Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович. Страница 53

— А як у вас з італійською? — Кузані примусив себе всміхнутися. — Розумієте?

— О, тільки трошки! Але ж ви запросили мене не для того, щоб виголошувати переді мною промови, — жінка всміхнулася. — Мене звуть Ані, добрий вечір…

— Я хочу запросити вас повечеряти, — сказав Кузані. — У найкращий ресторан.

— Що?! — обличчя жінки якось змінилося, здригнулось; під пластом гриму Кузані побачив розгубленість; очі в неї гарні, тільки навіщо, дурепа, наквацяла на лобі та щоках золотих мушок? Це ж вульгарно. Хоча хтось йому говорив, що саме вульгарність приваблює чоловіків, вони тоді не відчувають скованості… Ти хотів, щоб на телефонний виклик відгукнулася магістр філософії, спитав він себе. Попроси її зняти цей жахливий грим, у неї круглі, гарні очі й чудовий овал обличчя… А потім зійди вниз, виклич таксі і їдь до міста, туди, де реве музика і дуже багато людей; коли ти не самотній, тоді не так страшно, нема гнітючого відчуття приреченості; ця Ані нещасна, порочна жінка, але і в ній живе її одвічне — ніжність… Ось ти й доторкнись до неї… Тобі зараз потрібна довірлива ніжність жінки, тільки це і нічого більше. Завтра вранці почнеться робота, повернеться Степанов, аби тільки сьогодні не бути самотнім; якось Дмитро читав вірші російського поета: «Те, кто болели, знают тяжесть ночных минут, утром не умирают, утром опять живут». Чудові рядки… Ми зовсім не знаємо російської поезії, цивілізовані дикуни.

— Я хочу запросити вас повечеряти, — повторив Кузані, — в найкращий ресторан…

— Оце так, — Ані роблено посміхнулася. — До котрої години я вам потрібна в ресторані?

— А біс його знає. Поки не виженуть. Підемо останніми.

— О першій годині ночі я мушу поїхати…

— Чому? А втім, пробачте за моє запитання, воно нетактовне… Мабуть, пов'язане з сім'єю? Дитина?

Ані похитала головою, розглядаючи Кузані своїми круглими чорними очима:

— Ні, не дитина… Взагалі, я можу й затриматися, але вам доведеться оплатити неустойку… О першій годині ночі я повинна бути в іншому місці…

— Фу ти, — видихнув Кузані й відчув, що й повіки в нього стали чавунними. — Скільки я вам винен за виклик? Я оплачу все, як належить, і, будь ласка, їдьте…

В обличчі жінки знову щось здригнулося, Кузані навіть здалося, що вона зблідла; він ткнув їй гроші в широку кишеню «Карденової» спідниці, розчинив двері, пробурмотівши:

— Не сердьтеся, на добраніч…

Ніч він провів на вокзалі; там було мало людей, але ресторанчики й кафе працювали, за столиками сиділи пасажири; всі ми пасажири на цій землі; гурт молодих хлопців щось гамірно обговорював дивовижною німецькою мовою; жодного слова не можна зрозуміти; ага, це ж тутешня, особлива німецька, «швіци» розмовляють по-своєму; швіців було небагато на вокзалі, а ті, хто розмовляв по-французьки, — таких у Женеві більшість, — поглядали на них з погано прихованою недоброзичливістю; яка ж традиційна неприязнь французів до тих, хто розмовляє по-німецьки… Ніде так не нехтують іноземцями, як у Франції. Чому? Чудова країна, талановитий народ, Бастілію взяли; який же в людях живучий сліпий жах шовінізму…

Біля вікна притулився похилого віку чоловік з копицею сивого волосся; смалив одну сигарету за одною; мій брат по нещастю, подумав Кузані, тільки в нього немає грошей, щоб випити, тому він і смокче кофейну гущу, що лишилася на денці чашки; бабуся в кутку із старим, подертим чемоданом, теж моя подруга по нещастю, мабуть; зовсім самотня, черевички геть стоптані, як це боляче й зворушливо — стоптані черевички сивих бабусь із натрудженими пальцями, покрученими подагрою. Цікаво, що в неї в чемодані, подумав він, іграшки, які вона везе онукам, зекономивши на пенсії? Чи все її вбоге майно, — зла й невдячна дочка вигнала нещасну, старі дратують дітей, треба перечитати б «Короля Ліра»… Людина сиротіє, коли помирає батько чи мати, навіть якщо їй самій за п'ятдесят. Усе одно людина ця віднині сирота, обірвався зв'язок з тими, хто дав життя; Стів напівсирота з трьох років, завжди пам'ятай про це, сказав собі Кузані, а ти став це забувати, вбив собі в голову, що поряд з тобою росте друг, а не дитина, в якої не було матері… Сирітка… Але я був йому всім? Ні, відповів він собі. Все можна замінити, тільки матері не можна…

