Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 37

Кривов'яз вислухав Сашурку мовчки. Коли той закінчив, Інокентій Степанович встав і поправив кобуру з пістолетом.

– Що ж, треба зустріти… Як ти гадаєш, встигнемо підготуватись? – звернувся він до Костіна.

Костін, як і звичайно в таких випадках, коли йому доводилося щось вирішувати, зняв окуляри, злегка протер скельця і відповів, не поспішаючи, одним словом:

– Звичайно.

Наступного дня, на світанку, зведена група партизанів під командуванням Костіна вийшла до лісової доро-і и і зупинилася в шести кілометрах від заводу. Оглянувши місцевість, Костін наказав залягти в двадцяти метрах від дороги і сховатись, а сам з двома командирами взводів почав докладно вивчати ділянку майбутньої операції. Місце йому сподобалось. Появу колони можна було помітити на значній відстані, що давало можливість нанести удар певно. Групу розбили на дві частини по тридцять чоловік і розмістили по обидва боки дороги.

– Підніматись по команді «вперед». Даремно вогню не відкривати, – попередив Костін партизанів і сам сховався в кущах ліщини.

… Відомості, одержані Сивком і передані Кривов'язу, були не дуже точними. З табору вийшло не сто, а сто сорок сім військовополонених; конвоювало їх не двадцять, а тридцять автоматників. В числі охорони виявилось дванадцять поліцаїв-городян.

Досвідчений в таких справах, Інокентій Степанович Кривов'яз передбачав можливість збільшення охорони і відповідно зміцнив групу. Вона складалася з шістдесяти партизанів.

На чолі конвою військовополонених ішов есесівець-штурмшарфюрер. На відкритій місцевості він бадьоро марширував попереду колони, в населених пунктах забігав у будинки і, пояснюючи знаками, що арештовані потребують продуктів харчування, вимагав для них сала, масла, меду, яєць. Усе це, звичайно, йшло в сумки штурмшарфюрера і конвоїрів.

Коли вступили в ліс і колона перешикувалась по три в ряд, штурмшарфюрер вважав за краще замикати її. Адже йому добре були відомі «лісові порядки» в Росії. Він зовсім недавно на своїй шкурі відчув, що таке «мала війна» і які вона підносить сюрпризи.

Правда, так близько від міста партизани не з'являлись, інакше начальство не дозволило б вивести полонених з табору, але про всяк випадок краще було йти ззаду. Сонце припікало. Полонені, навантажені флягами, казанками, семиденним сухим пайком, ішли мокрі від поту. Колона розтяглася на сотню метрів, люди повільно брели лісовою піщаною дорогою. Будь-яке нарікання, будь-який вияв незадоволення негайно припинялись. «Одна погана вівця псує все стадо», навів російське прислів'я комендант концентраційного табору, коли відправляв штурмшарфюрера. – Кожного, хто проявить непокору або спробує втекти, негайно знищувати».

Комендант табору через перекладача попередив про це і самих полонених.

Манливе відчуття волі охопило полонених, коли над їх головами зашепотіли дерева і ліс по боках став густішим і темнішим. Усі пильно вдивлялися вперед, з надією озиралися на всі боки.

Звільнення прийшло несподівано, раптово.

– Вперед! – пролунав раптом крик, і колону оточили озброєні люди.

– Хенде хох!.. Лягай!

Полонені миттю кинулися на землю.

Більшість конвоїрів підняли руки, частина наслідувала приклад полонених, а деякі спробували чинити опір. Залунали постріли. Двоє партизанів упали мертвими, зрізані автоматними чергами, троє були поранені.

Костін подав коротку команду:

– Вогонь!

Уся операція була закінчена за кілька секунд.

… Увечері, при світлі вогнища, під булькання води, що кипіла в казанках, начальник розвідки читав невідісланий лист, вийнятий з мундира вбитого есесівця-шгурмшарфюрера. Інокентій Степанович, командири й партизани з цікавістю слухали.

