Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович. Страница 32
— Мене цікавить усе, пов’язане з ним, фрау фон Варецькі.
— Я його дуже любила… І зараз люблю… Мабуть, дужче, ніж раніше… Усе прекрасне особливо пізнається на відстані, та ще на такій, через яку не переступиш… Він був, як пружина, розумієте? Згусток енергії, завжди немов у польоті… Але при цьому дуже добра людина… Ніжний… І ще він не вмів брехати… Так, так, я знаю, що кажу. Як у кожного мужчини, у нього були подруги, і його пригнічувало те, що ці зв’язки треба було приховувати від мене… Його мати хворобливо ревнувала батька… Мабуть, тяжка шизофренія… Батько страждав через це, умер молодим від розриву серця, тому в Леопольдо був комплекс — страх перед домашніми сценами… Крім цього, він нічого не боявся в житті… Його незалежну позицію в бізнесі підтримав у свій час Енріке Маттеї, якого вбили, коли він вирішив зробити Сіцілію цивілізованою державою, частиною Італії… Знаєте це ім’я?
— Так. Він був шефом нафтового концерну, його літак підірвали…
— Правильно. Саме Маттеї націлив Леопольдо на енергетику… Адже нічого так не об’єднує людей, як світло… Я говорю сумбурно, не сердьтесь… Словом, я не хотіла бути тягарем для нього і не вміла терпіти, коли він захоплювався жінками, тому й запропонувала йому свободу… Ми ж не розлучені з ним… Ми лишилися друзями… Я мріяла, що він повернеться до мене… Рано чи пізно… Сюди, в мій дім, він привозив Мігеля Санчеса, коли той ще не був прем’єром Гаривасу, і вони два дні говорили про майбутнє, потім Санчес повернувся до своєї подруги в Бонн, до Марі Кровс, а Леопольдо сказав мені: «Якщо цей хлопець переможе, тоді ми втремо носа дяді Сему і доведемо третьому світові, що саме з великим бізнесом Європи можна й треба мати справу». Я була з ним не згодна… Я не вірила, що дядя Сем простить це… Гаривас — їхня вотчина… А він відповів, що все це дурниці, що боягуз не грає в карти і що годі всім жити з оглядкою на Білий дім… Чоловіки знають, жінки відчувають, ось чим ми різнимося… Коли я прочитала в газетах інтерв’ю Баррі Дігона після їхньої зустрічі, мені стало страшно…
— Я теж читав це інтерв’ю, фрау фон Варецькі, але я не відчув такого страху…
— Тому що ви не знаєте їх… Ролл і Дігон — жорстокі люди… Їхні інтереси замкнулись на Латинській Америці… Труссен з його західнонімецькими монополіями завжди стояв осторонь… Він обережна людина, а Леопольдо своїм енергопроектом для Гаривасу хотів допомогти цій нещасній країні, змінити її, дати людям світло, звільнити їх від принизливої ручної праці, замахнувся на інтереси тих американців, які зробили ставку на південь їхнього континенту…
— Отже, останній раз ви розмовляли з Граціо за три дні до загибелі?
— Так.
— Ви його просили про щось?
— Як завжди, тільки про одне — бути обережним.
— Що він відповів?
— Він пообіцяв мені прилетіти сюди на кілька днів після того, як укладе контракт у Гаривасі. Він був такий ніжний і добрий, бідолашненький, так дотепно жартував…
Жінка знову налила собі віскі, поклала лід, води не доливала; випивши, зітхнула:
— Я, мабуть, говорю зовсім не те, що вас цікавить, пане Шор?
— Ви говорите саме те, що мене цікавить насамперед… Як ви ставитесь до пана де Бланко?
— Він миша… Маленька миша… Чому ви спитали про нього?
— Тому що фрау Дорн, Бланко і Бенджамін Уфер бачили і розмовляли з Граціо останні…
— Ні, — жінка похитала головою, — не вони… Останні бачили його ті, що вбили…
— Хто міг його вбити?
— Ви знаєте, що після загибелі Енріке Маттеї він два роки жив під постійним наглядом охоронців?
— Ні, я цього не знав. Чому?
— Тому що Леопольдо фінансував розслідування обставин вбивства Маттеї. Тому що він не приховував, що не вірить у версію авіакатастрофи. Тому що він відкрито говорив: нафтові концерни Далласа були зацікавлені в Сіцілії і зв’язані з американською мафією, а Маттеї став їм поперек дороги…
— Що ж змінилося за ті два роки, котрі він прожив під охороною? Зникла мафія? Чи пан Граціо став іншим?
— Ні те, ні те… Просто Леопольдо за ті два роки дуже зміцнів…
— Ви допускаєте якусь угоду про перемир’я, вкладену ним з мафією?
Жінка зітхнула.
— Допускаю.
— З ким конкретно?
— Він ніколи не говорив того, що могло загрожувати мені чи моїм близьким… Він був дуже відвертий, але вмів мовчати про те, що могло завдати мені горя…
— А де охоронці Граціо?
— Один, Ернесто, живе на моїй віллі… Другий виїхав до Сіцілії.
— Я можу поговорити з Ернесто?
— Марно. Він нічого не скаже.
— Чому?
— Тому що він сіцілієць. Та й сам нічого не знає… Він уміє лише охороняти, стежити за тими, хто йде по вулиці, стріляти й різати…
— Силач величезного зросту?
— Ні, Ернесто якраз невеличкий на зріст. Величезний був Вітторіо, котрий виїхав до Катаньї…
— Чому?
— Закінчився контракт… Прокурор республіки запевнив Граціо, що небезпека минула…
— Як прізвище того Вітторіо?
— Фабріні.
— В нього дуже великий розмір взуття, правда ж?
— Так, сорок п’ятий…
Шор знову закурив.
— Мені все-таки дуже хотілося б поговорити з Ернесто…
Жінка встала з низького сап’янового овального дивана, підійшла до перламутрового, старомодного телефонного апарата, набрала номер, довго чекала відповіді, пояснила, що Ернесто рано лягає спати, вони такі соньки, ці сіцілійці, так люблять спати…
— Алло, Ернесто, вибачте, що я потурбувала вас пізно… Тут у мене…
Шор підніс палець до губів, прошепотів:
— Не кажіть про мене! Просто попросіть приїхати…
Жінка кивнула.
— Ви не змогли б зараз приїхати сюди? Ні, ні, нічого не сталося… Добре, дякую, я чекаю…
— Тільки не кажіть йому, що я з поліції, — попросив Шор, — він тоді не розмовлятиме зі мною ні про що… Скажіть, що я намагаюся зрозуміти причину загибелі Граціо…
— Пана Граціо, — поправила жінка. — Він не розмовлятиме з вами, коли ви скажете про Леопольдо просто «Граціо»…
— Пан Бланко теж дуже стежить за тим, аби його прізвище називали неодмінно з «де».
— Він миша, — повторила Анжеліка, — він тільки грає у великих, він ніщо.
— А Уфер?
— Теж миша, але дресирована, знає все про біржу, Леопольдо вірив йому як собі… Він може догадуватись, хто проти концерну Леопольдо в Гаривасі, він знає пружини… Після того, як Леопольдо не стало, Санчесу недовго лишилося жити, і Уфер і Бланко знають це…
— Ви погодитесь під присягою повторити те, що сказали зараз?
— Звичайно.
— У вас вистачить грошей, щоб держати трьох охоронців, фрау фон Варецькі?
— Я не люблю, коли лічать мої гроші, пане Шор. Ви запитали, я відповіла. І годі.
— Прошу вибачити, але я насмілився запитати вас про охоронців тому, що розумію ту небезпеку, яку особисто накличу на вас після такої заяви… Ми не зможемо дати вам охорону, а вона буде необхідна, в цьому я не маю сумніву.
— Я сказала те, що вважала за потрібне. Які у вас ще запитання?
— Пан Граціо називав вам тих, кого він підозрював у загибелі Енріке Маттеї? — спитав Шор, подумавши, що більше не може називати покійного просто Граціо. Жінка зуміла коректно, але твердо нав’язати йому своє ставлення до нього.
— Його ворогами були ті, хто дуже міцно стискав на прийомах руку і голосніше за інших клявся в дружбі.
— Пробачте, але така відповідь надто загальна.
— Іншої не знаю.
— Постарайтесь згадати: вам ніхто не підказав — подружньому, мимохідь — переїхати з вашого будинку сюди, в «Палому»?
Жінка нахмурилась, знову потяглася до пляшки, очі її стали прозорі, водянисті, і здавалося, що в них завжди стоять сльози, хоч очі зараз були сухі…
— Мені дзвонила фрау Дорн… Обіцяла прилетіти до мене… Спитала, чи не дуже мені тяжко в домі самій… Але вона нічого не радила…
— Коли це було?
— Коли Леопольдо не стало.
— У вашому домі е сейф?
— Так.
— Ключі від нього у вас?
— Так.
— Там зберігаються документи пана Граціо?
— Ні. Лише мої папери.
— Коли пан Граціо був у вас востаннє?