Свідків злочину не було - Тимчук Віктор. Страница 32

– Він бреше! Бреше! – схопився Табурчак, якого трясло, мов у лихоманці, й тицяв у Радутного пальцем, обліпленим тютюном.

– Сядьте! – владно наказав Скорич. – Сядьте!

Інженер опустився на лавку й заплакав. Неприємне видовище, коли плаче чоловік. Скільки презирства до Табурчака було у погляді Радутного.

– Я кинувся до Руслана – мертвий… Що я пережив… – Тренер заплющив очі і зітхнув.

– Навіщо ж ви?… Адже це злочин – сховати труп людини, яка нехай навіть загинула від нещасного випадку.

– Злякався, – Радутний гірко посміхнувся. – Злякався, що мені ніхто не повірить, злякався за своє майбутнє. Я чесно працював, виховав не одного чемпіона. Призначили мене тренером збірної, відкрилася чудова перспектива, а тут раптом усе під три чорти: нещасний випадок, тяганина, винний чи ні, проте пляма… Поки розібралися б, що й до чого…

– Бреше… бреше… – затято шепотів Табурчак.

– Звідкіля ви знаєте Кисюру? – запитав я.

– Непоганий спортсмен, його багато хто знає. Іще моя дача з дачею його сестри поруч. Випадково зустрілися, – пояснив тренер.

Долинув гул потужного катера. Пливли експерти-криміналісти. Скорич звівся, і ми вийшли на палубу. Радутний навіть не поцікавився, хто навів нас на слід, як ми розкрили злочин.

– Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику дурницю зробив цей чоловік, – замислено мовив майор. – І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.

– Завдяки Шулешко, – додав я. – Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?

– Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.

Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.

Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус – це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.

Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним, і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, – забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше – галасували діти. Вони грали у «пекаря» – ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.

– Денисе! – гукнув, не зовсім упевнений, що то він.

Хлопчик різко повернув голову.

– Ходи сюди.

Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.

– І скільки разів ти поцілив? – запитав його.

– Одинадцять, – не без гордості відповів.

– Ого! Молодець! – похвалив. – А горло ще болить?

– Трохи дере, коли ковтаю. – І він ковтнув слину.

– За що той дядя дав тобі карбованця?

– А, він попросив, і я сказав у трубку «я вже йду». А там гавкала собачка і якась тьотя питала, чи я не… Руслан, – охоче відповів і засміявся. – Є така казка «Руслан і Людмила».

Він пам'ятав казку. Вона закінчувалася щасливо.