Свідків злочину не було - Тимчук Віктор. Страница 21

Незчувся, як промайнуло тридцять хвилин. Четвертий не прийшов. Напевне, відсипався після нічної пригоди. Навідаюсь ще після полудня. До Шулешко йти ще рано. А якраз по дорозі водна станція. Треба б зустрітися з Радутним і знову поговорити про Руслана. Чомусь тренер не помітив, що хлопчик схвильований. Віталик і столяр помітили, а він – ні.

І раптом згадав: а кого вчора пограбував Хрипливий?

На водній станції нічого не змінилося.

У тінистій платановій алеї мене аж зморозило, як ото біля грубки взимку, коли відходять зашпори і тіло вкривається сиротами. У елінгу помітив столяра Микичура, що порався біля спортивних човнів. Пішов до нього. Михайло Степанович лакував днище байдарки. Навколо гостро пахло ацетоном.

– Добрий день! – › привітався до його широкої смугастої спини в тільняшці.

Він повернувся, й приязна усмішка торкнула його губи.

– Здрастуйте. Передихніть, – кивнув на колодку. – Я скоро закінчу. Чи ви не до мене?

– І до вас теж. А Радутний є?

– У тренерській кімнаті.

Я сів лицем до будинку водної станції і тому не боявся проґавити тренера, коли той вийде з приміщення,

– Ви не чули, того дня Руслан не співав пісні з кінофільму «П'ятнадцятирічний капітан»?

– Це який? Де той… Паганель-мухолов?

– Еге.

– Не чув, щоб він колись її співав. Безперечно, бо не плавав з ним на швертботі.

– Більше не крадуть якорів? – жартома запитав.

– Ох, з тим якорем… Павло купив нового, щоб з мене не вирахували. А вже приїхав Русланів батько? – в свою чергу поцікавився Микичур.

– Вернувся.

– Біда в хаті, – гірко мовив столяр.

Я ще посидів з ним кілька хвилин і пішов до приміщення водної станції. У вікні побачив Радутного. Він сидів за столом… Про що з ним говорити? Ага, про Русланів настрій. І, може, за ці дні він щось пригадав суттєве. Постукав у двері, почув «заходьте» і переступив поріг тренерської. Павло Трохимович звів голову, і на його загорілому, мужньому обличчі відбилося здивування. Міцно потис мою долоню.

– Знайшовся?

– Ні.

– А я вже… зрадів, – важко зітхнув. – Завдав мороки малий: через три дні збір, потім змагання.

– Павле Трохимовичу, згадайте, яким був Руслан на тренуванні?

– Тобто? – не зрозумів мене.

– Його настрій, – пояснив.

– Гм, я вже вам… – Тренер згорнув грубий зошит, поклав на нього широку долоню веслувальника. – Гарний мав настрій, навіть заспівав, коли відчалили: «А ну-ка песню нам пропой, веселый ветер…» Дуже любив її, особливо ці слова: «Кто привык за победу бороться». Я ще йому підспівував.

– Дивно, а мені відомо, що він прийшов пригнічений. Не помітили?

– Та ні! Це хтось вигадав, – впевнено заперечив. – Ми три години були разом. Я б помітив. Ще на набережній весело помахав мені на прощання. А втім… Ви ж знаєте, як у дітей: тут плаче, а через хвилину сміється.

Що ж, Радутний знає психіку підлітків. Він правий: у Руслана, коли сів у швертбот, настрій міг змінитись. Отож свідчення Микичура втратили своє значення. Лишилося тільки те, що говорив Віталик. І я йому вірив.

– Правильно, Павле Трохимовичу, – погодився з ним. – Про що ви розмовляли з Русланом? Три години – строк чималий.

– Які там розмови… – вибачливо посміхнувся. – Ми ж не однолітки. Навчав, показував, як керувати швертботом. Розповідав про міжнародні змагання, чемпіонів. Загалом, переносив оцю теорію на практику, – і показав мені книжку Яна Проктора «ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения».

– Руслан не розповідав про… батька, матір, як вони живуть?

– Ніколи, – суворо відповів тренер. – Та й у мене нема звички випитувати. Це… непристойно, – відразливо скривився, – мов заглянув до чужої опочивальні.

Мені стало незручно, бо в Радутного склалося враження, ніби я підозрюю його у непорядності.

– Вибачте, Павле Трохимовичу, я не…

– Ну що ви?… Я вас розумію – робота, – заспокоїв мене.

Я підвівся, подав руку Радутному. Він затримав її.

– Ви куди зараз?

