Знайти і затримати - Тимчук Віктор. Страница 24

Хлопець дістав з-під сидіння викрутку й заходився відкручувати. Трохи повернув ліве люстерко, щоб у ньому міг бачити, що діється позаду машини, лише я. Здається, все. Ще раз оглянув кабіну. Ага, скринька. Відчинив її. Сигарети «Подільські», сірники, гайки, гвинтики…

– Миколо! – гукнув до Бунчука. – Принеси ту ковбасу і шмат батона!

Сержант кинувся виконувати вказівку, зрадівши, що й для нього знайшлася робота. Я поклав харчі в скриньку. Апетитно запахло ковбасою. Це б іще…

– У тебе нема самогонки? – запитав у Сашка. – Хоч би чвертку.

– Ні, я з собою не вожу. – Він підняв сидіння й поклав під нього ручки, люстерко й викрутку.

– Що, самогон? – перепитав механік. – А в Гаврила. Мотнись, Сашко, до нього.

Сашко зник на фермі. Я поклав руки на кермо. Й помітив, що вони тремтіли. А ніби був спокійним. Знав: хвилювання вляжеться, тільки виїду на грунтівку. Он і Сашко з пляшкою.

– Насилу… випросив… – відхекувався.

Я витягнув із шийки кукурудзяний корок, понюхав – у ніс вдарив гострий запах бурякової сивухи? Набрав у рот, трохи ковтнув, а решту виплюнув. Потім більше половини вилив із пляшки на землю. Сашко, механік і Бунчук не спускали з мене очей. Поклав пляшку в скриньку, закрив. Ось тепер усе. Завів машину.

– Пам'ятай, Арсене: Шакула небезпечний при затриманні. Пам'ятай, – сказав мені Дмитро Юхимович.

Я жодного разу не глянув на нього і Махова, поки готувався, та відчував на собі їхні погляди, прискіпливі, стурбовані. Авжеж, через хвилину-другу віч-на-віч з убивцею… Відпустив гальмо, й молоковоз рушив. Це вже майор, слідчий і сержант стежитимуть за мною з-за крайньої ферми.

Виїхав на дорогу. По обидва боки жовтіло стернею поле, мигтіли копиці. Сонце било прямо мені в очі, але я не опустив козирка. За молоковозом тягнувся довгий темно-сірий шлейф куряви. Вона довго трималася у повітрі й поволі осідала… Здогадувався, що за машиною слідкує Шакула. Щоб у нього не закралася ніяка підозра, на половині дороги загальмував, газонув, а потім зупинився, виліз, підняв капот, кілька хвилин буцім колупався у двигуні, й знову поїхав.

Наближалася третя копичка. Я крадькома зиркав на неї, поглядав на лісосмугу, де ховався Кузьменко з Букетом. Натиснув і відпустив акселератор, натиснув і відпустив… Проїхав копицю, в якій ховалися злочинці. Натиснув і відпустив…. Навмисне став подалі, ближче до лісосмуги. Вийшов з кабіни й підняв капот, вліз під нього, прислухаючись.

Наче з-під землі, біля правої підніжки з'явився присадкуватий молодик у синюватій лляній сорочці з мереживом на комірці, одутлий, мордатий, з русявим чубчиком над лобом. Поставив чорну спортивну сумку на приступку й дивився на мене крізь примружені вії. На його одязі остюки, у волоссі – солома. Шакула! Сам! Не витримав – клюнув.

Гра почалася.

– Звідки ти взявся?! – здивовано вигукнув я.

Він облизав губи й перевів подих. Я ковзнув по його постаті очима, намагаючись помітити, де у нього пістолет. Ні, не в кишені. Мабуть, під сорочкою, за паском.

– Там уже мене нема, – силувано посміхнувшись, розтяг тонкі губи. – Ти у місто?

– Еге, везу молочко.

– Підкинеш?

– А чого ж… Ось забарахлив карбюратор, – я посмикав дротик. – А ти не з Тарасівки? До когось приїздив?

– Скакав у гречку, – Шакула оглянувся.

– Це ж хто у нас така спритна?

– Є одна доярочка… Довелося в соломі ночувати, – обтріпав сорочку, штани. – Ну, ти скоро?

Добре, що не знався він на автомобілях і не вмів їздити, а то б… Що ж він зробив із Філоном? Невже вбив? Не чути було ні стогону, ні зойку… А він при силі. У відкриту, сам на сам, прийшлося б мені сутужно.

– Айн момент, – я хряснув капотом.

Шакула задоволено гмикнув, підхопив сумку і вмостився в кабіні. Я зачинив за ним дверцята. Хе, не помітив, що не було ручки! Я сів за кермо. Молоковоз шарпнувся, й назустріч помчав пухкий, курний шлях. Невже справді Дрига хоче в місто? Повинен же здогадуватись, що на посту ДАІ перевіряють пасажирів. Повинен. Стривай! Він навмисне сказав про місто, щоб не злякати мене. Точно.

– Фу… – Шакула полегшено зітхнув. – Люблю колеса. Як тебе звати?

– Федір, – назвав ім'я батька.

– А мене – Роня.

Я відчував його хвилювання й внутрішню напруженість. Він – мов тугий клубок відчайдушної рішучості, що може принести багато лиха.

– Чудно – Роня, – сказав я.

– Ну, Мирон, а для близьких знайомих – Роня, – пояснив Дрига.

Роня… Очевидно, так у дитинстві називала його мати або дівчина. Звичайно, не відразу з Роні він став Шакулою. Не відразу. У сім'ї не без виродка.

Все ближче асфальт. Я чекав, що от-от Шакула викриє себе, і зібрав усю свою витримку. Скосив очі – Дрига міцно стулив щелепи, аж випнулись жовна, а його брезкле обличчя ніби скам'яніло, в погляді – лиховісні зелені вогники. Ось зараз, зараз, за…

– Повернеш на Снігурі, – холодно, наче не своїм голосом сказав і напівобернувся до мене. – На Снігурі, Федю.

– Ти що?! – Я аж пригальмував. – Скисне ж молоко! Чи в тебе не всі вдома?.,

– На Снігурі, Федю, – погрозливо лагідно повторив. – І менше патякай. Отримаєш сотнягу. Ну!

– Плював я на твою сотнягу! – скипів я. – З мене шкуру здеруть за молоко! Виженуть з комсомолу! Мільйонер! Сотнягу!

– Ах ти, шкет! – люто вигукнув Шакула й вихопив з-під сорочки пістолет. – Щур комсомольський! Повертай!

– Ти… ти… – белькотів я. – Сховай… не натисни…

– Сховаю… – зверхньо, презирливо цідив Шакула. – Повернеш і сховаю, йолопе. Тільки без фокусів. Зроблю дірку.

Злякано зиркаючи на нього, я виїхав на асфальт і повернув на Снігурі. Гра продовжувалась. Попереду – вісімдесят кілометрів. Ні, трохи менше, бо в райцентр Шакула не подасться: зійде поблизу якогось села, де є знайомі, щоб пересидіти в них. Дійсно, недурний. Я уявив, як від ферми вилетів наш «газик» і помчав до копички. Зиркнув у люстерко – за нами їхала «Победа». Що ж, усе йшло за планом.

– Молодчага, Федю, – похвалив мене Шакула. – Тепер жми.

Він розслабився: простягнув ноги й відкинувся на спинку сидіння, але пістолета не сховав. Пістолет Загати. Я мимоволі заскрипів зубами. Шакула лапнув по дверцях і наткнувся на штирі від ручок. У мене змокріло під пахвами. Головне – не зірватись, витримати, вибрати вдалий момент і…

– Куди це ти ручки подів? – запитав.

– Зняв хтось. У нашому селі до біса машин.

– Скільки у тебе бензину?

– Повний бак.

– Знаєш дорогу на Кавунівку?

– Через Снігурі.

– Ні, Снігурі треба об'їхати полями. Ферштейн?

– Об'їдемо, – пообіцяв йому, переконуючись, що Шакула хитрий і підступний.

Нас обігнала «Победа». Подивився в люстерко. Наш «газик» не з'являвся. Дрига тримав пістолет на правому стегні. Не спішив ховати. Обережний тип. І смикнув мене чорт за язик сказати за комсомол. Тепер він пильнуватиме кожен мій рух. Он як витріщився на руки.

– Слухай, а в тебе граблі не шоферські, – зненацька зауважив, кривлячи губи в злостивій посмішці, й глянув на свої руки – коротколапі, товсті, брудні. – Га, камса? Не шоферські.

Ох і підловив, мерзотник. А я не звернув уваги. Прикра промашка. Тепер їх не замастиш. Справді, руки канцеляриста. Пильне око в Шакули.

– Дурний ти, Роню, – єхидно відповів. – Я тільки вчора приїхав з курорту. Місяць лікував радикуліт у Хмільнику. Чув про такий курорт? Родонові ванни…

– Чув, десь на Вінниччині, – не гасив лиховісної посмішки. – Молодий, а вже радикуліт. Де ж ти його підхопив?

– Торік взимку обламався, полежав під машиною і маю цяцьку, – якомога сумніше сказав. – Добре, хоч путівки дають.

– Дають… – перекривив Шакула. – А я беру. Сам беру. Мені щастить. От сьогодні: сиджу в соломі й молю бога, щоб послав на дорогу машину, щоб вона стала коло мене. І ти з'явився і став. Га? І тепер я чкураю. Тепер свиснуть мені.

З нами розминувся МАЗ, завантажений кругляком. Ох, якби вбивця знав, який бог влаштував йому цю поїздку! І хто сидів поруч!.. Хай потішиться своєю силою. Вже недовго. Я глянув у люстерко – позаду їхав «газик», а за ним ще один. Наші! Пора діяти. Гра наближалася до кінця. Я простяг руку до скриньки, і Шакула насторожився, ворухнув пістолетом.