Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович. Страница 61

Марі сказала:

— Ви усе це розповіли так сумно, що мені аж випити захотілось… Не «Розе», а чогось міцнішого… З хлібом і з цибулиною.

— Угощаю.

— Послухайте мене, будь ласка, не сердьтесь, але я терпіти не можу, коли мене вгощають чоловіки… У нас же заведено все калькулювати: якщо ти привів мене до ресторану, напоїв і смачно нагодував, то я мушу лягти з тобою в ліжко, а це ні вам, ні мені не потрібно… Тому в мене ідіосинкразія на вгощання… Ні, справді, тут усе рахують автоматично: утіха в домі розпусти коштує п’ятдесят франків, а добра вечеря з вином п’ятдесят сім, шістдесят; один в один, і ніяких тобі проблем; у мене таке відчуття, що чоловіки, які приводять у кабак молодих подружок і діловито розкладають на колінах серветки, готуються не до того, щоб витерти рот після їжі, а промокнути любовний піт, чесне слово…

— Коли мені дали Москву, ви якраз розповідали про те, як ви і брат…

— Хороша у вас пам’ять… Мені перехотілося говорити про це. Весь світ живе однаковими проблемами, одним і тим же. Словом, діти, навіть дівчатка, а може, саме дівчатка не прощають батькам їхнього щастя, особливо коли воно пізнє. Що тут переважає — образа, нерозуміння, власництво, тобто ревнощі, чи егоїзм, — не знаю… Але це так… I не дай вам боже пережити таке, але вам ще доведеться пережити, неодмінно доведеться, пане Степанов.

— Ви коли п’єте, хочете їсти?

Вона знизала плечима.

— Так ми ж п’ємо після їжі, це, кажуть, тільки росіяни п’ють перед їжею, та й коли їдять… Ми економні, всьому свій час…

— Правильно, — погодився Степанов, — ви економні, ми дурні дурнями, а проблеми, вважай, ті самі… Помирилися з батьком?

— Та як сказати… Він і не ображався на мене, він тоді написав мені: «Я чекаю, я завжди з тобою, не піддавайся чорним магіям, намагайся бути справедливою, не міряй людей своєю міркою, кожна людина — це світ, астрономи не встигають збагнути планет за все життя, а ти виносиш вирок за тиждень, чи справедливо це? Але ж то слова, — мовила Марі й знову закурила… — А слова — суть безсилля справи.

— Заносить нас у дебрі, — зауважив Степанов. — У чомусь ваша правда, дійсно, іноді слово — безсилля справи, та все ж «спочатку було слово»… Як там не крути, а в цій позиції суперечка з біблією безглузда… Інша річ, кожна людина, тобто світ, замкнута в собі, хоч і подібна до ближнього, і те, що істинне для вас, не обов’язково маю приймати я, хоч би як ви доводили свою правоту: думка висловлена є вже неправда.

— А як же бути тоді з іншим постулатом?

— Яким?

— Істина в слові, бо в ньому скрита наша індивідуальність, а на світі немає нічого оригінальнішого за індивідуальність. Згодні?

— Якщо людина змогла сказати своє слово і її слово почуте, — усміхнувся Степанов, — це інша річ… А скільки ж слів не прозвучало… Скільки думок не висловлено вголос, Марі… Мені взагалі здається, що вимушений вплив аморальний і марний; справді, виразити себе можна тільки мелодією, словом, картиною; кожна людина визначна, залежно від того, який талант митця судила їй доля…

— Ні, — Марі похитала головою, — я не згодна. Якщо людина вміє читати Гарсіа Лорку, зазнавати насолоди від Ель Греко, думати над словами Рози Люксембург, якщо людину цю наділено даром чути в собі самій музику Чайковського, тоді вона співучасник творчості, бо зберігає прекрасне, не дає йому зникнути, отже, вона теж художник.

— Ви хочете сказати, що творчість — неодмінно процес двосторонній? — спитав Степанов. — Художник не тільки той, хто звертається до читача чи слухача, а й той, хто читає й слухає?

Марі кивнула.

— Я не заперечую, — мовив Степанов. — До речі кажучи, адже часто-густо читач бачить у книзі значно більше, ніж там написано. Та це просто виняток із загального правила.

— Але ж будь-який виняток лише підтверджує правило…

— Наші з вами стосунки — виняток з правил? — поцікавився Степанов. — Чи як?