– У центр міста.

– Підемо разом. Чи вам?…

– Охоче. Удвох веселіше.

Дорогою тренер захоплено розповів про вітрильний спорт, яким займався більше тридцяти років. Радутний прочитав мені справжню лекцію про хвилі, тактику змагання, хмари і колір неба. Він чудово знав свою справу. Ми постояли на наплавному мості через річку Степову, помилувались краєвидом. З Радутним часто вітались перехожі, і я зрозумів, що у нього безліч знайомих у місті. Потім сходами піднялися на бульвар. Неподалік від майданчика, де стояли старовинні гармати, дві жовті бочки – «Пиво» і «Квас».

– А бокальчик хлібного не завадив би, га? – подав пропозицію Павло Трохимович.

Квас холодний, аж зуби ломив. Тренер пив і дивився на мене крізь товсте скло кухля, яке спотворювало його гарні карі очі й рівний ніс. Я ніби бачив його у кривому дзеркалі в кімнаті сміху. Опісля ми пройшли мимо драмтеатру, обіч якого між платанами височіли потемнілі бронзові постаті Венери, Аполлона, Афродіти. З двору на тротуар вибіг за м'ячем хлопчина років дванадцяти в одних шортах і сандалях. Я перепинив м'яч, щоб не викотився на дорогу.

– Дядю! Дядю! – гукнув до тренера хлопчик і заступив йому шлях. – А Денис захворів! – радісно сказав, крутячи головою від задоволення. – Захворів!

– Який Денис? – Радутний глянув на мене здивовано, мов закликав у свідки, що він справді не знав ніякого Дениса.

– А той, якому ви дали залізного карбованця.

– І… і що з ним? – розгублено запитав.

– Накупив морозива і сам наївся. Тепер болить горло, сидить вдома, – хлопчик схопив м'яч і побіг у двір…

Радутний взяв мене за лікоть:

– Позавчора я теж ішов сюдою. Підбіг той Денис, показує мені металевого карбованця і питає, чи не я загубив. Я й сказав, щоб взяв собі. А він – морозива… Діти.

Ми розійшлися з Радутним добрими знайомими. Його тактовність і стриманість мені сподобались. Він жодного разу ні прямо, ні побічно не поцікавився ходом розшуку Руслана, не нав'язував своїх міркувань. Розумів, що моя робота не обговорюється зі сторонньою людиною.

Я поволі йшов до свого відділу. Сподівався застати Скорича і викласти йому сьогоднішні новини. А попереду – розмова з Шулешко, і найголовніше, затримання грабіжника. Чомусь був упевнений в удачі. Малися для того переконливі підстави. Коло звузилось. Подряпина на правій щоці викаже його. Якщо Хрипливий втретє опівночі їхав четвертим маршрутом, значить, він жив у когось на дачі.

От лише з розшуком Руслана я тупцював на місці. Досі не було чіткої лінії, за якою провадив би пошук. Коло замикалося на батькові, підозрювати якого чисте безглуздя. Створити іншу версію заважав дзвінок Руслана після тренування. Дзвінок додому…

Що сталося з хлопчиною після дзвінка? Що і де? Адже після нього Руслан міг вдруге зайти до продавщиці, Міг! А свідки? їх нема. Правда, сусідка – молода мати – чула чоловічі голоси. І все ж у мене не було явних причин звинувачувати у чомусь Табурчака, окрім зради дружині.

– Є майор Скорич? – запитав у чергового.

– Приїхав.

Крізь оббиті чорним дерматином двері глухо долинав голос Дмитра Юхимовича. Я постукав і, не почувши відповіді, увійшов до кабінету. Скорич розмовляв по телефону. Він кивнув на стілець, уважно подивився на мене, ніби здогадувався про подію з шофером.

– Уже встигли підсмажитись? – заздрісно поцікавився, коли закінчував розмову.

– Сьогодні. Поєднав приємне з корисним; вистежував Хрипливого.

– З шофером?

– Вчора, близько опівночі, Хрипливий поранив його.

– Ах, чорт! – спересердя ляснув долонею по столі майор. – Хоч неважке поранення?

– Ні, лише втратив багато крові.

Я докладно розповів про Луцика. Майор, як завжди, слухав, а мені здавалося, що він дрімав.

– Значить, так, Арсене Федоровичу: через кілька годин ви підете на пляж. Якщо там з'явиться Хрипливий, дзвоните до мене і ми відразу їдемо на дачі. Без нас нічого не робіть. Досить Луцика, – суворо застеріг майор.