Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 86

Районний центр був невеликим новим посьолком з трьома рівними вулицями і зеленими рядами нових дерев.

Машина зупинилась біля білого будиночка. Вистрибнувши з кузова, Раджимі шепнув Юргенсу:

– Я зараз повернусь на станцію і привезу їх, а ви поки що займіться своїми справами.

Машина рушила далі, пересікла весь посьолок і під'їхала до глинобитного будинку з плоским дахом.

Кімнату Юргенсу дали маленьку, але чисту, заслану килимом, з вікном на захід. Оглянувши її, він висловив бажання побачити господаря.

– Тут хазяйка, – пояснив Микита Родіонович, – удова. В неї син і дві дочки – колгоспники, всі на збиранні бавовни. А з нею я можу вас познайомити, вона в саду.

Вийшли на подвір'я. Юргенс допитливо оглядав кожну річ. Навіть заглянув у діжку, що стояла під карагачем. Вода в ній була затхла, темна. Юргенс гидливо скривив губи.

Хазяйка йшла назустріч, несучи в пелені стиглі яблука.

Це була літня жінка, що погано володіла російською мовою. Вона привітно закивала головою і дала зрозуміти, що зараз приготує чай.

– В мене до вас прохання, – звернувся Юргенс до Ожогіна. – Чи можна дістати в посьолку пляшку хорошого вина, з етикеткою? Щось на зразок портвейну?

– Гадаю що можна.

– Попрошу вас, підіть купіть, а я тимчасом займуся туалетом.

Вийшовши від Юргенса, Микита Родіонович замислився. Чи має рацію Шарафов, що не дав наказу затримати Юргенса і Раджимі в місті? Адже наміри ворогів перебратися через кордон були ясними вже тоді.

Шарафов вважав, що в прикордонній зоні у Раджимі повинні бути старі спільники, люди, на допомогу яких Раджимі, мабуть, розраховував.

Саме їх і слід було обов'язково виявити. В розмові з майором Ожогін погодився з його точкою зору, але тепер Микиту Родіоновича не залишало почуття тривоги: Юргенс поводився дуже впевнено, він безперечно на щось сподівався.

Хвилин через десять Ожогін повернувся з пляшкою вина

– Ого! Швидко справились! А я ще не встиг і поголитись, – сказав Юргенс.

– Та магазин же через вуличку, зовсім близько.

Юргенс обережно відкупорив пляшку, вийняв з кишені штанів бумажник, дістав з нього маленьку ампулу і, відбивши кінчик, вилив вміст у пляшку. Потім, знову закривши пробкою, поставив пляшку на вікно.

Проробивши це, Юргенс швидко скинув з себе спідню сорочку, підперезався довгим полотняним рушником і, виходячи з кімнати, з посмішкою сказав:

– Тільки не здумайте самі пробувати вино. Це не для всіх… Я зараз…

Юргенс міг і не попереджати Ожогіна, що вино не для всіх. Микита Родіонович відразу зрозумів, що воно отруєне. Але кого ж Юргенс збирається частувати? Ворога чи друга? Та загинути ніхто не повинен. Якщо це ворог, його треба обов'язково передати слідчим органам живим.

План дій виник раптово. Переконавшись, що Юргенс захоплений своїм туалетом, Микита Родіонович побіг у магазин. Він повернувся через кілька хвилин. В його руці була ще одна пляшка з вином…

Юргенс зайшов до кімнати трохи згодом, енергійно розтираючи біцепси, груди, шию полотняним рушником, і, кинувши мимохідь погляд на вікно, де, як і раніше, стояла пляшка з вином, поцікавився, чи немає в Ожогіна до нього запитань.

– Я тому вас питаю, – уточнив Юргенс, – що не знаю, коли ми з вами зустрінемось. Адже я не сиджу на одному місці… Давайте вип'ємо цього зілля, – запропонував він і, сівши на килим біля стола, трохи підняв кришечку чайника й подивився всередину. – Як ви гадаєте, чай не з тієї води, що в діжці?

Микита Родіонович розсміявся.

Кожен налив собі в піалу запашного зеленого чаю… Юргенс подув у піалу і, відпивши кілька ковтків, заговорив:

– Коли у вас нема до мене запитань, то дещо хочу сказати я. Ви зрозуміли, що пас цікавить? Дотримуйтесь схеми, яку я накидав вам минулого разу. Ну, і, крім цього, не забувайте про людей. Інтерес до них повинен бути вашою повсякденною турботою. Шукайте і беріть на замітку всіх, хто якщо не тепер, то в недалекому майбутньому може бути для нас корисним. Ми знайдемо слушну нагоду для розмови з ними…

– Ви кажете «ми», «нас», – перебив співбесідника Микита Родіонович. – Дещо з ситуації, яка склалася, мені незрозуміло, і я хотів би уточнити…

– Що саме? – здивувався Юргенс.

– Я і мої друзі свого часу запропонували вам послуги, як представнику німецької розвідки, але потім сталися події, з яких я зрозумів, що інша секретна служба дістала на нас такі самі права, як і ви. Чи так я зрозумів?

Юргенс посміхнувся»

– Так-так, далі…

– Мої припущення підтвердив містер Кліфтон, який піклувався про нас трьох… Ну, і, нарешті, ваш візит…

Юргенс відповів не зразу. Він поставив піалу і задумливо подивився у вікно.

– Ви правильно зрозуміли, – заговорив він після, довгої паузи. – Важлива кінцева мета, а які будуть союзники в боротьбі за її досягнення, питання не таке вже істотне. Німеччина залишиться Німеччиною. Після першої світової війни ми опинилися в такому самому становищі, якщо не в гіршому. А як повернулася справа? Кажуть, історія не повторюється. Дурниці!

Розмова затяглася. Юргенс відпустив Ожогіна тільки на початку п'ятої.

– До повернення Раджимі я б вам не рекомендував зустрічатись з Ризаматовим, – попередив Юргенс. – Він ще молодий, недосвідчений, і все можливо… – порадив він, проводжаючи Микиту Родіоновича. – Ну, а коли знову почуєте, що я покійник, – не дивуйтесь. До побачення!

XIV

Лише на другу добу, опівночі, Раджимі вдалося дійти до аулу, розташованого в прикордонній зоні. Давно тут не бував Раджимі, ой, як давно! На обрії, на світлому небі, вимальовувалися зубчасті обриси одного з хребтів – відрогів Копет-Дагу.

По вуличках села весело дзюркотів арик. Раджимі нахилився і припав пересохлими від спраги губами до води – вона була прохолодна, смачна. Напившись досхочу, він підвівся, витер мокре обличчя і поглянув навколо. Як змінилося селище! Скрізь ростуть сади, з'явилися виноградники, за кишлаком розкинулись безкраї бавовняні поля.

За півсотні кроків від кишлака стояв карагач, старий карагач, який багато дечого бачив на своєму віку. Він ріс тут і двадцять років тому.

Раджимі присів, сперся на його могутній стовбур, замислився. Все змінилося, крім цього карагача, все… Треба шукати Убайдуллу, прозваного за його довгі ноги Узунаяком. Скільки разів за своє життя Раджимі переходив на той бік, скільки разів повертався назад! А що йому все це дало? Немає в нього ні власної хати, ні родини, ні близьких людей.

Убайдулла-Узунаяк… Скільки тепер йому років? Коли Раджимі вперше вивів його на контрабандну стежку, Убайдулла мав двадцять років. Виходить, що йому тепер біля п'ятдесяти. Довгі ноги в Убайдулли! Важко було йти за ним по гірських стежках.

Останнього разу він бачив Узунаяка в тридцять сьомому році, його трусила пропасниця. Убайдулла виліз із своєї юрти, добрався за його допомогою ось до цього карагача, і вони довго сиділи вдвох, згадуючи минуле. Тоді Раджимі не сказав Убайдуллі, чого він приходив. Не сказав тому, що Убайдулла був хворий і ні до чого не здатний, а тепер… Тепер треба буде сказати.

Раджимі встав, відійшов і озирнувся. Величезна чорна шапка карагача зливалася з небом і немовби розчинялася в ньому. Раджимі пішов до аулу. На протилежному кінці селища гавкали кимсь розтривожені собаки. Прислухався. Виразно почув шум мотора. Він наростав, ставав гучнішим і вже заглушив гавкання собак. Світло фари полоснуло по дувалу, і Раджимі шмигнув у першу-ліпшу хвіртку.

Машина проїхала, залишивши за собою хмару густої-куряви, від якої на вулиці стало ще темніше.

Подвір'я Убайдулли він знайшов одразу. Воно як стояло четвертим від входу в селище, так і залишилося четвертим. А ось чинар тут був один, а тепер аж три. Раджимі ввійшов через незамкнену хвіртку на подвір'я, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Почулись якісь, звуки, і двері відчинилися.

Господар придивлявся в темряві до гостя і нарешті, сказав: