Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 30

– Що?!

– Не пам'ятаю, – тим же тоном повторив Ізволін.

– Не прикидайся дурнем!

Ізволін промовчав.

– Я тебе в землі згною, живцем! – Гестапівець схопився з місця.

– Це не дуже страшно: земля своя, рідна.

– Відповідай тільки на мої запитання! – крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. – Я тебе в дугу зігну.

– Не все гнеться, пане фріц, – дещо ламається. – А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?

– Ти назвеш себе?!

– Ні!

– Назвеш?!

– Ні!

Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.

Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.

– Наче в могилі, – мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.

Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…

На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого – огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі – все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м'які, котячі.

Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.

– Ситі? – спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.

– По горло.

– Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?

Леонід ствердно хитнув головою.

– Своє і навіть ваше, – додав він.

– Ви оракул! – І гестапівець підняв догори вказівний палець.

Леонід посміхнувся.

– Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.

– І не думаю, – відповів Леонід. – Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?

– Так, знав.

– От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.

– Не в вашому становищі говорити про це, – холодно промовив гестапівець. – Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція – майже вся Європа.

– А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти – ні замків, ні наручників, ні намордників…

– Ми відхилилися від теми, – спокійно сказав слідчий.

– Від якої? – здивовано спитав Леонід.

– Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?

Леонід посміхнувся:

– Не вийде.

– Що не вийде?

– Відносно знайомства.

Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.

– Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.

– Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.

– Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?

Ізволін ствердно хитнув головою.

– От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.

– Спробуємо. – В голосі Леоніда відчулась іронія.

– Це справжні прізвища чи вигадані?

– А як ви гадаєте?

– Я? Я гадаю, що це підпільні клички.

– Похвальна кмітливість.

– А хто такий «Грізний»?

– «Грізний»?

– Так-так.

– «Грізний», мабуть, людина і патріот.

– А звати його як?

– Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.

Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.

– Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.

Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.

– Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.

– І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.

Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:

– Коли ж пан росіянин нарешті зрозуміє, що правдиві відповіді дадуть йому не тільки звільнення, але й дещо більше? Є у вас розумні люди, які вважають за краще…

– Це не радянські люди, – перебив його Леонід.

– Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…

Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.

– Так, є… Так-так…

Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…

Начальник гестапо Гунке, високий, підкреслено прямий, ретельно виголений бігав по своєму кабінету. З того часу, як у стіни його установи потрапив Леонід Ізволін, Гунке не знаходив собі місця.

Слідчий Хлюстке, який першим допитував Ізволіна, стояв перед начальником, витягнувши руки по швах.

– Вам би тільки з громилами возитися! – шаленів Гунке. – Справжній злочинець здатний водити вас за ніс! Чортзна-що виходить! Взяли людину з кличками, зв'язками, паролями, рацією, вибухівкою, зброєю – і досі не знаємо, хто вона така! Ганьба! За таку роботу з нас шкуру здеруть! І правильно зроблять… Ну, а ви? – Він різко повернувся до другого слідчого. – Ви, здається, претендуєте на звання досвідченого детектива. Як у вас?

Другий слідчий розгублено розвів руками.

– Прізвище дізналися? – допитував Гунке. – Я вже не прошу більшого…

– Ні.

– А про що дізналися?

– Ні про що.

Гунке прикусив нижню губу і знову почав ходити по кабінету. Ліва щока його посмикувалась.

– Де ваш хвалений метод? Ви ляпали всім і всюди, що можете дуже швидко встановлювати з арештованими психологічний контакт. Де цей контакт?

– Я тільки почав з ним працювати, – виправдовувався гестапівець.

– І скільки вам треба часу, щоб дійти до кінця?

– Це на рідкість упертий арештований…

– Ви знаєте, що я вимагаю від вас, і повинні добитися цього! – Гунке грюкнув кулаком по столу. – Вам за це гроші платять! Будете душити, гризти чи палити, – мене це не стосується. Ви повинні розв'язати йому язика, інакше… інакше протягом двох діб ви обидва потрапите на передову! Ідіть!

… На цей раз допит тривав кілька годин. Побитого Ізволіна знову затягли в темну камеру. Крізь проблиски свідомості Леонід відчував, як йому кололи руку трохи вище ліктя і впорскували щось під шкіру. Опам'ятався він уже від холоду.

В ці години тяжкої самітності Леонід ясно уявив собі не тільки те, що його чекає, але й те, що він повинен робити. Все особисте, дрібне відійшло на задній план. Народилося почуття, яке перемагає і страх, і біль, і смерть.

Коли юнака знову повели на допит, до самого Гунке, обличчя його виражало спокій і впертість.

Цілісінькі дві години знущався над Леонідом оскаженілий до краю Гунке.

І знову напівживого юнака погнали в кам'яну могилу, де він повинен був чекати чергових тортурів.

Леонід розумів, що гестапівці своїми витонченими тортурами здатні довести його до нестями. Навіть з його маячіння вони намагатимуться дізнатись про якусь частинку таємниці, і вона загубить усіх.

Побачивши перила сходів, Леонід відчув хвилюючий приплив сил і сміливо пішов уперед. Коли один із солдатів хотів зупинити Леоніда, він ударив його головою її обличчя і кинувся на верхній, третій поверх. Бігти заважали сковані сталевими кільцями руки. На сходовій площадці третього поверху один із солдатів, наздогнавши в'язня, дав по ньому три постріли підряд.

Відчувши смертельний біль, Леонід повис на перилах і кволо посміхнувся.

– От і все… Цього я й хотів, – прошепотів він одними губами.

Тіло його нахилилося, здригнулось і впало вниз.

Сніг став пористим, темнів і осідав. Ранками його їли густі білясті_ тумани, а вдень нищило сонце.