Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 77

Шофер мовчав.

– Як зветься вулиця, по якій ми їдемо? – трохи згодом знову спитав Микита Родіонович.

– Не знаю, – похмуро відгукнувся Абдукарим.

Повірити, що шофер таксі не знає назви вулиці, Микита Родіонович не міг. Розмова з шофером так і не вдалася.

Недалеко від дому Абдукарим висадив його.

V

Телефон Шарафова не відповів. Не відповів раз, другий, третій…

Микита Родіонович хвилювався. Наближався день нової зустрічі з Раджимі, а Шарафов був відсутнім. Саткинбай також не показувався.

Виникла думка відвідати Саткинбая на його квартирі, але це було б необачно, могло насторожити ворога. Та й чим Микита Родіонович виправдав би свій візит?

За кілька годин до зустрічі з Раджимі, у другій половині дня, у відповідь на черговий дзвінок до Шарафова в телефонній трубці почувся знайомий голос майора. Микита Родіонович полегшено зітхнув. Він рішуче відмовився від обіду, який приготувала Антоніна, і поспішив на побачення з Шарафовим.

Шарафов під'їхав сам до заздалегідь умовленого місця на «газику», посадив Микиту Родіоновича поруч з собою і запропонував поїхати за місто.

Виявляється, Раджимі був відомий майору.

– Це старий, кваліфікований провідник контрабандистів, який набив собі руку на «чорній стежці», – сказав Шарафов. – З його кличок можна скласти цілий словник мусульманських імен і прізвищ. Раджимі – виходець з Ірану, довго жив у Самарканді. До революції його батько мав мануфактурний магазин і був одночасно мусульманським священнослужителем. Раджимі неодноразово переходив кордон, супроводжуючи контрабандистів, знову з'являвся в Туркменістані, двічі судився, і відбував покарання. Але арештовувати Раджимі передчасно: треба виявити його спільників… Між іншим, Раджимі саме та особа, заради якої Саткинбай залишав вас на десять хвилин, коли ви були його гостем.

Майор замовк, вдивляючись у дорогу, що стелилася перед ними.

Мелькали високі дували, які закривали чисті узбецькі подвір'я, потопаючі в зелені, виростали і миттю зникали за поворотами дороги новобудови, пропливали бавовняні поля.

Микита Родіонович звернув увагу Шарафова на те, що машина Абдукарима ходить під різними номерними знаками. Майор знав і про це.

– Нас цікавить з певних міркувань будинок Раджимі, – сказав він. – Його треба старанно оглянути, і бажано сьогодні.

– Якщо буде можливість? – спитав Ожогін.

– Гадаю, що буде.

– Під можливістю треба розуміти те, що я залишусь у будинку Раджимі сам? – уточнив Микита Родіонович.

– Ну звичайно. А коли це трапиться, до вас на допомогу прийде мій працівник. Він назве себе капітаном Кедровим.

Більше до цієї теми не поверталися.

Від'їхавши від міста кілометрів на двадцять, Шарафов повів машину назад.

Заговорили про перспективи розвитку народного господарства республіки. Шарафов захопився. Він був у курсі будівництва колгоспної електростанції, над якою шефствував його колектив. Знав, скільки родин і з яких областей добровільно виїхали на підкорення Голодного Степу; знав, з якими труднощами стикаються будівники нової залізниці, що має пересікати пустелю; міг сказати, які корисні копалини відкриті в республіці; називав цифри видобутку вугілля, виплавки металу; розповідав про оригінальну конструкцію бавовнозбиральної машини, її потужність, час, що витрачається на її випуск.

– Ех, і розбагатіє незабаром наша республіка! Хоч вона й зараз не бідна, – говорив Шарафов. – Усе в нас є: машини, метал, текстиль, вугілля, нафта, газ – усе… Я вже не кажу про бавовну, по бавовні ми були й будемо на першому місці… – Він на хвилину замовк, ніби збираючись з думками, і продовжував: – Приховувати нічого: в роки війни важкувато було. І зараз ще не зовсім легко, але вже починаємо розгортатися вшир і вглиб. Краще над усе переконувати прикладами й фактами, словами тепер нікого не здивуєш… Он, подивіться туди, – Шарафов показав уперед. – Колгоспна агрономічна лабораторія. Кілька днів тому відкрили. Ще недавно колгоспники могли тільки мріяти про це. – Він зменшив швидкість машини, вдивляючись у світлий будинок, оточений клумбами яскравих квітів, а потім заговорив знову: – І це ж не тільки у нас справа йде на піднесення. Послухайте, що кажуть товариші, які побували на правах гостей у країнах народної демократії. Серце радіє! Наші друзі так зміцніли, що за короткий строк обігнали багатьох західних сусідів. Ось що значить перевага суспільного ладу!

Машина в'їхала у місто. Прощаючись, майор попередив Ожогіна:

– Постарайтеся прийти до Раджимі хвилин на десять раніше.

Микита Родіонович перевів стрілку годинника на десять хвилин уперед.

Ринок… водопровідна колонка… три тополі… розвалений дувал… Усе на місці. Перукарня відчинена. Її Микита Родіонович побачив ще здалеку.

Двері в кімнату Раджимі він потягнув до себе, і вони подалися.

Не встиг Микита Родіонович зробити й кроку по кімнаті, як скрипнули другі двері і з перукарні виглянула голова Раджимі.

– Ага! Ви вже тут? Рано.

– Рівно шість. – І Ожогін показав на годинник.

– Виходить, мій відстає або ваш поспішає. Прошу пробачити: я трохи затримаюсь, у мене клієнт.

Голова зникла. Двері знову рипнули і зачинилися. Ожогін залишився сам.

Оглянути кімнату відразу Микита Родіонович не наважився. До того ж він пам'ятав слова майора про допомогу капітана Кедрова.

Микита Родіонович обмежився тим, що, сидячи на стільці, намагався визначити, що з обстановки треба оглянути. В першу чергу шухляду стола, потім шафу для посуду, ліжко. Більше нічого в кімнаті не було. Може, шухляду стола висунути зараз? Це неважко, варто лише трохи підняти скатертину. Ні, не можна: найменша помилка може видати його з головою і зіпсувати всю справу. Він сунув руку під стіл і спробував визначити розміри шухляди. Це йому вдалося. Вона була невелика.

«Мабуть, огляд доведеться відкласти до більш зручного випадку, – вирішив Микита Родіонович, – хоч майор квапить».

За дверима, в перукарні, почувся шум голосів. Потім шум посилився, залунали крики, лайка. Задзвеніло розбите скло, почалася метушня. Потім настала тиша. Микита Родіонович вловив кроки, які наближалися до дверей.

Цікавість настільки заволоділа Ожогіним, що він не втримався, встав з стільця і відчинив двері в перукарню.

Перед ним стояв невисокий на зріст ще молодий чоловік, у приношеному парусиновому костюмі.

– Ви Ожогін? – тихо спитав він.

– Так, – відповів Микита Родіонович, трохи розгубившись.

– Я капітан Кедров.

– Що тут трапилось?

– Нічого особливого, – відповів Кедров, замикаючи зсередини двері, що вели на вулицю. – Все дуже вдало і вчасно. Давайте приступимо до справи.

І хоч Микита Родіонович ще нічого не зрозумів і не знав, куди подівся Раджимі, але, пам'ятаючи вказівки Шарафова, разом з Кедровим почав оглядати квартиру.

Огляд перукарні зайняв усього кілька хвилин і нічого не дав. Перейшли у другу кімнату. В шухляді стола лежав чистий папір для письма, в шафі був тільки посуд. У матраці і під ним теж нічого не виявили.

Капітан Кедров зупинився посеред кімнати і, тихо посвистуючи, оглянув стелю, стіни.

– Так, так… – замислено промовив він і подивився на килим.

Стоптаний, місцями дуже витертий і порваний, він вкривав майже всю долівку кімнати.

Читаючи думки капітана, Микита Родіонович взяв килим за край і трохи підняв. Посипалась пилюка. Кедров зійшов з килима. Микита Родіонович трохи підняв другий край і показав на дерев'яні підйомні двері.

– От! – промовив капітан і почухав за вухом. Двері піддалися без особливих зусиль. Відкрився отвір у погреб.

Кедров вийняв кишеньковий ліхтарик і посвітив у отвір. Потім передав ліхтарик Ожогіну.

– Посвітіть мені, я спущуся, – сказав капітан і легко стрибнув униз.

Микита Родіонович світив, а Кедров старанно оглядав погреб. Нарешті він промовив:

– Щось знайшов… Ану, дайте світло ближче. – Він підійшов до отвору, тримаючи в руках невелику бляшану коробку з-під цукерок. – Що ж тут може бути?