Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович. Страница 44

41

17.10.83 (21 година 00 хвилин)

О дев’ятій вечора Мішель подзвонила Бреннеру в кабінет; його телефон не відповідав, секретарка вийшла до головного редактора; Бреннер сидів в досьє, переглядав документацію стосовно Граціо; годину тому з Шьоньофа з ним зв’язався Степанов, назвав кілька імен; цікаво, є над чим подумати; захопився. Коли Бреннер приїхав додому о пів на одинадцяту, на столі лежала записка: «Любий! Я чекала тебе, як і домовлялися, до дев’ятої, бо ми, як ведеться в кожній щасливій сім’ї, збиралися сьогодні поїхати на маленьке торжество до Бернара і Мадлен. Якби ти подзвонив чи доручив це зробити одній з твоїх редакційних молодичок, я затрималася б, вибачившись перед нашими друзями. До побачення. Мішель».

Бреннер пішов на кухню, відчинив величезний холодильник; харчів там вистачило б на цілий місяць, така містка була морозильна камера, взяв йогурт [17] з суницями, вершки, два шматочки шинки, поставив каву, нашвидку попоїв, повернувся до кабінету, набрав номер Бернара, там, звичайно, ніхто не відповів; тільки божевільні при нинішній дорожнечі влаштовують вечоринки вдома; набагато дешевше посидіти десь поблизу в невеличкому ресторанчику і випити вина; тримати прислугу, яка готує їжу й миє посуд, тепер можуть тільки мільйонери.

«Поїздити по кабачках навкруг їхнього дому? — подумав Бреннер. — Шукати? А якщо вони рвонули в «Куполь»? Або в «Клозері де Ліла»? Чи кудись у Латинський квартал? Там зараз досить дешеві італійці, дуже смачно годують, вино казкове, чудовий вибір сирів… Ні, все-таки характер у Мішель дуже страшний… Я, звичайно, теж не мед, але не можна ж так, працюю до кривавого поту, невже вона не розуміє?! Не розуміє, — сказав він сам собі, — бо вона ніколи не працювала, не знає, що це таке, хоч би як я намагався їй пояснити. Досвід, хай живе досвід, тільки він може примирити людину зі світом, отже, з тими, хто цей світ населяє…»

Бреннер любив Мішель, і всі його випадкові, а тому швидкоплинні зв’язки з жінками були наслідком домашніх сцен; уперше це сталося через одинадцять місяців після весілля; подзвонив Франсуа і сказав, що хотів би побачитись; «Знаєш, я приїду з моєю нареченою, з Лолою, ми одружуємось, вона, виявляється, добре знає Мішель, училися в одному коледжі». — «Мішель, — вигукнув тоді Бреннер, — до нас їде Франсуа з Лолою, це твоя подруга!» — «Якщо ця баньката сволота приїде сюди, — дуже спокійно, тільки з закам’янілим обличчям, відповіла Мішель, — я піду з дому». Бреннер прикрив трубку долонею, щоб цієї розмови не почув Франсуа. «В чому справа, Мішель? Франсуа на ній жениться, я не можу відмовити другові, він же тебе любить, як сестру». — «Я сказала, — так само спокійно мовила Мішель, — якщо він привезе цю дівку, яка вважала себе найгеніальнішою в класі й витріщала на всіх свої голубі блюдця, думаючи, що вона найвродливіша, я, вже сказала, піду з дому, можеш їх приймати сам». Бреннер шепнув Франсуа: «Давайте, дорогі мої, Мішель чекає вас», — поклав трубку і поспішив у спальню ублажати дружину. Та одягалась. «Ну що з тобою? — спитав він. — Не можна ж так, рідна… Як ти не любиш її, то не будь жорстокою з Франсуа». — «А ти не будь жорстокий зі мною». — «Але чому?! — закричав він. — Поясни мені, чому така впертість?! Вона зрадила тебе? Відбила коханого? Отруїла батька?» — «Ні, просто я не можу її бачити, та й годі. Коли мені можна повернутися додому? Скільки часу ти сюсюкатимеш з ними?» — «Мішель, ну навіщо ти так? Зрештою, постався до цього візиту як до потрібного! Франсуа дає мені роботу, за яку добре платять, на ці гроші я утримую тебе так, як ти до цього звикла!» — «Не смій мені дорікати!» — «Я не дорікаю, просто намагаюсь тобі пояснити, чому цей візит не можна відмінити!» Мішель вийшла в передпокій, накинула плащ; Бреннер зняв з неї плащ; сказав, що зустріне Франсуа біля під’їзду; розлютований ходив по вулиці, чекаючи, поки той під’їде… Франсуа вискочив з машини радісний: «Познайомся: у найщасливіший для нас день ми вирішили приїхати до Мішель і до тебе». Лола держала в руках величезний букет троянд. «Мішель була найкрасивіша й найрозумніша в класі, — сказала вона, — я перед нею схиляюсь, та хіба тільки я? Всі, всі без винятку!» — «Ми замовили столик в «Секті», — мовив Франсуа, — заберемо Мішель і побенкетуємо». Бреннер, відчуваючи ненависть до себе, став принижено брехати, нібито Мішель чекає лікаря, піднялася температура, її морозить, хоча б не кір, зараз, кажуть, епідемія, вона боїться вас заразити, просила поцілувати Лолу. «Я привезу лікаря, — запропонувала Лола, — мій друг Патрик, ти його знаєш, Франсуа, чудовий спеціаліст з інфекційних захворювань». — «Ні, ні, — розгубився Бреннер, — спасибі, я вже запросив лікаря, я подзвоню пізніше, я неодмінно зв’яжуся з вами, друзі, поздоровляю тебе, Франсуа, радий; що в тебе така красива й добра подруга, Мішель боготворить Лолу, вона розповідала про неї дуже багато хорошого…»

