандарини, потім зняв гроші з ощадкнижки і поїхав додому. Проте знайшли його під Фастовом мертвим, без грошей.

– А де він жив? – глухо запитав я, хвилюючись.

– Понад місяць у Будинку колгоспника. Ми нікого це запідозрили. А тепер маємо ниточку – схожі удари довгою заточкою чи шпичкою. Ти мене розумієш?

– Авжеж, Дмитре Юхимовичу, – я напружено слухав.

– Звичайно, ниточка благенька, – гірко зазначив майор. – Одначе ця аналогія з пораненням Молостова і справою Джуликідзе дозволяє припустити, що вбивця грузина і крадії знаходяться у нашому місті. Гастролери не робили б підкопу. А як ти міркуєш?

Перед моїм зором промайнули обличчя завідуючого Дзюняка, чергової другого поверху Палиги, адміністраторки… Люди як люди. Але я вірив Скоричу, бо за рік спільної роботи переконався – він фахівець високого класу. І водночас торговець мандаринами мешкав у Будинку колгоспника. Я глянув на майора – він сидів, одкинувшись на спинку дивана, із заплющеними очима, із застиглим обличчям, на якому лежав блідо-голубий полиск денного світла, і його лице здавалося холодною, неживою маскою.

– Іще, Арсене, – спроквола заговорив Дмитро Юхимович. – Торік обікрали універмаг у Бровниці. Взяли тільки ювелірні вироби із золота. Правда, обійшлося без жертв. Слідів – ніяких. Орудували з неділі на понеділок, коли у працівників вихідний. Мали більше доби часу на зникнення. Я оце міркую… – і Скорич замовк.

Він припускав, що крадіжки в магазині й універмазі справа одних рук. Ніби вірогідно. Одначе на ринку сталася подія не з неділі на понеділок. Це трохи суперечило домислу.

– Але чому цього разу?.. – запитав у майора, ставлячи на стіл скляночку.

– Хм, – Дмитро Юхимович заворушився й заклав ногу на ногу, – на мою думку, вони вичікували сприятливого моменту: і завозу товару, і приїзду автолавкою Валуйка. Молостову, Арсене, пощастило. Добу він би не протяг.

Не погодитись із висновком майора я не міг. Йому не закинеш у нелогічному мисленні. Невже злодії і вбивця грузина – місцеві? Напевне, за свої роки той вчинив немало злочинів і десь повинен залишитися його слід. Варто підняти старі справи. Винятковий удар – не випадковість, якщо його заподіяли вдруге.

– Треба перекопати давні нерозкриті справи, – сказав Скорич, ніби підслухав мої думки. – Здається, підстаркуватий з неабияким «багажем». Га, Арсене?

– Ви просто телепат, Дмитре Юхимовичу, – засміявся я.

– Еге, Вольф Мессінг, – жартома відповів. – Ну, на сьогодні досить. – Майор звівся, ступив до вікна. – Іди відпочивай. Тобі завтра вранці в Малинівку. А я ще посиджу у присмерках.

До себе я не забіг, а відразу подався додому – в гуртожиток.

10.

Надворі теплий весняний вечір. Повітря ледь гіркувате від молодого листя, напеченого за день сонцем. На вулиці перехожі, густіше їх снувало поблизу незачиненого універмагу. Я не збирався їхати трамваєм. Подумки готувався до завтрашньої поїздки в Малинівку.

Якось несамохіть винесли ноги на Адміральську, і я глянув на яскраво освітлену перукарню. У зручних кріслах, мовби у салоні літака, напівлежали клієнти, тупцювали, обслуговуючи їх, майстри у білих халатах. З-поміж них мимоволі вирізнив невисоку пшеничноволосу постать Єви, молодої, гарної дівчини, у котрої голився, бо часто доводилося схоплюватись уранці.