Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович. Страница 48

— У кого як, — заперечив Славін. — Один мій приятель, композитор, найкраще працює тоді, коли його кидає чергова дружина… «Страждання угодне моїй душі, — запевняє він мене. — Без страждань не було б Достоєвського», коли я сказав, що Тургенєв сформувався на іншій концепції, як, між іншим, і Толстой, він звинуватив мене в тому, що я не розумію нашого національного духу…

— Не гнівайтесь на нього, — зітхнув Іванов. — За вільне трактування національного духу ховаються, як правило, беззахисні люди, невпевнені в собі, які сподіваються на рятівну множинність.

Славін усміхнувся:

— Мої слова.

— Я не честолюбний, — усміхнувся Іванов. — Вважаєте своїми, ну, і вважайте собі на здоров'я, хіба це так важливо, чиї зрештою.

— Я хочу вам запропонувати морозиво з варенням і тортиками… Як ви ставитесь до такої перспективи?

— Позитивно.

— Все-таки наше морозиво найсмачніше, ніде в світі немає смачнішого.

— Нічого подібного! — заперечив Іванов. — Як на мене, найсмачніше морозиво у французів…

— Невже? — здивувався Славін. — Дивно, я думав, що в чому-чому, а в морозиві ми перегнали передові капіталістичні країни… Ви, до речі, де були за кордоном останній раз?

— До того, як мене четвертували?

— Ага.

— У Берліні.

— А перед цим?

— Не пригадую… Здається, в Будапешті…

— А в Парижі коли були?

— Коли мене ще до буржуїв пускали… В шістдесят першому, здається…

— А чому потім перестали пускати?

— Зайнявся новою темою… Закрита, як у нас кажуть… Ну і… Мене, до речі, це не дуже бентежить… Я тут люблю жити. Та й потім з нашими командировочними на Заході себе почуваєш, як бідний родич… Я в Альпах хотів піднятися на фунікулері, снігові поля подивитись, цікаво, то, знаєте, один квиток тридцять швейцарських франків коштував… Майже полонину того, що дають на день! Хай їм грець! Тут я людина, а там ходячий арифмометр: вештаєшся мимо вітрин і підраховуєш, що кому купити, а в номері жуй суху ковбасу! Сором… Я звик жити широко… Тут. Дома.

— Вас перестали пускати не тому, що ви зайнялися закритою темою, Георгію Яковичу, — сумно сказав Славін. — На вас анонімку написали… Дуже підлу. З цього все й закрутилось…

— Так їх на мене без упину пишуть, — Іванов стенув плечима. — Я звик. Людина до всього звикає… Це в молодості обурюються, шукають правди… А в моєму віці доводиться економити час; я тепер і в гори беру з собою роботу, і на море… Приємно на душі, коли працювати цікаво, кайф, як кажуть молоді.

— А хто ще працював над темою, аналогічною вашій?

— Біс його знає… Якось мене це не цікавило… Хотько працював, Улас Хотько, професор з Києва… Чудовий теоретик… Вайцман… Фіма Вайцман… От і все, здається…

— Але ж кандидатська майже на таку тему була в цього… Вилетіло з голови… Щось зв'язане з сумками…

Іванов розсміявся:

— У Кулькова? Сюжет з Чехова, кінське прізвище… Ні, дисертація Гени не варта уваги…

— Що, не цікава?

Невловима посмішка промайнула на тонких, жорсткого обрису губах Іванова; що ж він відповість, подумав Славін; сам же йому писав дисертацію…

— Важко сказати, — Іванов покуштував морозиво, задоволено кивнув. — Між іншим, справді дуже смачне, я такого сорту не їв, беру на озброєння… Що ж до дисертації Кулькова… Гена більше організатор… Як теоретик він не дуже сильний… Чесно кажучи, — але це, звичайно, між нами, — я йому допоміг написати цю роботу…

— По старій дружбі?

— Знову-таки на ваше запитання відповісти нелегко… Гена належить до того типу людей, з якими не можна дружити… Він зручна, дуже славна, зручна людина, але друг…

— По-моєму, «славна людина» цілком може бути синонімом поняття «друг».

— Ви добре відчуваєте слово, — сказав Іванов. — Ваша правда, я вжив не те слово. Хіба у вас немає таких знайомих, які дзюркотять, не дратують вас, розповідають новини, готові зробити послугу? €, звичайно… І ви їм також, — у міру сил, — готові допомогти…

— Слухайте, а ви йому часто ключ від своєї квартири давали? — несподівано для самого себе спитав Славін і зразу ж пошкодував про це.