Він повернувся додому, але на душі було гидко: який же ти нікчемний, жалюгідний підкаблучник, справжній мужчина ніколи не зробив би такого. «Ти задоволена? — спитав Бреннер. — Я не пустив їх». — «Ах, яка мужність, — озвалася Мішель. — Не пустити в сімейний дім шлюху!» — «Але вона говорила про тебе так, як можуть говорити тільки про подругу». — «Ну, звичайно, я мегера, а ця особа — найкраща в світі людина, тобі завжди подобались блондинки». — «Ти з глузду з’їхала? Чи починаються місячні?» — «Мерзотник, — сказала Мішель, — не приплутуй сюди фізіологію!»

Бреннер вийшов з дому, грюкнувши дверима так, що посипалась штукатурка.

Грошей не було, він ще не заробляв тоді, ледве зводив кінці з кінцями, попросив у Люсьєна триста франків, поїхав на Кліші, добре випив, сторгував стару повію у високих лакових чоботях, зайшов у її номер на третьому поверсі невеличкого пансіону, нашвидку поспав з нею, аби погасити в собі гнів і гостре відчуття неприязні до Мішель, потім поїхав до тітки, вона жила біля Ейфелевої башти, випив віскі й сказав, що залишиться ночувати, якщо йому дозволять лягти на дивані у вітальні. Він прокинувся о третій годині ранку, побачивши прекрасне обличчя Мішель над собою; витер сірника, бо забув, де вимикач, одягся й пішов через весь Париж додому; Мішель сиділа на кухні в сльозах, добра й беззахисна; вони помирились; Бреннер ненавидів себе за ту бридку зраду зі старою повією; зібрав грошей, повіз Мішель на море; перші тижні все було чудово, але потім їх запросили в компанію і Мішель знову страшно й несподівано зненавиділа якусь жінку, сказала, що хвора й пішла до себе в номер, а коли Бреннер з друзями, випивши сухого вина, привезеного з гір, став танцювати, Мішель вискочила й надавала йому ляпасів; тієї ж ночі він поїхав, поїхала й Мішель; він послав до неї адвоката, щоб оформити розлучення; з клініки подзвонив її батько, він уже все знав: «Послухай, — сказав він, — дівчинка чекає дитини, в цей час вони стають дурними, прости її, я зліг із стенокардією через цю вашу колотнечу».

Півроку минуло спокійно, примирення було щирим, хоча дитини вона не народила, зробила операцію. «Мені потрібен тільки ти один, коханий мій».

Але згодом до Бреннера приїхав професор з Польщі, Мішель не було вдома, він не встиг її попередити про цей візит, тому попросив хазяїна сусіднього ресторанчика принести кілька антрекотів і хорошого сиру — йти в ресторан їм не з руки, бо треба було попрацювати над рукописами, поляк привіз із собою манускрипт.

Мішель повернулася від батька; Бреннер вийшов їй назустріч. «У нас гість, я відрекомендую зараз його тобі, надзвичайно цікава людина, я годую його антрекотом». — «Навіщо ж тобі потрібна я? — Мішель зблідла, так бувало завжди, коли в неї починалися приступи гніву. — Якщо можеш його годувати сам, то й годуй, при чому тут я? Краще я піду в перукарню». — «Але я сказав, що познайомлю його з тобою! Це негарно!» І все-таки вона пішла, і тоді вперше Бреннер подумав, що Мішель хвора, так було з дружиною Скотта Фіцджеральда, про це писав Хемінгуей, вона дуже красива й здорова, мене їй не вистачає, це шизофренія, сумнівів бути не може. Коли Бреннер запропонував їй піти до психіатра, вона вчинила новий скандал; він кохав її, не міг зважитися на розлучення, примирення були солодкі, принаймні п’ять медових місяців на рік; потім він поринув у роботу, сказавши, що сімейне життя для нього скінчилося, крах, катастрофа; жінки, з якими він був близький, не могли замінити йому Мішель, його вабило до неї…