Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович. Страница 65

— Мабуть, ви не захочете розповісти мені про цей вузол?

— Поки що рано. Лишилися дні, пане Степанов, лічені дні до того, коли я відправлю тризну по Дігону… Публічно звинувачу його в причетності до загибелі Граціо, доведу документально, чому Дігону так заважав Граціо в Гаривасі. Нехай собі базікають про його самогубство, я знаю правду, всю правду… А втім… Спробуйте зустрітися з Бенджаміном Уфером… Поставте йому тільки два запитання: «Ви вірите в самогубство Граціо? А якщо ні, то кого ви можете звинуватити в його загибелі?» Ви інакше конкретизуйте предмет свого інтересу: «Кому на користь загибель Граціо?» І послухайте, що він вам відповість. Коли в ньому лишилась бодай крапля людської гідності, він скаже вам, що загибель Граціо вигідна лише одній людині — Баррі Дігону. Бо старий таємно лізе в Гаривас, а там були сильні позиції Граціо. Якщо Уфер вам не відповість, значить, і його, залякавши, перекупили. Тоді повертайтесь до мене через тиждень, і я відкрию те, що так чи інакше стане гласністю, але нехай він тільки посміє не відповісти вам!

— Пане Цорр, ви самі розумієте, якщо я писатиму, то робитиму це в радянській пресі… У нас не дуже люблять безіменні матеріали… Ви дозволите мені згадати ваше ім’я? Послатися на вас?

Цорр на якусь мить завмер, тінь розгубленості промайнула на його обличчі, і він сказав:

— Я маю порадитися з моїм адвокатом, пане Степанов. Ви знаєте, як можуть тут поставитися до мого співробітництва з червоними… А втім… Та ні, я мушу обговорити цю пропозицію… Без посилання на мене — будь ласка, я даю вам право, не може бути двох думок…

— Скажіть, а чим було викликано удар Дігона проти вас?

— Як чим?! — Цорр здивовано знизав плечима. — Знанням. Моїм знанням. Тим, що я знав більше, ніж інші.

— Коли про це стало відомо Дігону?

— Дігону, можливо, про це невідомо й досі, він вершина піраміди, але тисячі людей служать йому, зв’язані з ним, живуть його успіхами й бояться краху. Тому есе, що виходить з його концерну, для мене визначається єдиним ім’ям — Дігон!

— Звичайно… Однак мене цікавить дата… Коли Дігон зрозумів, що ви знаєте про нього й таке, що є його таємницею?

— За два тижні перед тим, як проти мене почали кампанію в пресі. Я мав необережність сказати в товаристві, що чистенькі, такі, як містер Дігон, на словах за чесний бізнес з усіма партнерами, а насправді укладають угоди з тими, кого вони ж створили, з маріонетками… І нагадав, як він підштовхував Америку до інтервенції в Домініканську Республіку після того, як скупив акції цієї маленької країни тут, у нас, напередодні катастрофи… Ви думаєте — це не фіксується тими, хто тримає руку на пульсі сечової економіки? А економіка знає, як диктувати поетикам потрібні рішення…

— Дігон справді був причетний до інтервенції в Домініканську Республіку?

— Найбезпосередніше. Трухільйо, домініканський диктатор, давав хабарі потрібним людям у Вашінгтоні, аби розв’язати собі руки… Він дозволяв двом американським фінансовим імперіям робити все, що вони хочуть… А ті втратили над собою контроль, спонукавши цього божевільного на організацію замаху на президента Венесуели Ромуло Бетанкура… А той рискнув зробити так, щоб нафта належала його країні, а не йшла до Рокфеллера… Це був скандал… І Дігон постарався, щоб Білий дім відкинув Трухільйо… Треба було міняти статиста, Дігон поставив на це і виграв би, якби не загинув Кеннеді… Ліндон Джонсон — людина південної орієнтації, і Дігон програв. У нього слабкі позиції на заході й на півдні Штатів, але відтоді він просто рветься в країни Центральної й Південної Америки, я доведу це. Довів це, — уточнив Цорр, — як білий день, і мене зламали… Ні, неправильно, не мене, а мою кар’єру в бізнесі… Цього у нас не прощають, містер Степанов, тільки тому я не наполягав відповідати, хто назвав вам моє ім’я… Я мушу помститися, а моя помста — де правда про Дігона, не хочу нічого іншого…

У поїзді Степанов сів біля вікна; пасажирів майже не було; всі економлять час, їздять на машинах, бензин знову трохи подешевшав, повний бак коштує стільки, скільки зимові хутряні чоботи, всього лише; раніше, півтора року тому, ціну так роздули, що можна було купити дві пари чобіт, справжнє розорення, подумав Степанов, жаль, Ідо наші пропагандисти не переводять ціни в реалії, зрозумілі читачам.