Бабуся повільно встала, важко підняла чемодан; бідолашна…

Кузані кинув на мармуровий столик купюру, підійшов до бабусі, поклав свої крижані пальці на її, що стискували ручку важкого чемодана; в очах у жінки зразу ж з'явився переляк:

— Ні, ні, я сама! У мене немає грошей, мій пане, спасибі…

— Я допоможу вам без грошей, — сказав Кузані, — що ви… Мені так хочеться допомогти вам, ви дуже схожі на…

— Ідіть собі, — сказала бабуся голосніше. — Я не віддам вам чемодана! Ідіть собі!

Кузані знову відчув, які в нього чавунні пальці; навіть не пальці, а нігті: так і тягнуть до землі, будь воно неладне…

… Він повернувся за свій столик, купюри вже не було, здачі також; хотів підняти руку, щоб покликати офіціанта, але зрозумів, що не зможе цього зробити; тоді, гніваючись на самого себе, вигукнув:

— Дайте склянку віскі! Без льоду! Повну склянку віскі! П'ять порцій! Чуєте ви там?!

Коли плавний «гер обер» [14] поставив перед ним склянку, він зразу ж відчув різкий запах: підступила нудота; мабуть, якась іспанська підробка; на вокзалах усього світу шахрують, — найчастіше люди їздять тоді, коли в них радість чи горе; хто ж стане звертати увагу на дрібниці?!

Кузані неохоче взяв склянку, важко, переборюючи чавунність, підніс її до рота, подумавши: «Навіщо кінчати з собою таким чином? Приїдуть лікарі швидкої допомоги, капельниця у вену; якщо несила — іди й стріляйся, секунда — і все скінчено…»

Кузані повільно вилив віскі на підлогу, замислено дивлячись на те, як важко й чавунно темно-жовтий струмінь стікає на підлогу; підвівся, вийшов на безлюдну вулицю, зупинив таксі, поїхав у нічну аптеку, купив снотворне, повернувся до готелю, прийняв дві таблетки і, вчепившись пальцями в диктофон, став наговорювати нові епізоди сценарію; вирішив зробити дочку серу Пітеру, нехай помучиться, як король Лір, цікавіше писати, коли сам собі вигадуєш перешкоди. Робота, тільки робота, нічого, крім роботи, а там буде видно…

«Ну й «Ліберті»!

Після того як московська резидентура ЦРУ передала в Ленглі нові дані про Кулькова, котрі одержали її люди, ЗДРО скликав нараду, запросивши найближчих йому людей; запропонував продумати всі корективи, які, мабуть, доведеться внести в план «Ліберті», заздалегідь розроблений і обчислений у секторі «17»; часу на обдумування дав дуже мало — до вечора; просив працювати сепаратно; «Мені хотілося б звести ваші ідеї в одну, мислите ви діаметрально протилежно; плюс на мінус дає плюс, — єдине, що я добре пам'ятаю зі свого курсу математики».

… Пізно вночі ЗДРО уважно вивчив міркування своїх колег; воістину, кожна людина — це світ, немає в природі нічого однакового, все несе на собі печать різнобічної неповторності, — пропозиції мали взаємовиключаючий характер, сповнений протиріч; люди із зовсім іншого підрозділу звели докупи всі пропозиції.

«Об'єкт» переходить кордон Росії з нашими документами, котрі він має. З'являється в пункті, відомому йому з плану «Ліберті». Служба в Західному Берліні заздалегідь бере «відоме місце» у Східному Берліні під спостереження. Зразу, як тільки буде виявлено «об'єкт», у «відомому пункті» почнеться практичне виведення «об'єкта» в нашу зону, для чого відряджено групу «активної дії «А-37»;

а) входить у контакт з військовою розвідкою З. Берліна (Уолтер-молодший);

б) зв'язок між усіма службами підтримується безперервно;

в) о шістнадцятій нуль-нуль люди Уолтера-молодшого знімають пароль біля метро «Фрідріхштрасе», Берлін, НДР;

г) о сімнадцятій годині агентура вступає у випадковий контакт з «об'єктом» у метро на Ляйпцігерштрасе;