Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович. Страница 86

… Френк По назавжди запам’ятав той день, коли Роберт запропонував йому — після того, як він акуратно повернув книжки, які брав уже три місяці підряд, — залишитися на вечір, прийдуть цікаві люди, якщо у вас є інтерес до філософії часу, сказав він, вам буде приємно послухати, тільки не пишіть у вашу газету, це не для останньої полоси, а для душі.

В маленьку кімнатку Роберта набилося багато людей; Френк упізнав режисера Рауваля з Барселони, професора Жовіса, той вів курс основ соціалізму в Страсбурзі; особливо багато було молодих американців, які навчалися в Сорбонні, і німців, які приїхали з Вільного університету в Західному Берліні.

Гості скинулись, Роберт попросив прибиральницю Хосефу піти до крамниці, вона принесла десять пляшок дешевого червоного вина, сир і чотири довжелезні батони; гості посідали на старенькій тахті, підвіконнях, на підлозі: виступав Фріц Тузенберг, магістр з Аахена; а втім, це не був виступ у звичайному розумінні слова, тут збиралися однодумці, ті, хто не згоджувався, сподівався знайти свою правду в цьому світі, який занапащає сам себе в очманілій, нікому не потрібній метушні.

— Оскільки античність не знала археології, — говорив Тузенберг, — так само, як і літочислення, а плинність життя вимірювалась лише чергуванням Олімпіад, то там не існувало чіткого уявлення про тривалість, тобто про надійність буття. І оскільки не було роздумів про майбутнє, була відсутня й така категорія, як пам’ять.

— А Цезар? — роздратовано заперечив професор Жовіс. — Як-не-як він реформував календар, тобто зафіксував фактор часу, історії, пам’ять…

Тузенберг похитав головою.

— Календар Цезаря — свідчення зовсім іншого роду, адже він мав намір заснувати династію, повстав проти традицій республіки і за це його вбили… Рим, мабуть, інтуїтивно боявся часу, не хотів думати про нього, прагнув до індійської культури, до таїнства нірвани, яка відкидає саме поняття хвилин, днів, років… У цьому головна відмінність античності від нашої, європейської культури; там — відторгнення години, спроба жити поза часом; а в нас кожна хвилина значима, в цьому сенс Європи.

— У такому разі, — сказав директор бібліотеки Роберт, — відчуття часу найбільш застосовне до Штатів; формула «час — гроші» знайшла себе саме в нас.

— Ця формула містифікує «час», — заперечив Тузенберг. — Історію не можна оцінювати, вона поза поняттям грошей, товару і ваги… В пам’яті поколінь залишаться ваші Джефферсон, Вашінгтон і Лінкольн, з їхніми постулатами американської демократії, а не прагматична ідентифікація часу з грошима… Годинники на соборах європейських міст б’ють кожні чверть години, зв’язуючи минуле з майбутнім. Механічні годинники винайшли у нас в Європі, коли склалася могутня держава саксонських імператорів… Владі потрібно стежити за часом, у ньому реалізуються велич, у ньому фіксується безсмертя, тобто пам’ять людська… На шляху до демократизації Європи сталася ще одна зовні непомітна подія: стиль барокко — легкість і розкованість — дав Європі кишеньковий годинник, перший символ пробудження самосвідомості індивіда. Саме тоді, в пору барокко, Європа й почала шанобливо ставитися до часу. Саме тоді ми вперше відчули швидкоплинність нашого життя, саме тоді народилася сповідь як нова риса європейської літератури, тривожна потреба очистити себе. А потім звершилося чудо і було створено перший в історії людства музей, це ж символічно, бо це є неусвідомлене повернення Європи до філософії Стародавнього Єгипту, де на відміну від античності, яка спалювала пам’ять на вогнищах — якщо людина вмерла, вона мусить зникнути, — пам’ять муміфікувалася, ми маємо можливість досі бачити обличчя фараонів. Але ж імена багатьох правителів Афін чи Риму просто зникли з пам’яті людства… Таким чином, кишенькові годинники і музеї знаменували народження нової епохи європейської історії, яку визначала філософія турботи… Чому так? Відповідаю: якщо античність споруджувала пам’ятники фалосу, тобто миттєвості, не пов’язаній ні з минулим, ні з майбутнім, сама лише насолода, безпам’ятство, забуття довколишньої дійсності, то європейська культура, котра зрозуміла смисл часу і будувала палаци, де зберігалася пам’ять минувшини, викликала з небуття Рафаеля, щоб той створив людству Сікстінську мадонну. Віднині матір, яка пригортає до себе немовля, стала символом турботи про майбутнє роду людського. Відтоді Європа повернулась до початку, до філософії Стародавнього Єгипту з його пориванням у грядуще. Цю динаміку розвитку світу свого часу припинили Рим і Еллада, де не існувало плану навіть на день уперед, де держава трималася на насильстві, пограбуванні сусідніх країн, заграванні з плебсом у дні перемог і найжорстокішому терорі, коли держава балансувала на межі війни і миру… Тенденція відповідальності властива тепер у Європі насамперед соціалізмові, котрий, як ніяке інше вчення, ставить в основу основ питання усталеності економічних відносин між індивідами, країнами й континентами…

