Лялька - Прус Болеслав. Страница 9

Після першого Наполеона знайдеться другий, а коли й з ним станеться щось лихе, то прийде третій, поки вони нарешті не наведуть на світі порядок.

— Треба бути завжди готовим на перший поклик! — казав мій батько.

— Бо не знаєте ні дня, ні години… — додавав пан Доманський.

А пан Рачек, тримаючи люльку в зубах, на знак згоди плював аж у тітчину кімнату.

— Наплюй мені, добродію, в балію, то я тобі дам!.. — обурювалась тітка.

— Може, пані й дасть, та я не візьму, — бурчав пан Рачек, плюючи в бік грубки.

— Та й хами ж усі ці гренадериська! — гнівалась тітка.

— Пані завжди подобались улани. Знаю, знаю…

Згодом пан Рачек одружився з моєю тіткою…

…Хотівши, щоб я був цілком готовий, коли настане година розплати, батько сам працював над моїм вихованням.

Він навчив мене читати, писати, клеїти конверти, але над усе — муштруватись. До муштри він почав привчати мене з самого малечку, коли у мене ще вилазила з штанців сорочка. Добре пам’ятаю, як батько командував: «Право-руч!» або «Ліве плече вперед — марш!» — і тягнув мене в потрібний бік за хвіст тієї сорочки.

Навчання відбувалось за всіма правилами.

Не раз серед ночі батько будив мене криком: «До зброї!», муштрував, незважаючи на тітчину лайку та сльози, й кінчав такою фразою:

— Ігнасю! Будь завжди готовий, шибенику, бо не знаємо ні дня, ні години… Пам’ятай, що Бонапартів нам послав бог, щоб вони зробили на світі порядок, а поки не буде порядку та справедливості, доти не буде виконаний заповіт імператора.

Не можу сказати, щоб непохитну віру мого батька в Бонапартів та справедливість поділяли два його приятелі. Не раз пан Рачек, коли його дуже боліла нога, лаючись та стогнуючи, казав:

— Ну, знаєш, старий, щось ми дуже довго чекаємо того нового Наполеона. Я вже починаю сивіти, все більше підупадаю на здоров’ї, а його як не було, так і нема. Незабаром ми постаріємось, хоч під церкву йди, а Наполеон прийде хіба для того, щоб співати з нами Лазаря.

— Знайде молодих.

— Яких молодих! Найкращі з них ще поперед нас пішли в могилу, а наймолодші ніякого чорта не варті. З-поміж них уже є такі, що й не чули про Наполеона.

— Мій чув і запам’ятає, — відповідав батько, кліпаючи оком у мій бік.

Пан Доманський ще більше занепав духом.

— Все на світі йде до гіршого, — казав він, хитаючи головою. — Харчі щодалі дорожчають, за квартиру з тебе деруть останню копійку, навіть з ганусівкою — і то шахрують. Колись від чарки, бувало, розвеселишся, а тепер вип’єш склянку і такий тверезий, наче води напився. Сам Наполеон не діждався б справедливості!

На це батько відповідав:

— Буде справедливість, хоч би Наполеон і не з’явився.

Але ж він знайдеться.

— Не вірю, — бурчав пан Рачек.

— А як знайдеться, тоді що?.. — спитав батько.

— Не діждемось ми його.

— Я діждусь, — відказав батько, — а Ігнась діждеться тим більше.

Вже тоді слова мого батька глибоко запали мені в паг м’ять, але тільки пізніше події надали їм чудодійного, майже пророчого сенсу.

Десь коло 1840 року батько почав слабувати. Часом він по кілька днів не ходив на службу, а потім і зовсім занедужав.

Пан Рачек щодня навідував його, а одного разу, дивлячись на його сухі руки та пожовкле обличчя, шепнув:

— Ех, старий, мабуть, ми не діждемось Наполеона!

На це батько спокійно відповів:

— Я не вмру, поки не почую про нього.

Пан Рачек похитав головою, а тітка втерла сльозу, гадаючи, що батько говорить з гарячки. Та як було інакше й думати, коли смерть уже стукала в двері, а батько все виглядав Наполеона…

Було йому дуже погано, він навіть запричастився, коли через кілька днів прибіг до нас пан Рачек, страшенно збуджений, і, ставши серед кімнати, вигукнув:

— А знаєш, старий, Наполеон таки знайшовся! [5]

— Де? — крикнула тітка.

— Звісно де — у Франції!