Він усе ще згадував свою розмову з сивим паном; мабуть, той казав правду, він добре себе продав, ознайомивши мене з переговорами Даллеса — Гогенлое, вирішив Степанов, заявив свою ціну, а потім перейшов до Дігона, немов здогадуючись, що Марі й мене цікавить цей пан. Чому він так зробив?

Степанову доводилося зустрічатись і з старими нацистами, і з тими, хто був з Даллесом; ті розмовляли обережно, на запитання відповідали з оглядкою, старанно зважуючи кожне слово.

«А цей? — спитав він сам себе. — Хіба цей не зважував? До того ж він не назвав жодного імені, жодної цифри… Ні, неправда, він сказав про Бенджаміна Уфера… Той американець, котрий розповів про вбивство Нго Дінь Дьєма, взяв з мене чесне слово, що я не писатиму про деталі, не згадаю його імені протягом двадцяти років, і я пообіцяв йому, він розповів мені все, що знав… Чому Цорр не вимагав того самого? Тому що, — заперечив сам собі Степанов, — та людина була кадровим офіцером ЦРУ, який вийшов на пенсію. А Цорр начебто не з розвідки, цілком респектабельний бізнесмен… Колишній бізнесмен… Але хіба це заважає йому працювати на чиюсь розвідку?.. Добре, заспокойся, не лякай себе марно… Спочатку треба побачити Уфера, а там буде видно… Ми любимо ярлики клеїти, коли щось не зрозуміємо, відразу лякаємо себе чужою розвідкою… Шору я теж спершу не вірив, а саме він назвав мені ім’я цього пана… І взяв слово, що мовчатиму про це… Так, але Шор сказав також і Марі про Цорра… Правильно, судячи з того, як його жорстоко вивели з діла, Шор відчував щось, тому й заряджав інформацію в усіх напрямках… А що саме він відчував? Не обмовився жодним словом… Хотів усе сказати очима, а це не той шлях… Коли настає криза, треба називати все своїми іменами, треба говорити на повний голос без недомовок, карти на стіл, інакше пізно буде… Так і сталося… Якщо його врятують, ще сяк-так, а коли забере усе з собою? Фу, як грубо ти зараз сказав, — засоромився Степанов, — як недобре, старик, не можна так, діло є діло, все правильно, але ж у клініці лежить людина… Непритомна… Шор худенький, слабий, з тонкою шиєю… Я чітко уявляю, яким він був дитиною. Час братися за матеріали про Домініканську Республіку… Цорр недарма натискав на цю тему, в минулому є дуже багато такого, що дає змогу краще зрозуміти можливості майбутнього… Треба попросити Марі знайти Бенджаміна Уфера… Звичайно, якби до Цорра поїхала вона, було б корисніше для справи… А чому вона відмовилась? Вона не пояснює, чому відмовляється чи погоджується, просто говорить «так» або «ні». І все. Як ріже. І я їй вірю. Але Марі не каже всього, вона знає більше. Що ж, це її право. Я теж знаю немало, але ж не виходжу на перехрестя і не кричу на все горло. Ти пишеш, — заперечив він сам собі, — це зовсім інша річ. Намагаєшся писати книги, і не тобі вирішувати, що виходить, ти брав те, що знаходив — легенду, анекдот або сюжет, подібний до того, який враз розкручується на твоїх очах, — і продовжував діалог минулого з майбутнім… Тільки читач має право вирішити, вийшов у тебе діалог чи ні, він один цінитель і суддя в останній інстанції. Ні, — подумав Степанов, — на жаль, не він один. Критик. Критика. Різниця між тобою й критиком у тому, що ти працюєш, створюєш щось, а він споглядає… Від критика залежить, буде процес споглядання тривалим чи короткочасним. Ти написав, тобто створив, і ти закінчив, а читати можна сотні разів, десятки років… Головне в тому, чи вийшов ти на людей. Чи допомогли тобі в цьому критики? Скільки у нас заважали Конан Дойлю і Ремарку, але ж, незважаючи ні на що, вони пробилися до читача… Знову ти про критиків, — подумав він, — досить, скільки можна… А втім, що в кого болить, той про те й говорить. Яку я написав людину, такою вона й залишиться… Якщо залишиться, — поправив себе Степанов, — дуже не заносся, не можна… Коли б ти міг писати так, аби всі твої герої стали образами, людьми, а не схемами, носіями ідей і почуттів, ти переміг би смерть, буття розчинилося б у творчості… Стоп, — сказав він собі, — краще думай над тим, що почув зараз, і приймай рішення, як бути далі… А ще постарайся зрозуміти, чому ти так розгубився, вислухавши Цорра… тільки тому, що він розповідав — без підказування й навідних запитань — про те, що так цікавить тебе тепер, чи щось інше є причиною цього відчуття?»