– «Останній «пакет фюрера», – писав есесівець дружині, – мало не коштував мені життя, тому ти особливо ощадно витрачай сало й цукор. Часи пішли не ті. Тепер і продукти дістаються нам важко, з боєм, з жертвами. Я два тижні провів у цих страшних лісах, і півголови у мене посивіло, але страшніші від лісів партизани. Вони невловимі, і від них нікуди не втечеш. Останнього разу нас пішло багато, дуже багато досвідчених і бувалих хлопців, але більшість з них залишилася в лісах; повернулося лише кілька чоловік, в тому числі і я. Дякуємо богу, що ми зараз поза небезпекою. Нас прикомандирували охороняти концентраційний табір. Ми вільно зітхнули. Тут тиша і мир. Коли б на цьому й закінчилося все. Тепер я можу сказати тобі, що маю надію залишитися живим…»

XXVIII

Боротьба патріотів проти окупантів викликала в гестапівців гарячковість і страх. Гунке не встигав вислухувати донесень; кожна нова поява в його кабінеті працівника гестапо з доповіддю примушувала начальника таємної поліції здригатися. Він намагався стримувати себе, але відчував, що це йому погано вдається: пальці стрибали по склу на столі, ліва брова смикалась. Він усе частіше й частіше підвищував голос, кричав, звинувачуючи підлеглих у бездарності. Вони мовчки вислухували його грубощі і повідомляли про нові події. Це було нестерпно.

Особливо обурювали Гунке скарги працівників комендатури. І коли хто-небудь з них особливо набридав, начальник гестапо кидав трубку телефону і, задихаючись від злоби, гарчав:

– Підлота! Вони гадають, що я один можу тримати у місті порядок!

Черговий день почався тривожно. На світанку вбили двох есесівців на центральній вулиці міста. Про це Гунке дізнався ще в постелі. Вислухавши по телефону рапорт, він накрився ковдрою, намагаючись знову заснути. Але несподівано страшенно розболілась голова. Почався приступ мігрені – приступ гострий, що доводив до несамовитості. Ліки не допомагали. Гунке скинув ковдру і заходив по кімнаті. Він швидко ходив від стіни до стіни, стискуючи голову руками.

Знову задзвонив телефон. Гунке рвонув провід і відключив апарат.

– Чортзна-що коїться! – простогнав він і кинувся на подушку.

Але через кілька секунд знову встав і включив телефон у сітку. Апарат задеренчав захлинаючись. Викликали настійливо, тривожно.

– Слухаю, – процідив крізь зуби Гунке. – Так, я… Гунке, так… Що там знову трапилося?

Доповідав Ціммер, слідчий, який приїхав на місце вбитого Роде. Виявляється, в кількох кілометрах від міста, по дорозі на цурковий завод, втекли сто сорок сім полонених. Уся охорона знищена. Ціммер доповідав чітко і, як здавалося Гунке, навмисне повільно. Він наче смакував кожне слово. І це виводило Гунке з терпіння.

– Подробиці! – нетерпляче кинув він у трубку.

– Поки що ніяких, – відповів Ціммер. – Люди не встигають входити в курс справи, випадків дуже багато.

Репліка підлеглого пролунала насмішкою, і Гунке подумав: «Напевно, на обличчі Ціммера зараз єхидна посмішка». Хотілося вилаяти його, але довелося стриматись.

– Дякую, – сказав він підкреслено ввічливо і поклав трубку на місце.

Начальник гестапо весь аж кипів від люті й обурення. Здається, ніколи він не був у такому важкому становищі. Небезпек ставало все більше й більше, вони готові були задушити його. Цей Ціммер… чого він хоче? І Навіщо нескінченні натяки, насмішки? Гунке розуміє, І що вони означають. Його не обдурить формальний привід для появи Ціммера тут. Він прибув, щоб замінити не мертвого Роде, а живого Гунке, нездатного, на думку начальства, справитися з дорученим завданням, нездатного придушити опір у місті. Так, факти проти Гунке. І їх стало більше після приїзду Ціммера. Доля наче навмисне робить усе, щоб показати безсилля Гунке, осоромити його перед майбутнім начальником відділення.

Гунке спробував переключити всі сили на боротьбу з патріотами. Він уже не рахувався з будь-чиїми думками, подесятерив жорстокість, публікував найлютіші накази, розстрілював на очах у людей. Але становище не змінилося на краще; навпаки, воно помітно погіршало. Якщо раніше листівки з'являлися в місті зрідка, то зараз вони стали звичайним явищем. Кожного ранку їх десятками клали на стіл Гунке. Відвага підпільників перейшла всі межі. Вони бачили, як відступають німецькі частини, відчували, що наближається фронт, і це посилювало їхню активність.