— Чорт його знає… Ви мені потрібні у моїй справі… Я пішла б в атаку з ким завгодно, аби зробити те, що я зобов’язана зробити… А тепер я придивилась до вас… І мені здається, що давно вас знаю, а це в мене буває лише тоді, коли я зустрічаю добрих людей.

— Я вже став боятися часу, — сказав Степанов. — Страшенно й завжди почав його відчувати… Міни рвуться поряд — стільки друзів пішло від нас, стільки чудових людей покинуло землю першими… І мені інколи так важко жити, я боюсь, що не встигну зробити того, що мушу; пора наговорювати сюжети ненаписаних оповідань, нехай наступне покоління літераторів реалізує…

— У них будуть свої.

— Ні, — Степанов похитав головою. — Як запевняють критики, у світовій літературі всього тридцять сім сюжетів. А мені, наприклад, давно не дає спокою один сюжет, і хочу написати дуже довгу повість лише про одну годину, але боюсь, що не зможу…

— Розкажіть.

— Розкажу, — він наблизився до Марі, і вона побачила, які в нього втомлені, напружені очі. — Уявіть собі дві лінії. Одна людина — байдуже, чоловік чи жінка, скоріш, мабуть, жінка — на вершині слави; я не знаю, в чому це проявляється — в мистецтві, в науці, чи в музиці, — але моя героїня неодмінно має бути пов’язана з творчістю… І тільки коли одна людина наважилася розкрити себе, вона зможе взнати іншу людину; взнавши іншу, її стане чути багатьом, а це й є вершина слави… І ось ця жінка, так, неодмінно жінка, сідає за кермо машини і мчить по нічній дорозі до свого друга… Чи подруги… А може, до мами, я не знаю, до кого, але до дуже дорогої їй людини, щоб розповісти про своє щастя. От… А друга лінія — це історія старика, бездомного й самотнього, який пережив самого себе, він лишився один у цьому світі, і йому страшно жити тут, він хоче піти до тих, хто був з ним у найкращі його роки, але боїться зробити це сам, потрібна мужність, щоб підвести риску, розумієте?! І, шукаючи того, хто допоможе йому, хто зробить це за нього, він кидається під колеса машини, за кермом якої сидить жінка, що зробила відкриття, котре має принести людству щастя… Ну, не знаю, може, знайшла вакцину проти раку… Або придумала, як знешкодити в повітрі атомні ракети, чи написала чудові вірші… І вона збиває цього старика… Розумієте?

— Навіщо писати гімн несправедливості?

— От бачите, — Степанов знизав плечима. — Я ще не написав, а ви вже мене розкритикували…

— Вільно поводитесь зі словом «критика». По-моєму, критика, якщо це серйозно, — сповідь, автобіографія, вигнання… Я просто висловила свою точку зору… Якби ви надрукували це, я написала б щось проти вас, вивчаючи себе, мені було б дуже боляче й прикро це зробити, але я писала б, цілісінькі ночі писала…

— Виходить, зачепив за серце мій сюжет?

Помовчавши, вона відповіла:

— Зачепив…

Степанов відкинувся на спинку високого дерев’яного стільця.

— Або ще… Навіть не сюжет, а назва: «Втома, втома, нічого, крім втоми»… Письменник давно хоче написати це оповідання, а його друг, лікар, дізнавшись про його бажання, ставить діагноз: тяжка форма діабету…

— Та ну вас!

— Добре, Машо, — Степанов усміхнувся. — По-російськи вас би називали не Марі, а Маша… Тепер про наше з вами діло…

Марі подивилася на екран телевізора, передавали останні вісті; оглядач коментував промову Рональда Рейгана; грав; аж надто старанно розставляв акценти, намагаючись при цьому зберегти почуття гумору, так заведено на заході Європи; солідаризуватися з атлантичним колосом, але при цьому ставитись до нього, як до пустотливої дитини — без догляду досвідченої няньки може нашкодити…

— Я не вірю жодному слову Шора, — сказала Марі. — Я намагалась повірити йому, але не можу, розумієте? Я дуже добре взнала поліцейських, коли ще зовсім дівчинкою ходила на демонстрації з Ульрікою Майнхоф, а потім, у Парижі, з Кон-Бендітом… Для них, для наших фліків, навіть такі актори, як Ален Делон і Алек Гіннес, — довірливі ягнята, вони їх обіграють, умить розставлять пастки, залякають, обхитрують…

Степанов закурив, побавився картонною підставочкою, на якій була реклама тутешнього пива, і спитав: