Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик. Страница 6
І мимоволі згадалися йому колишні вечори у Розлогах, ніби наяву в пам'яті постали. Ось сидять вони з Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня лущить насіння, князі кидають кості із кубка, а він, так само, як і зараз, не зводить очей із прекрасної князівни. Але тоді й він бував щасливий, тоді, коли оповідав про свої походи з січовиками, а вона слухала і часом затримувала на ньому погляд своїх чорних очей, а малинові її вуста аж розтулялися від захоплення — так їй було цікаво. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він грав на торбані, вона і слухала, й дивилася, а в нього аж серце тануло. І диво з див: зараз він над нею пан, він узяв її в полон, вона його бранка, невольниця, — наказуй, що хочеш! — а тоді він, здавалося, був їй ближчим, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, отже, вона, їхня сестра, була для нього не лише зозулею, горлицею, наймилішою чорнобривою, а й ніби кревною. А зараз сидить перед ним горда, похмура, мовчазна, немилосердна панна.
Ой, аж гнів у ньому закипає! Показати б їй, як із козака глумитися, але він цю немилосердну панну кохає, кров за неї віддасть, і хоч би як здіймався у грудях гнів, щоразу якась невидима рука хапає його за чуба, а незнайомий голос гукає над вухом: «Стій!» А втім, якщо й вибухав він, як полум’я, то потім бився головою об землю. Тим і кінчалося. Тож і не знаходить собі козачисько місця, відчуває: тяжко їй із ним під одним дахом. Нехай би всміхнулася, слово добре мовила — він би їй до ніг припав і поїхав би до чорта в зуби, аби всю свою журбу, гнів, приниження у ляській крові втопити. А тут, перед цією князівною, він як невільник. Якби він не знав її раніше, якби це була узята з першого-ліпшого двору шляхтянка, він був би куди сміливіший, але це князівна Гелена, за яку він Курцевичам доземно вклонявся, за яку і Розлоги, і все, що мав, ладен був віддати. Тим сором’язніше він себе перед нею почуває, тим дужче він перед нею ніяковіє.
Час спливає, знадвору чути голоси молодців, котрі, напевно, уже в кульбаках сидять і на отамана чекають, а отаман потерпає від страждань. Яскраве полум’я трісок падає на його обличчя, на багатий кунтуш і на торбан, а вона хоч би глянула! Отаманові й гірко, і гнівно, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися ніжно, але страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа прагне, що поїде він із гіркотою, з гнівом, із болем.
Ех, якби це була не князівна Гелена, не князівна Гелена, котра вдарила себе ножем і котра хоче заподіяти собі смерть… Але ж мила, мила вона йому! І що немилосердніша й гордовитіша, то миліша!..
Аж раптом під вікном заіржав кінь.
Отаман набрався духу.
— Князівно, — почав він, — мені вже час у дорогу.
Гелена мовчала.
— А ти мені не скажеш: із Богом?
— Їдь, ваша милость, із Богом! — поважно відповіла князівна.
У козака стислося серце: вона сказала те, чого він чекав, але слова ці мовлено не так, як він хотів почути.
— Знаю я, — провадив він далі, — що ти гніваєшся на мене, що ти мене ненавидиш, але, скажу тобі, інший був би на тебе сердитіший за мене. Я привіз тебе сюди, бо не міг інакше, але що я тобі лихого зробив? Чи не ставився до тебе, як належить, як до королівни? Скажи мені. Чи такий уже я харцизяка, що тобі для мене й доброго слова мовити шкода? А ти ж у моїй владі.
— У Божій я владі, — відповіла вона так само, як і досі, поважно, — але за те, що ти, ваша милость, при мені стримуєшся, дякую тобі.
— Ну що ж, і за це спасибі. Поїду. Може, пошкодуєш іще, може, занудьгуєш!
Гелена мовчала.
— Жаль тебе тут саму лишати, — сказав Богун, — жаль від’їздити, але мушу. Легше було б, якби ти усміхнулася, якби благословила від щирого серця. Що мені зробити, аби тебе до себе прихилити?
— Поверни мені волю, а Бог тобі усе простить, і я прощу, і молитися за тебе буду.
— Ну, може, ще й будеш, — відповів козак, — може, ти ще пошкодуєш, що була до мене така сувора.
Богун спробував купити прощальну хвилину хоч би за напівобітницю, якої й думав дотримуватися, і домігся свого: вогник надії блиснув у Гелениних очах, і суворість зникла у неї з обличчя. Вона переплела руки на грудях і втупила в отамана свій ясний погляд.
— Якби ж ти…
— Ну, не знаю… — тихо мовив козак, бо разом і сором, і жалість стиснули йому горло. — Зараз я не можу, не можу… — орда стоїть у Дикому полі, чамбули усюди рискають, від Рашкова добруджські татари йдуть — не можу, страшно, от вернуся… Я при тобі дитина. Ти зі мною, що схочеш, зробиш. Не знаю!.. Не знаю!..
— Нехай допоможе тобі Господь, нехай же допоможе Пресвята Діва… Їдь із Богом!
І простягла йому руку. Богун підскочив і впився у неї губами. Та ось він підвів голову, зустрів серйозний погляд — і відпустив руку. Але, задкуючи до дверей, уклонявся низько, по-козацькому, на порозі ще бив поклони і, нарешті, зник за портьєрою.
Невдовзі знадвору почулася жвава й гучна розмова, брязкіт зброї, а згодом і підхоплена кількома голосами пісня:
Голоси й кінський тупіт дедалі швидше віддалялися і вщухали.
РОЗДІЛ IV
— У такому скопищі нещасних він міг її і не знайти. Адже там тисяч двадцять люду викосили, — зауважив пан Володийовський.
— Ти його, ваша милость, не знаєш. А я присягнути ладен: він знав, що вона у Барі. Отож не може бути інакше: тільки Богун її від різанини врятував і кудись вивіз.
— Не вельми ти нас утішив, ваша милость, бо я на місці пана Скшетуського волів би, щоб вона ліпше загинула, аніж опинилася у плюгавих отаманових руках.
— А це не втіха, бо якщо вона загинула, то зганьбленою…
— Розпука! — мовив Володийовський.
— Ох, розпука! — повторив пан Лонгінус.
Заглоба заходився смикати вуса й бороду, аж раптом вибухнув:
— А щоб їх парші з’їли, увесь цей рід пресобачий! Щоб із їхніх бебехів поганці тятив наробили!.. Бог сотворив усі нації, але ця — не інакше, як сатани творіння, содоміти! Бодай усі їхні матері більше не народжували!
— Не знав я цієї вродливої панни, — журливо сказав пан Володийовський, — але волів би, щоб ліпше мене біда спостигла.
— А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! — озвався пан Лонгінус.
— Це вам! — вигукнув пан Заглоба. — А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?
— А як же панові Скшетуському? — спитав Володийовський.
Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.
Першим отямився пан Заглоба.
— Невже нема ніякої ради? — спитав він.
— Якщо нема ради, наш обов’язок — помститися, — відповів пан Володийовський.
— Скоріше б Господь послав генеральну битву! — зітхнув пан Лонгінус. — Кажуть, ніби татари уже переправилися і в полях кошем стали.
На що пан Заглоба:
— Не може бути, щоб ми напризволяще небогу лишили, нічого не зробивши для її порятунку. Достатньо я вже свої старі кості натовк, мандруючи по світу, мені б тепер вигрівати їх десь у теплі й спокої, але заради цієї небоги я знову хоч і в Стамбул піду, хоч знову хлопського сіряка вдягну і торбан візьму, на який без огиди дивитися не можу.