Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович. Страница 78

67

24.10.83 (12 годин 43 хвилини)

Комісар Матен схилився над Шором, погладив його долонею по змарнілому обличчю, зарослому кущуватою сивою щетиною, посміхнувся і тихо сказав:

— Я не сподівався побачити тебе живим…

— Я теж не сподівався побачити себе живим…

— Ти нічого не розумів, Соломоне… Клінічна смерть… Тебе витягли з небуття… Ти був приречений…

— Чому ти не прийшов до мене вчора?

— Не пустили лікарі.

— Я так чекав тебе…

— Вони сказали, що тобі ще не можна ні з ким розмовляти… Мене пустили тільки на десять хвилин…

— Посидь довше… А я посплю…

— Але ж вони сказали, що ти весь час спиш…

— Ні, — Шор похитав перебинтованою головою. — Я весь час чекаю.

— Кого чекаєш?

— Смерті.

— Ти житимеш, небезпека минула…

— Тому я й чекаю смерті… Мене повинні були вбити й не змогли. Значить, доб’ють… Ти знайшов когось?

Матен похитав головою.

— Ніяких слідів… Може, ти пам’ятаєш номер машини?

Шор судорожно зітхнув.

— Дай мені води.

Матен узяв зі столика соусницю, підклав долоню під шию Шора, напоїв його, витер підборіддя серветкою й спитав:

— Хочеш, я пришлю апельсинового соку? Він добре допомагає, коли сохне в роті.

— Мені дають, спасибі. І лимонний теж дають, тільки в мене від нього ще більше сохне язик… Подивись, у мене дуже великий язик?

— Не вигадуй, Соломоне… Язик як язик…

— Чорний?

— Рожевий. Такі бувають у новонароджених…

— Дай затягтися…

— Тобі не можна.

— Я знаю, що не можна… Але мені дуже хочеться… Одну затяжку… Погріти легені.

— Соломоне, я не зроблю цього… Таке може зробити ворог… А я твій друг… Почекай… Поздоровішаєш трохи, і я принесу тобі пачку «Голуаз».

— Тільки без фільтру.

— Добре, без фільтру…

— Можеш посидіти біля мене ще трошечки? А я посплю…

— Спи. Я посиджу.

Шор заплющив очі і зразу ж поринув у тривожний сон. Матен дивився на його обличчя довго й пильно, потім витяг сигарету, ткнув у рот, пожував тютюн; страшенно хотілося курити; аби тільки Шор про все забув, подумав комісар; справді, все це жахливо; з усіх тих, хто питає мене, як себе почуває Шор і що він говорить, один напевне зв’язаний з убивцями; дійсно, Шора за жорстокими законами розпочатої гри треба ліквідувати, коли він хоч щось пам’ятає… Аби тільки йому бідолашному памороки забило. Джон Хоф так наполягав, щоб його відсторонили від розслідування… Невже він… Ні, цього не може бути… Людина його професії мусить усе знати, це правильно, але санкціонувати таке… Ні і ще раз ні… Тоді хто ж? Чи я обманюю себе? Адже в самій глибині душі я припускаю таку можливість… Коли на мене тиснуть згори, я часом теж закриваю очі на те, що роблять підлеглі, аби виконати наказ, це за правилами, світ влаштовано жорстоко. Мерзенно відчувати свою роздвоєність… Але інакше, мабуть, вижити не можна, зімне й розкришить, все так влаштовано, щоб виживали ті, хто вміє плисти за течією, а не проти неї, не можна порушувати рівновагу, найстрашніше — порушувати баланс, а Шор замахнувся на думку, близьку до державної, такого не прощають, кінець точно визначений, нічого не можна змінити, людина безсила перед обставинами, Кафка правду писав, усі ми малюсінькі деталі величезної машини, якою керують без нас, за своїми законами, не людськими, а якимись неземними, жорстокими, підкореними одній лише меті — зберегти статус-кво; будь-яким шляхом, будь-якою ціною зберегти те, що є… Справді, треба посадити сюди сестру… Нехай хто-небудь постійно стежить за палатою… Від гріха… Через вікно його не дістануть, якщо хтось і зацікавлений у тому, щоб він звідси не вийшов, будинків навпроти немає, клініки стали будувати розумно, тяжкохворі бачать тільки небо, воно єдине, всі ми там будемо, а втім, невідомо, в якому відсіку, рай відрізняється від пекла, добре було б хоч у чистилище потрапити…

Матен усміхнувся, згадавши, як на конгресі криміналістів у Алжірі російський професор з інституту права розповів кумедний спіч про те, як один чоловік потрапив у рай і як там було чудово — і ангели співали, і молочні річки текли в киселевих берегах, і райські пташки пурхали над тінистими деревами, та через кілька років чоловікові стало нудно там і він звернувся до апостола Петра з проханням дозволити йому туристський вояж у пекло. Легко дістав на це дозвіл і опинився в пеклі, зустрів там друзів, погомоніли від душі в ресторані, стриптиз, цигани та інше, поспав з чудовою дівкою у номері готелю, повернувся — в призначений строк — у рай, і йому там зробилося до того тоскно, що він попросив у апостола дозволу перебратися в пекло назавжди, йому дозволили після довгої бесіди, — відмовляли, рекомендували ще й ще раз подумати, але чоловік був невблаганний і перейшов у пекло, та на цей раз не було ні шиночків Монпарнасу, ні циган, ні готелів із шлюшками на Монмартрі, була котельня, де на плиті смажили грішників, а довкола метушилися ділові чорти з рогами, і новонавернений жалібно вигукнув: «Господи, та що ж це?! Усе ж було інакше перший раз!» І апостол, що явився йому в небесах, пояснив: «У цьому, любий, вся різниця між туризмом і еміграцією…»

Матен відкинувся на спинку стільця, і в ту ж мить Шор розплющив очі; вони були сповнені жахом.

— Чого ти? — спитав Матен. — Приснилося щось погане?

— Ні, ні… Я сплю без сновидінь… Ти дуже поспішаєш?

— У мене є ще кілька хвилин. Хочеш, я пришлю сюди Папіньйона? Він, правда, сидить у бюро замість тебе, роботи тьма-тьмуща, але він вірний тобі, як пес…

— Хто веде справу Граціо?

— Ну його к чорту, цю справу, Соломоне… У нас її забрали, і слава богу…

— Хто забрав?

— Таємна поліція.

— Чому?

— Не хочу більше цікавитися цією справою, — відповів Матен. — Як на мене, то я вважаю, краще взагалі забути про неї. Ну їх к чорту. Італійці, вони всі мафіозі, і не сперечайся, будь ласка, це справді так.

Шор відчув, як очі його застилають сльози. Так, Матен завжди був мені другом, він думає так само, як і я, він сподівався, що я все забув, хоч над ним ще більше начальства, ніж наді мною, і йому дуже важко. Матен — людина проста, маленький чоловічок, який боїться цього життя так само, як я, — і він радить мені все забути, а він не мав права на це, я дуже хочу забути, я зроблю все можливе, аби забути той номер, який був на машині, котра мене вбивала, та тільки чи зможу я забути його? Мабуть, зможу, адже я зміг забути обличчя Еріха, чому б мені не забути номер машини, яку вів сьогоднішній фашист?

68

24.10.83 (23 години 41 хвилина)

Коли Степанов, виснажений восьмигодинною гонкою з Марселя до Шьоньофа, помився під душем, було вже близько півночі. І все-таки він подзвонив Марі; та попросила приїхати; в голосі її були відчай і втома; Степанов (відігнав машину в «авіс», прийшов до Марі, довго сидів з нею, відчуваючи якусь порожнечу на душі. Сказати їй всю правду він не міг, завжди треба лишати людині «три гроша надії»; заспокоїв як міг, умовився зустрітися завтра о восьмій ранку, як кажуть, ранок мудріший від вечора.

Він повертався від Марі, ледве ноги тягнучи, боліла спина, затерпли руки. На вулицях нікогісінько; світло ліхтарів здавалося розмитим, бо з гір спустився туман; кроки були лункими, відлітаючи, вони ударялися об стіни будинків, немов хтось невидимий хльоскав мокрим рушником по гальці, вкритій сріблястим інеєм.

