Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 2

Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.

В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.

– Хайль Гітлер! – привітав він господаря, викинувши вперед руку.

Юргенс відповів тим же.

– Що це за пани? – зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.

– Мої люди.

Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.

Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.

– Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, – пояснив він. – Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…

– Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? – звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.

– Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.

– Його кар'єра вже закінчилась.

– Не розумію…

– Прочитай – і зрозумієш. – Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.

«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, – прочитав Ашингер. – З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»

– Так… безглуздо, – повільно сказав Ашингер, – Брехер убитий далеко від фронту, – а я беззмінно в районі передової – і живий.

– Ти невдоволений цим?

– Не невдоволений, а здивований, вражений… – Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.

На деякий час запанувало мовчання.

– Так… доля Брехера сумна, – знову заговорив підполковник, – але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.

– А саме?

– Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… – Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. – Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…

Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.

– Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? – спитав Ашингер.

– Ні, – відповів Юргенс. – Не бажаю забивати собі голову марними думками.

– Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. – Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. – А думати треба…

– Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. – Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.

– Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…

– До біса новини! – Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. – В мене дуже багато роботи.

Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.

– Не будемо нервувати і сваритися, Карл, – сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. – Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.

– В мене голова тріщить від цих новин, – сказав Юргенс роздратовано.

Ашингер ображено знизав плечима.

Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.

Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.

Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.

Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п'ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…

Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам'ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев'ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.

Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.

Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.

… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.

– Як гарно! – голосно сказав Грязнов.

Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.

В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.

– Андрію! Де ти подівся? – почувся з вікна голос Ожогіна.

– Тут, Микито Родіоновичу, іду! – відгукнувся юнак.

Він повернувся до будинку, поклав руки на підвіконня і, легко підтягнувшись, сплигнув на підлогу.

Коли Ожогін і Грязнов умилися і одяглися, до кімнати, постукавши, зайшла хазяйка. Вона сказала, що йде в місто, і дала жильцям ключі від парадного входу та кімнат.

Друзі вирішили оглянути будинок.

Насамперед обслідували горище. Воно було завалене мотлохом: поламаними меблями, битим посудом, якимсь ганчір'ям і круглими картонними коробками з-під капелюшків.

Унизу, в кімнаті хазяйки, стояли ліжко, ветхий комод, одежна шафа і старе, облізле дзеркало в бронзовій рамі. Ця кімната відокремлювалася від спальні жильців товстою, фундаментальною стіною. Затримавшись тут, Ожогін попросив приятеля піти в спальню. Грязнов голосно промовив із спальні кілька слів – розібрати їх Микита Родіонович не зміг. Виходило – в їх кімнаті можна було розмовляти вільно, не побоюючись, що хтось почує.

У великій їдальні були тільки стіл і стільці. У вітальні, застеленій строкатим паласом, стояли дві шафи, наповнені книгами, диван з високою спинкою і розстроєне піаніно, яке давало такі тяжкі, нестерпні звуки, що до нього страшно було доторкнутись. Над піаніно, на стіні, висіла гітара.

– Здається, нам тут буде непогано, – сказав Грязнов і провів пальцями по струнах гітари. Вони озвалися дзвінко, мелодійно.

– Зовсім непогано, – з посмішкою погодився Ожогін, – як на курорті.

– Цілковита воля дії – ось що дивно.

– Нічого дивного немає. Юргенс дуже добре знає, що люди, які близько стоять до німців, знаходяться під наглядом партизанів, і якщо він почне надміру піклуватися про них, то…

До вітальні тихо ввійшла хазяйка з пакунком у руках.

– Зараз будемо їсти, – похмуро кинула вона і зникла.

Сніданок складався з м'ясних консервів, смаженої картоплі, салату.

Снідали разом з хазяйкою. Це була жінка років сорока п'яти з крупним невеселим обличчям, вкритим зморшками, їла вона мовчки, похиливши голову, і її мовчання трохи бентежило квартирантів.

Нарешті Грязнов не витримав.

– Як же називати вас, хазяєчко? – люб'язно спитав він.

Жінка перестала їсти, підвела голову і подивилася на Грязнова похмурими очима.

– Так і називайте, – відповіла вона.

– Це незручно.

– Кому незручно?

– І нам, і вам.

– Мені нічого.

Вона встала з-за столу, вийшла і через хвилину з'явилася з чайником, який мовчки поставила на стіл.

Друзі зрозуміли, що далі питати марно, і взялися до чаю.