— Не ваше діло, — грубо відповів Іванов і глянув на Славіна з подивом і погано прихованою неприязню. — Нетактовно ставити такі запитання.

— Я не посмів би поставити вам це безтактне запитання — ви маєте рацію, воно справді некоректне, — якби анонімку про те, що ви є прихована антирадянська людина, не надрукували на вашій машинці…

— Що?! — Іванов навіть відкинувся на спинку стільця.

— Саме так.

— Не може бути.

— Я кажу правду.

— Не може бути, — повторив Іванов. — І потім — звідки вам це відомо? Хто вам міг сказати, що анонімку надруковано на моїй же машинці? Цим слідство займається, а ви…

— А я? — спитав Славін.

Іванов відсунув від себе морозиво.

— Знаєте, мені щось не хочеться з вами розмовляти. Точніше, мені раптом перехотілося з вами розмовляти.

Славін витяг з кишені аркушик, на якому було надруковано непідписаний текст: «антирадянські висловлювання, анекдоти, пиятики, цинізм», і мовчки подав Іванову.

— На це витрачено багато годин роботи в архівах, Георгію Яковичу… Так що, будь ласка, змініть гнів на милість.

— Не хочу читати всяку гидоту, — вперто повторив Іванов, але в голосі його вже не було тієї раптової відчуженості.

— Погляньте на дату, Георгію Яковичу, — попросив Славін, — тільки на дату.

— Ну й що? — Іванов надів окуляри, подивився на число, місяць і рік. — Ну й що? Подивився. У цей день новий Ейнштейн народився? А може, Чайковський?

— Ні. Наступного дня вас усунули від академіка Криловського, ось що тоді сталося. А його самого зробили — через місяць після цього — консультантом уряду з ракетної техніки… І працювати з ним почав Кульков.

Іванов підсунув до себе морозиво, взяв товстими пальцями, схожими на сосиски, сухий шматочок торта, вмочив його в розталі вершки, облизав, наче кіт, і сказав:

— Зараз ви говорили як обчислювач… У вас розум математика… Але ви не математик. І не журналіст. Мабуть, ви з КДБ. Якщо не можете сказати правди — помовчіть, я досить гостро відчуваю брехню…

— Ви маєте рацію, я справді з чека.

— Чому ви одразу не відрекомендувалися? Граєте гру?

— Грав, — виправив його Славін. — Тепер перестав… Вам доведеться виїхати з міста, Георгію Яковичу…

— Не можу. В мене завтра захищається аспірант, тямущий хлопець, тому й багато ворогів, треба прикрити…

— Захист доведеться перенести.

— Що значить «перенести»?! Ви подумали, що буде з хлопцем?! Та й взагалі, чому я маю виїжджати?

— Повинні.

— Заарештовуєте, чи що?

— Я забронював вам номер у готелі «Ялта», і це було дуже не просто зробити, — Славін чомусь посміхнувся. — Туди нині буржуй унадився, всі місця продано за місяць наперед… Покатаєтесь на водних лижах..

— Це несерйозно…

— Це серйозно, — відповів Славін. — Ви навіть не уявляєте, як це серйозно.

— З чим пов'язано? — Іванов знову відсунув морозива.

— Я поки що не можу вам відповісти. Я не став оформляти свого прохання про ваш від'їзд офіційно: довелося б запрошувати вас до нас, дзвонити в спецчастину вашого центру… Я вирішив звернутися до вас особисто.

— Стривайте… Ви почали з Кулькова. Потім показали мені анонімку, надруковану на моїй же друкарській машинці. Після цього провели пряму між датою, коли її написали, і часом мого усунення од Криловського. І тут же підкинули ідею про висунення академіка на ключовий пост у ракетній техніці… Як тільки ви посмієте після цього сказати, що Криловський причетний до шпигунства, я вам зразу, не встаючи з місця, дам ляпаса.

— У міліцію заберуть, — відповів Славін. — Протоколами замучать… Не бийте… Тим наче, я сповненим ришнекту до академіка Криловського.

— Слава богу. Тоді лишається один висновок, найбільше пов'язаний з вашим запитанням; чи не давав я ключа Гені від моєї квартири, і висновок однозначний: ви підозрюєте Кулькова?

Славін довго мовчав, а потім, проклинаючи себе за свій. характер, відповів: