«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович. Страница 17

– Це ризиковано.

– Так треба.

Не міг же він признатися, що справді ризикує заради нього; товариші, чудово розуміючи небезпечність такого вчинку, схвалили його, бо то був єдиний, хоча й досить ілюзорний шанс врятувати людину, якій вони всі зобов’язані життям.

– Ви добре знаєте німецьку? – спитав Оскар.

– Мова ще не підводила мене.

– А документи?

– Справжні. За винятком фотокарточки. Але сподіваюся, що дирекція закладу, розташованого над нами, не робитиме запиту у відповідну інстанцію про долю обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера… До речі, ви не знаєте, що там за перегородкою?

– Центральна частина підвалу.

– Як звідти піднятися нагору?

– Сходами. Вони ведуть у коридор східної прибудови. До війни там був гуртожиток лісгоспу. Праворуч по коридору має бути кухня. Ліворуч була їдальня, далі – вихід у двір.

– З головним корпусом є сполучення?

– Через двір. Але колись можна було пройти і через їдальню. Нагорі є двері.

– Який замок? – діловито поцікавився Ян Манукайтіс, що саме підійшов. – Якщо висячий – погано.

– Чому? – не зрозумів Лежнєв.

– Бо він висить з протилежного боку.

– Там був внутрішній замок, – сказав Оскар. – Я колись одмикав його гвіздком.

Барикаду з ящиків розбирали обережно, стараючись не звалити її. А втім, обережність була зайва: в просторому, з високою склепистою стелею підвалі можна було шуміти, скільки завгодно. Його стіни було вимурувано з важкого, грубо обтесаного каменю, а єдині оковані залізом двері були під самою стелею, куди вели круті кам’яні сходи без поручнів.

У підвалі, крім напівзогнилої картоплі, моркви і цибулі, валялися ящики, бочки, корзини. І хоча одразу стало ясно, що тут бувають тільки коли-не-коли, розвідники уважно оглянули кожен куточок. Тільки потім Ян Манукайтіс та Петро Олійник, увімкнувши кишеньковий ліхтарик, піднялися до дверей. Вовтузилися вони порівняно недовго – Ян умів обходитись із замками, – і невдовзі згори долинув тихий голос Петра:

– Василю, все гаразд!

Лежнєв не вперше грав роль гітлерівського офіцера: за два роки війни він робив це принаймні п’ять разів. Він добре знав мову, побут і звичаї німців, розбирався в складній системі гітлерівської військово-адміністративної ієрархії. І все одно в таких вилазках Лежнєв уникав імпровізацій – роль обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера він знав назубок. Обер-лейтенант уже півтора року перебував у таборі військовополонених під Уфою, а його документи, біографія, зовнішність і навіть примхлива хода, котра, на думку справжнього Рудольфа Зінгера, личила офіцерові вермахту, ніколи ще не підводили старшого лейтенанта Лежнєва. Надіваючи німецький мундир, Лежнєв уявляв довгов’язого, незграбного Зінгера: випнуті груди, пряма спина, бездумно-холодний погляд, який Петро Олійник чомусь називав тухлим; бридливо опущені куточки губ.

Підіймаючись сходами до вже відчинених дверей, Лежнєв не дуже хвилювався. Ще в придорожніх кущах, стежачи за машинами, які мчали до замку, він зрозумів, що сьогодні в санаторій приїжджає багато гостей, навряд чи відрекомендованих місцевій адміністрації. Цей висновок підтвердили і жінки, розмовляючи в підвалі. Судячи з усього, сьогодні офіцерський санаторій буде мало чим відрізнятися від розважального закладу відомого призначення, де п’ють скільки хто захоче і де нікому не спаде на думку питати документи в пихатого обер-лейтенанта. А втім, звичайна перевірка документів не бентежила Лежнєва.

Біля дверей, що вели в коридор першого поверху, на нього чекали Петро і Манукайтіс. Промінь ліхтаря прискіпливо обмацав постать Лежнєва, кружечком ліг біля його ніг.

– Нормально, – пошепки сказав Петро, але одразу спитав – А може, все-таки надінеш картуза?

– Ні. Картуз мій на вішалці у швейцара, портьє чи дідько його знав де. Я приїхав годину тому і пішов побродити по замку.

– Зрозуміло, – кивнув Петро і погасив ліхтарик.

Хвилин п’ять Лежнєв прислухався до звуків, що доливали з коридора, а потім упевнено штовхнув двері. За дверима було ще кілька східців. Та віл, не зупиняючись, дерев’яною ходою Рудольфа Зінгера піднявся в напівтемний коридор. Оскар розповів, як розташовано кімнати і коридори східної прибудови, а все-таки, перш ніж звернути за поворот, Лежнєв зупинився. Неквапливо розпечатав пачку сигарет, закурив. За поворотом чути було гомін, музику. Десь поблизу неприродно голосно засміялася жінка, хтось вилаявся…

Зачекавши хвилину, Лежнєв ступив за поворот. Спочатку йому пощастило: він пройшов майже до виходу у двір, нікого не зустрівши. Двері кімнат, розташованих обабіч коридора, були зачинені, за винятком останніх, ліворуч; звідти й линули гомін, музика, сміх. Біля цих дверей відбулася перша зустріч.

Дебела напомаджена дівиця у напіввійськовому костюмі з пов’язкою на рукаві виштовхнула в коридор худеньку дівчину і, перш ніж Лежнєв устиг збагнути, що сталося, дала їй добрячого ляпаса. Дівчина зіщулилася, затулила обличчя руками.

– Може, ти все-таки знайдеш цю десятку? – процідила крізь зуби дівиця.

Дівчина тремтячою рукою вийняла з-за пазухи зібгану асигнацію і подала дівиці. Та сховала гроші в кишеню, знов замахнулась. Але, помітивши Лежнєва, опустила руку і роблено привітно всміхнулася.

– Гутен абенд, гер офіцір. – Говорила вона по-німецьки пристойно, але відчувався акцент, характерний для колоністів півдня України. – Ласкаво запрошуємо до нас. Запевняю вас, тут не гірше, ніж в офіцерському залі. У барі є хороше вино.

Через її плече Лежнєв побачив велику кімнату, чоловіків і жінок, що сиділи за столиками, а ліворуч од дверей – стойку. Прямо через кімнату були другі двері, праворуч – високе вузьке вікно, закрите картоном. Усе це Лежнєв відзначив одразу і вирішив, що тепер поминути бар не можна. Та він зволікав. Мабуть, обер-лейтенант Зінгер у таких випадках ніколи не квапився. Його мовчанка справила враження.

Дівиця-розпорядниця виструнчилася. «Ти ба, тут муштрують навіть дівиць», – подумав Лежнєв і недбалим жестом подав дівиці асигнацію.

– О пане обер-лейтенант! – зніяковіла та, швидко ховаючи гроші. – Я рада служити вам.

– Цього не треба, – дивлячись повз неї, сказав Лежнєв і зайшов до кімнати.

На нього одразу звернули увагу. За столиками сиділи солдати й унтер-офіцери із шоферськими значками в петлицях, дівчата в барвистих, але дешевих сукнях. На столиках стояли пляшки, пивні кухлі. В кутку хрипів патефон. Підпилий єфрейтор в окулярах підспівував. Дві пари танцювали. Сивий тютюновий дим рваними клаптями плавав по кімнаті. Усе це скидалося на третьосортну корчму, де появу вилощеного обер-лейтенанта можна було пояснити хіба що цікавістю. Лежнєв неквапливо пройшов до стойки. Товстопикий буфетник, за спиною якого поблискувала дзеркальна вітрина, заставлена пляшками, запобігливо поставив перед Лежнєвим попільницю.

– Є шнапс, портвейн. Можу запропонувати коньячок. Французький.

– Са-мо-гон, – чітко сказав Лежнєв, вирішивши в останню мить, що цікавість обер-лейтенанта Зінгера зрозуміють правильно.

– Та що бо ви, пане обер-лейтенант, – здивувався буфетник, – такого в нас не буває.

– Са-мо-гон, – повторив Лежнєв, вгадуючи з тону буфетника, що тепер перебування обер-лейтенанта Зінгера в залі для нижніх чинів не викликає подиву.

Буфетник гукнув хлопця в пом’ятому штатському костюмі, щось пошепки сказав йому. Хлопець поштиво глянув на Лежнєва і вискочив за двері.

– Айн момент, пане обер-лейтенант, – всміхнувся буфетник, – зараз щось організуємо.

Лежнєв, у якого був чудовий слух, почув, як хтось позад нього сказав по-російськи:

– Ти ба, на самогон обера потягло. Чого б це?

– Для різноманітності, – озвався другий голос.

– Не скажи, – втрутився третій, – просто людина розуміється на спиртному.

До прилавка підійшла дівиця-розпорядниця, перехопила погляд Лежнєва.

– Пан обер-лейтенант, мабуть, не зрозумів мене. Я мала на увазі познайомити його з дівчиною. У нас є дуже гарні дівчата.

– Не завдавайте собі клопоту, – сказав Лежнєв. – У мене вже є дама.