Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович. Страница 74

Кровс. Після усунення Шора справу Граціо передано не його колегам, а секретній поліції, містер Річардс…

Річардс. Ого! Чому я не знаю про це?

Кровс. Тому що я привезла цю інформацію з Прес-центру, вона надійшла туди за півгодини до мого вильоту…

Річардс. Це цікавий факт…

Кровс. Ви можете назвати ім’я племінниці вбитого Вітторіо?

Річардс. Її звуть Анна Гуїраджі… Але вона з вами не розмовлятиме… Або скаже те, що їй накажуть сказати… У клані Валлоне — жорстока дисципліна, все побудовано на приматі жаху перед стратою за слово, зронене навіть випадково… Жодного звуку без санкції старшого, жодного слова з чужими, знати лише те, що тобі належить… Ні, ні, ви взялися не з того кінця… Я назву вам прізвище фрау Дорн… Вона, мені здається, не зв’язана з синдикатом… Ви не пробували зустрічатися з нею? Тільки в неї є відомості про останні переговори Граціо з американськими банковими групами, яким він наступив у Гаривасі ногою на мозоль…

Кровс. Невже Граціо був сильніший за Дігона? Моргана?

Річардс. Він був молодший за них… Сміливіший… Тверезіший. Потім не забувайте, Граціо — виразник «західноєвропейської тенденції» у бізнесі. Це нова якість місцевої економіки, що дуже тривожить деяких фінансистів у Штатах, особливо після того, як підписано «проект віку», так справедливо називають газопровід Тюмень — Західна Європа. Можу вам сказати, але не для публікації, — Граціо через треті фірми багато в чому сприяв реалізації цього проекту, поставленого на грань зриву через жорстоку політику адміністрації Білого дому… Мабуть, Гаривас переповнив чашу терпіння стариків з Уолл-стріту…

Кровс. І виникли головорізи Валлоне?

Річардс. Доведіть, міс Кровс. У мене немає фактів, я історик, а не журналіст… Доведіть…»

Через п’ять годин після того, як розмову вивчили в Ленглі, у сіцілійський філіал ЦРУ надіслали шифротелеграму, де була вказівка негайно підготувати «матеріали» про останні переговори Граціо — Дігона — Труссена в «необхідному для успішного продовження операції «Корида» ключі». Пропонувалося також старанно продумати, яким чином передати ці «матеріали» Кровс або Степанову. Строк виконання цього завдання був до смішного короткий — двадцять чотири години.

Шеф філіалу ЦРУ при шостому флоті США відповів у Ленглі, що не бачить можливості виконати завдання керівництва в такі стислі строки, не завдавши шкоди успіхові діла.

Відповіді на його панічну телеграму не надійшло, бо Майкл Велш доручив провести комбінацію Джону Хофу як наймобільнішому офіцерові ЦРУ в Західній Європі з досить сильною агентурою не тільки в Центральній Європі, а й у Сіцілії.

64

23.10.83 (9 годин 31 хвилина)

Шор опритомнів, немов хтось злісно штовхнув його кулаком у плече; в голові паморочилось, але думка була ясна. Він розплющив очі і вмить замружився від страху, побачивши схилені над ним обличчя; очі людей були насторожені; шкіра здавалася пергаментною, вся в зморшках, як у вампірів; халати були такі накрохмалені й жорсткі, що Шор одразу згадав день, коли його, ще хлопчика, везли на каталці коридором клініки після видалення мигдалин. Горло рвав біль, і плями крові страшно розповзалися на таких же накрохмалених жорстких халатах сестер-жалібниць. А зараз були самі чоловіки; чого їм треба від мене, нехай схиляються над своїми жертвами в операційній, там потрібні мідні руки, а тут тебе оточують дивні цокаючі прилади, на яких раз у раз спалахують мертві біло-зелені лінії, повторюючи ритм роботи твого серця й легенів, тут повинні бути жінки, вони ж сама ніжність, ех, чому я не одружився, треба жити реальністю, а не тим, що створило юнацьке уявлення; щастя мусить бути простим, маленьким, теплим, близьким, а ти шукав прекрасну даму, як же всіх нас обманює література! Кому я потрібен тепер тут, у цій клініці, кому? Цих гаспидів-лікарів я цікавлю лише як експонат, зі мною було щось страшне, я навіть боюся згадувати, але й досі відчуваю теплий запах бензину й крик жаху, коли автомобіль гнався за мною, а я тікав від нього, петляючи, як заєць, по безлюдній вулиці; я пригадую номер, він укарбувався в мою пам’ять, я весь час — і в маренні — пам’ятав його, тому мене повинні добити, не мають права лишити тепер живим, сказав собі Шор, бо номер — це ланка в ланцюгу… Я мушу прикинутися мертвим… Але не можна було прикидатися мертвим, тому що працюють апарати, на яких біло-зелені лінії, а вони не дозволять збрехати, вони ж не люди…

Він заплющив очі, затаївся, мріючи про те, аби лікарі скоріш пішли, а потім злякався, що як тільки за ними тихо зачиняться двері, сюди прослизне хтось безликий, витягне з кишені шприц, увіткне голку йому в руку — і він помре, вони ж повинні доробити те, що не вийшло; ні, я не маю права мовчати, подумав Шор, цього ні в якому разі не можна робити…

— Що зі мною було? Я впав потилицею? — прошепотів він, здивовано вслухаючись у звук свого хрипкого, кволого голосу. — Який сьогодні день?

Один з лікарів схилився над ним ще нижче; Шор побачив зуби — прокурені, дуже довгі; очі були холодні, хоч чоловік силкувався зобразити усмішку; вона здалася ІПору гримасою ненависті.

— Усе добре, — сказав лікар. — Ви перемогли смерть… Тепер небезпека позаду…

— Я зможу ходити?

— Зможете.

— Я дуже боюся самотності, — сказав Шор. — Чи не можна, щоб тут поселилась сиділка? Я заплачу… Це за мій рахунок…

— Біля вас завжди сиділка, — лікар знову розтяг рота.

Невже це усмішка, подумав Шор, а може, в нього природжений дефект обличчя, буває після інфекції, перенесеної в дитинстві, не спрацьовують м’язи, криворотість, так, здається, називають це спеціалісти чи не спеціалісти, один чорт, у мене в голові паморочиться, коли б знову не провалитися в темряву; ти не маєш права втрачати свідомість, тоді вже напевне загинеш, що робити, га? Боже всемилостивий, спаси й заступи, я ж самотній, зовсім самотній, і нікому не можна вірити, кругом вороги, я приречений…

Лікар обернувся до своїх колег; він провів біля Шора три безсонні ночі, сотворив чудо, очі його випромінювали щастя, ніякої криворотості не було, обличчя сповнене благородства, правда, стомлене й брезкле, каміння в нирках.

— Слава богу, — прошепотів лікар, — тепер йому потрібен спокій, вітаю вас, колеги, ви зробили неможливе…

Лікарі навшпиньки рушили до виходу. Шор відчув задуху, бо не знав, як повестися. Можна закричати, щоб сюди негайно приїхав Матен, нехай, зрештою, поряд з ним чергує Папіньйон, невже вони не розуміють, що йому не дозволять жити ті, хто гнався за ним темною вулицею, як за зайцем, аби збити на повному ходу, розчавити, перетворити в тепле місиво… Ні, сказав він собі, треба мовчати, нехай вони підуть, я чекатиму, цей криворотий пришле сестру, вони так завжди роблять, ну, згадай же, скільки разів ти сидів у коридорі лікарні, коли тобі треба було допитати людину, і благав лікарів дозволити ввійти в палату до того, хто тебе цікавив, чи то була жертва, чи злочинець, Матен напевне вже сидить за стіною, і Папіньйон біля нього, але вони підуть, їм скажуть, що потрібен спокій, а в тебе нікого немає, кого можна покликати, хто приготував би тобі кислий морс і напоїв з чашки, підклавши руку під потилицю, розколоту надвоє тяжким невгамовним болем, ех, чому ми починаємо думати про самотність тоді, коли залишаємось зовсім самотніми, віч-на-віч зі смертю?! Якби я міг знайти Еріха, все було б інакше, немає нічого прекраснішого за дружбу братів, особливо, коли батько й мати живуть окремо, хто, як не брат, найближча тобі людина на землі, хто, як не він, сидітиме біля тебе вдень і вночі, не стулить очей і підкладе долоню під потилицю, а ще краще під шию, як добре, коли рідна людина держить тебе за шию і не дає пролитися краплям на груди, це так неохайно, коли їжа забруднює білизну, хочеться зразу прийняти ванну, а як ти дійдеш туди, коли руки й ноги не слухаються тебе, в гіпсі, величезні й нерухомі… Чекати… Треба чекати і ні в якому разі не дозволити собі заснути, мені не можна спати, я мушу діждатися Матена чи Папіньйона, вони зроблять усе, щоб урятувати мене… Аби тільки цей криворотий лікар не оголосив журналістам, що я опритомнів… Ах, навіщо я з ним говорив?! Але ж я сказав, що впав потилицею! Хто цьому повірить, справжня хитрість має бути нехитрою, я дуже боязно брехав їм, це зрозуміє будь-хто, а тим паче ті, кому я заважав. Треба було мовчати, щоб вони вирішили, ніби в мене відбило пам’ять і мову, чому я не подумав про це, чому?!