… Сперечалися гаряче; Френк По мимоволі любувався одержимими обличчями людей, у них була якась особлива довірливість, зацікавлена впевненість. Правда, в глибині душі він напружено чекав моменту, коли якийсь червоний стане підкрадатися до сперечальників, підштовхуючи їх до того, заради чого він, Френк, почав свою роботу тут, — до змови проти Штатів, проти ідеї вільного світу; але ніхто не робив цього, просто кожен говорив про те, що непокоїло його.

«Нелсон Періфуа правду казав, — думав Френк, повертаючись до себе на мансарду рано-вранці; пахло смаженими каштанами і квітучими липами, — в бібліотеці в Роберта збираються чисті люди, вони гостро відчувають хисткість сьогоднішнього світу, тільки тому й говорять про соціалізм як про панацею проти катастрофи і лише тому на перший план висувають свою Європу. З ними треба працювати, вони ще не втрачені для майбутнього».

… На другий день він подзвонив Тузенбергу, запросив його випити кави й запропонував виступити з циклом статей у «Стар» — дістав у резидентурі інформацію, що хлопець бідує, живе впроголодь, наймає кімнату в гуртожитку за сорок кілометрів од Парижа.

Тузенберг з радістю погодився; через два дні приніс п’ятнадцять сторінок тексту. Три дні вони над ним працювали; Френк По обережно правив; Тузенберг сперечався; суперечка була дружня; прийшли до компромісу; найнебезпечніші місця вдалося переписати, скоротити, прокоментувати; через півроку Френк (вже після того, як завів зв’язки у світі європейських журналістів) проштовхнув два його есе в журнали Нідерландів та Швеції; знову лаялися до хрипоти, і знову Френк переміг; потім він допоміг Тузенбергу організувати невеличкий тижневик у Гейдельберзі; так він закріпився у ліворадикальному виданні, редактором якого став його друг, який друкував час від часу ті матеріали, що просив його опублікувати Френк По, за дружбу треба вміти платити; Тузенберг робив це, знову ж таки сперечаючись, іноді злився, але робив.

Потім через Тузенберга «лівий американець», як називали тепер Френка, просунув у крайній радикальний іспанський журнал «Ла революсьйон» Анхеля Алегріа з Мадріда; публікації його були такі хльосткі, спрямовані як проти англійського «традиційного імперіалізму», так і проти Кремля, що незабаром відкрили філіал журналу в Італії, видання стало рентабельним, дуже добре розходилось серед студентської молоді.

Про Френка заговорили в Ленглі як про людину по-справжньому перспективну. Отоді в європейську резидентуру ЦРУ і надійшла вказівка готувати його до перевірки на злом.

… Саме тому шеф Паризької резидентури ЦРУ, слухаючи в машині (він запаркував її неподалік від будинку Верньє) розмову Верньє з дочкою, дедалі більше переконувався, що операцію, яку все-таки доведеться (а йому цього не хотілося) провести сьогодні ж, щоб не допустити розголосу такої небезпечної інформації, треба доручити не комусь, а саме Френку По.

«Ризиковано, — сказав він собі, — за ці два роки хлопець звик вважати себе ідеологом, та якщо Ленглі вимагає перевірити його на злом, то сприятливішого моменту для такого іспиту навряд чи я діждусь…»