Вперше ти виїжджав за кордон років двадцять сім тому, сказав собі Степанов, і тебе турботливо попереджували, як небезпечно виходити на вулицю, та ще й самому, після десятої вечора; ну й піклуємося ми одне про одного! Начебто справді в нас усі страшенні нетями. Зараз таких порад не дають, теж, до речі, знамення часу. Правда, щось подібне мені говорили, тільки не дома, а в Новому Орлеані років три тому в готелі, де я зупинився. Досі виразно пам’ятаю добре обличчя величезного негра в синій формі, з пістолетом при боці, охоронця мого недорогого готелю, пригадую, як він попередив, коли я вийшов з номера о дев’ятій вечора: «Не робіть дурниць, небезпечно ходити по нашій вулиці, пограбують або вб’ють. Краще викличте таксі, доїдете до центру, це всього кілометр, і гуляйте собі на здоров’я, там багато поліції. А наша вулиця небезпечна, тут ріжуть. Якщо благополучно повернетесь, неодмінно замкніть двері номера на ланцюжок і нікому, чуєте, нікому не відчиняйте, коли стукатимуть, поки не подзвоните сюди, вниз, портьє. Ми піднімемося, ви ж запам’ятали моє обличчя, подивитесь у вічко, поморгаємо один одному, тільки тоді знімете ланцюжок». А чому ти згадав про це, спитав себе Степанов. Тому, що відчув зараз щось? Хто придумав цю зовсім не наукову, зате зрозумілу всім фразу: «Відчуваю шкірою»? Нічого не можна відчувати шкірою, коли розуму нема і серце кам’яне… Мама казала про тих, кого не любить, що в них «волохате серце». Господи, який же був геніальний Толстой, ніхто не зміг краще й точніше сформулювати вселенську істину про те, що всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а от нещасливі… Знову ти наплутав у цитаті… Мабуть, якби я написав так, то добрі редактори знайшли б цю толстовську фразу, внесли б правку перед здачею рукопису до складання, а ми їх лаємо за прискіпливість, як не соромно… Правий був Толстой: тавро нещасливої сім’ї, якщо тільки мати чи батько не змогли знайти в собі сили піднятися над собою, позначається на дітях і онуках… Десь я читав про те, як чоловік із жінкою розлучились, а в них були дві дочки. Чоловік зійшовся з іншою жінкою, він був геолог. І його колишня дружина запропонувала приховати це від дітей, поки не підростуть: «Я скажу їм, що ти працюєш на Камчатці, а ти приїжджатимеш раз на рік на двадцять чотири дні відпустки сюди, до нас, і ми житимемо в моїй кімнаті, твоє ліжко як стояло, так і стоїть там. Нехай собі дівчатка думають, ніби ми, як і раніше, разом. Я їм усе поясню згодом, і вони зрозуміють тебе, і спасибі тобі за те, що нічого не приховав від мене, а зробив так, як ми домовлялися, коли покохали одне одного; кохання — це не ярмо, а щастя; не можна тримати людину, коли кохання скінчилось, це середньовіччя, я була б дуже нещасною людиною, якби відчувала в тобі повсякденну гірку брехню». І так вони жили дев’ять років, поки діти не вступили до інституту… Брехня заради спасіння? А чи брехня це взагалі? «Сказка — ложь да в ней намек, добру молодцу урок», як сказав Олександр Сергійович… Як же добре, що в нас перестали ворушити глибоко особисте, пов’язане з ім’ям Пушкіна… «Хочу все знати!» Страшнувата рубрика, до речі, по-перше, всього знати не можна, це хвастощі, а по-друге, чи треба знати все кожному? Дослідник — властивість рідкісна, пліткар — поширена. Правильно писав письменник, твердячи, що не всяка правда потрібна людині, є така, що може зламати непідготовленого, слабкого, того, хто не має широких знань… Отже, брехня заради спасіння? Мабуть, іноді це потрібно. Але дуже гидко брехати, не погодився з собою Степанов, навіть у дрібниці. Ну що ж, мова — штука безмежна, варто змінити слово «брехня» на «компроміс», і все стане на свої місця. Якби ти міг іти на компроміс, твоє життя з надією не зламалося б ще п’ятнадцять років тому… Вона людина одного душевного настрою, ти іншого, ти прожив багато життів разом зі своїми героями, їхніми почуттями й думками, тебе розпирала множинність, а її завжди — вияв свого я; я найвища правда, бо я чесна, я люблю тебе й вірна тобі… Але ж і я був не шахрай, і я любив її, я й досі до гіркоти пам’ятаю наші чудові перші місяці, коли ми бродили вузенькими арбатськими провулками, дивилися на кольорові абажури з бахромою в маленьких віконечках старих особнячків і по них намагалися домислити життя людей, які жили в цих кімнатках… Чорт, як це страшно — тенденційність пам’яті, га?! Моя робота привчила мене до правди, до холодного логічного об’єктивізму, а в неї, напевне, кожна нова образа в суперечності з пам’яттю розчиняла її в собі… Та чого це ти без упину валиш на неї?! Чому? Оглянься на себе! А хіба я цього не роблю завжди, заперечив собі Степанов. Я знаю, що в мені багато поганого, може, більше, ніж у ній, але я знаю й те, що ніколи й нікого не любив так, як любив її, і зрадив її тільки через нестерпну образу, а що може бути дошкульнішим, ніж безкінечні підозри, коли людина вже починає вважати себе мерзотником; не віриш, покинь. А чому не покинув ти, чому не пішов у перший же рік, коли ці безпричинні підозри стали вже не епізодами, а жахливим, виснажливим душу побутом і коли ти вперше зрозумів, що вона любила не тебе, а свою любов до тебе? Хто повірить зараз, що тобі було страшно за неї, непристосовану до життя, примхливу, кохану, розпещену? Хто повірить, що ти «таке дерево», а вона інше? Знову я про вірші Поженяна, ніяк не можу відійти од тієї пори нашої молодості, коли ще не настала роз’єднаність і всі ми були разом… Так, я дурне дерево, я спочатку думаю про те, як буде комусь; а потім уже про себе, всі люди, які народилися в жовтні, отакі, за тутешніми гороскопами… І Бембї найбільше боїться образити людину, яка навіть їй не друг, але така доброта часом гірша за злочин. «Треба було вам давно розлучитися». Так дочка говорила багато разів, але вперше вона це сказала, ставши дорослою… Та пам’ять про щастя, яке було, сильна в людях і така ж у ній прихована надія, — особливо з віком, хоч як це дивно. А коли надія зникла зовсім, лишилося бажання зберегти видимість для неї ж, для маленької тоді Бембі… Годі тобі, обірвав себе Степанов, набридло! Дочка виросла… Так, виросла, але вона любить і Надю, і мене, як любила, коли була маленькою, згадай, коли розлучалися твої старі, а тобі було двадцять три роки, хіба ти був спокійним тоді? От усе й закільцювалося фразою Толстого, подумав він, усе починається з великого, ним і закінчується.