Батько підхопився був, але знов упав на подушки. Він простягнув руку і, втупивши в мене погляд, якого я повік не забуду, прошепотів:

— Пам’ятай!.. Усе пам’ятай…

З тим і помер.

Пізніше я переконався, які пророчі були батькові слова.

Всі ми бачили другу наполеонівську зірку, яка розбудила Італію й Угорщину; і хоч вона впала під Седаном, але я не вірю, щоб вона зовсім згасла. Що мені Бісмарк, Гамбетта чи Біконсфільд! Несправедливість доти пануватиме на світі, поки не з’явиться новий Наполеон.

Через кілька місяців по смерті батька пан Рачек, пан Доманський і тітка Зузанна зібрались на нараду: що робити зі мною? Пан Доманський хотів узяти мене в свою установу й поступово вивести в чиновники; тітка радила якесь ремесло, а пан Рачек торгівлю городиною. Та коли запитали мене, куди б я хотів піти, я відповів: у магазин.

— Хто його знає, може, це й буде найкраще, — Зауважив пан Рачек. — А до якого б ти хотів купця?

— До того, на Підваллі, в котрого на дверях шабля, а в вікні козак.

— Знаю, — озвалась тітка, — він хоче до Мінцеля.

— Можна спробувати, — сказав пан Доманський, — Ми ж усі знаємо Мінцеля.

Пан Рачек на знак згоди плюнув аж у грубку.

— Господи милостивий! — крикнула тітка. — Цей урвитель незабаром на мене почне плювати, коли брата не стало… Нещасна ж я сирота!..

Велике діло! — озвався пан Рачек, — Виходь, вацьпані, заміж та й не будеш сиротою.

— А де ж я знайду такого дурня, який би мене взяв?

— Овва! Може б, і я взяв вацьпаиі, бо нема кому мене розтирати, — буркнув пан Рачек, важко нагинаючись до підлоги, щоб вибити попіл а люльки.

Тітка розплакалась; тоді озвався пан Доманський:

— Чого тут довго розводити церемонії! Ти не маєш опіки, а він не має господині; поберіться та візьміть до себе Ігнася, отож навіть матимете дитину. Та ще й дешеву дитину, бо Мінцель дасть йому харч і житло, а ви тільки одежу.

— Га?.. — спитав пан Рачек, дивлячись на тітку.

— Віддайте спочатку хлопця в науку, а потім… може, я й наважусь, — відповіла тітка. — У мене завжди було передчуття, що я погано скінчу…

— Ну, то гайда до Мінцеля! — сказав пан Рачек, підводячись з стільця. — Тільки, вацьпані, не обдури мене! — додав він, насварюючись на тітку кулаком.

Рачек з Доманським пішли і десь за півтори години повернулись, обидва дужо розчервонілі. Пан Рачек насилу дихав, а пан Доманський ледве тримався на ногах, мабуть, тому, що сходи наші були дуже круті.

— Ну як?.. — спитала тітка.

— Нового Наполеона посадили в Пороховию! [6] — відповів пан Доманський.

— Не в Пороховню, а в фортецю Га-у… Га-у… — додав пан Рачек і кинув шапку на стіл.

— А як же з хлопцем?

— Завтра має прийти до Мінцеля з одягом та білизною, — відповів пан Доманський. — У фортецю, тільки не в Га-у… Га-у… а в Гам-Гам, чи в Хам… навіть не знаю…

— Подуріли зовсім, опиюси! — крикнула тітка, хапаючи пана Рачека за руку.

— Тільки без оцих сімейних штучок! — обурився пан Рачек. — Сімейні штучки будуть після весілля, а зараз…

Має прийти завтра до Мінцеля з білизною й одягом… Нещасний Наполеон!..

Тітка випхнула за двері пана Рачека, потім пана Доманського й викинула за ними шапки.

— Геть відціля, пияки!

— Віват Наполеон! — загорлав пан Рачек, а пан Доманський заспівав:

Голос його помалу завмирав, немов він опускався в колодязь, потім замовк і долинув до нас уже з вулиці. За хвилину там зчинився якийсь галас, а коли я виглянув у вікно, то побачив, що поліцейський тягнув пана Рачека до ратуші.

Отакі події сталися перед моїм вступом у купецький стан.

Магазин Мінцеля я знав давно, бо батько посилав мене до нього за папером, а тітка — за милом. Я залюбки бігав туди, щоб надивитись на виставлені в вітринах іграшки.