Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 11

Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски, навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був «астра», калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли. натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починає лущитись і обсипатись.

Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька.

— Добрий вечір, містере Генрі, — привіталася вона.

— Здрастуйте, — відказав я.

Черговий за столом сидів і слухав.

— Посидимо тут чи вийдемо в сад?

— Краще ходімо в сад. Там не так жарко.

Я рушив за, нею до саду, і черговий дивився нам услід. Коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала:

— Де ви були?

— Виїздив на пости.

— Ви не могли прислати мені записку?

— Ні,— сказав я. — Не випадало. Я думав повернутися того ж дня.

— Треба було сповістити мене, любий.

Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував.

— Ми не могли б кудись піти?

— Ні,— відказала вона. — Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було.

— Сьогодні третій день. Але ж я повернувся. Вона подивилась на мене.

— I кохаєте мене?

— Так.

— Ви ж казали, що кохаєте мене, правда?

— Авжеж, — збрехав я, — кохаю — Нічого такого я не казав.

— I будете звати мене Кетрін?

— Кетрін…

Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом.

— Скажіть: «Ось вечір — і я знову з Кетрін».

— Ось вечір — і я знову з Кетрін.

— Ой любий, ви й справді знову зі мною?

— Так.

— Я дуже кохаю вас, і мені було так страшно! Ви не покинете мене?

— Ні. Я завжди повертатимусь.

— Ой, я так вас кохаю! Будь ласка, знов покладіть туди руку.

— Та я ж не забирав її.

Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. I ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло.

— Якби ж то нам кудись піти, — сказав я. Мені, як і кожному чоловікові, уже давалися взнаки ці довгі ніжності навстоячки.

— Нема куди, — відказала Кетрін, повертаючись до дійсності, хоч як далеко вона була перед тим.

— А може, посидьмо трохи тут?

Ми сіли на пласку кам’яну лаву. Я тримав Кетрін Барклі за руку. Обняти себе вона не давала.

— Ви дуже стомилися? — запитала вона.

— Та ні.

Вона втупила очі в траву під ногами.

— Нечесну ми ведемо гру, правда ж?

— Яку гру?

— Не будьте дурним.

— Я не дурний, то я навмисне.

— Ви хороший хлопець, — сказала вона. — I граєте як умієте. Але це нечесна гра.

— Ви завжди вгадуєте чужі думки?

— Ні, не завжди, Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити?

— Але ж я справді кохаю вас.

— Будь ласка, умовмося це брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.

Я стиснув її руку.

— Кетрін, люба…

— Тепер у вас дуже кумедно звучить оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.

— Так само каже й наш священик.

— Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?

— Буду.

— Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено. — Вона встала й подала мені руку. — На добраніч.

Я хотів поцілувати її.

— Ні,— мовила вона. — Я так стомилася…

— Поцілуйте мене, прошу, — сказав я.

— Я страшенно стомлена, любий.

— Поцілуйте.

— Ви дуже хочете?

— Дуже.

Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.

— Ні… На добраніч, любий, ну будь ласка…

Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.

Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.

— Ага! — мовив він. — Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.

— Де ви були?

— У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?

— Навідав англійок.

— Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.

Розділ VII

Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento [10], де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках — їхні пасували краще.

То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі — ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.

— Що сталося?

Він поглянув на мене, тоді підвівся.

— Зараз іду.

— Щось негаразд?

— Та війна ж, розтуди її…

— Що з вашою ногою?

— З ногою нічого. В мене грижа.

— Чого ж ви не в санітарній машині? — запитав я. — Чого не їдете в госпіталь?