Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 21

І Брежнєв завжди повторював: «Дайте людям пожити спокійно, народ стомився від нервування». Та коли якось Цвігун підкинув, що непогано б увести статтю представницьких витрат, Леонід Ілліч заколивався від сміху: «Семене, ти, може, й законсервовані табори накажеш знищити? Влада має право дозволяти чи не дозволяти, але її інструменти мусять бути недоторкані. Без страху ми жити не навчилися, та й навряд чи навчимося, а вже коли навчимося — державі настане кінець, згадаєш моє слово»…

…Коли одного разу, в Баку вже, хтось — скориставшись його лагідністю й доброзичливістю, — сказав, що батько посадженого за валютні операції хлопчика згоден дати мільйон тому, хто допоможе нещасному, Цвігун розсміявся:

— Що ж, приводьте… Тільки з мільйоном щоб прийшов… Розстрілювати за хабарництво без речових доказів — проти закону, ми за законом живемо, а не як-небудь…

(Значно пізніше, коли в Баку Леоніду Іллічу подарували діамантовий перстень на десять — а може, й більше — каратів, вартість якого обчислювалась упаковками зелених, не карбованцями, він навіть не зміг дозволити собі й подумати, чи допустимий такий подарунок, та й взагалі чи подарунок це? Розум відганяв можливість виникнення такого запитання, хоча воно виникало, інакше не мелькало б у голові й не прокидався б часом серед ночі від Страшного крику. Але — пізно: вже кричи — не кричи, ніхто тепер не поможе, «ставки зроблено, ставки зроблено, ставки зроблено, панове!»)

Коли Брежнєв, піднявшись з попелу, переїхав до Москви, напередодні жовтневої змови проти кукурудзника, який посмів замахнутися на пам’ять Вождя, Цвігуна заздалегідь направили головою КДБ Азербайджану: пора шукати вірних людей і там; пролетарський інтернаціоналізм народжується не на пустому місці, а з прізвищ вірних інородців, приведених штабом Першої Особи на ключові пости.

У Баку ліпив свого заступника Гейдара Алієва; йому ж віддав крісло, коли Брежнєв порекомендував Андропова в КДБ.

Призначення було трохи несподіваним:

— Я цієї будівлі боюся, — посміхнувся Андропов, ледь пополотнівши.

Брежнєв кивнув:

— Саме тому ми вас туди й призначаємо. Нічого, кадрами допоможемо, дамо орлів на допомогу…

Першим орлом був Цвігун, другим — Циньов, паладини Брежнєва; пастка; кришка закрилась…

…Столичне життя було для Цвігуна нове. Спочатку він відчував себе незатишно, але поступово прилучився до світу культури — змалку відчував шанобу до артистів: покійного Алєйнікова інакше як «Ваня Курський» не називав, ідентифікуючи художника і роль, яку він зіграв. Познайомився з письменниками, режисерами, сценаристами, заворожено слухав їхні розповіді. Говорити спочатку соромився, боявся бовкнути щось не те, однак умів підтримувати розмову доброзичливою зацікавленістю і вигуками, які ні до чого не зобов’язували. Попросив відповідну службу послухати, що про нього говорили нові знайомі; виявляється, відзивалися добре й багато, гордовито ділилися з приятелями особливо в редакціях і на кіностудіях) про свою дружбу з «першою людиною в чека». Того, хто занадто амікошонствував, помалу від себе відтручував; тих, хто знав міру, уважно оглядав, прикидаючи, яка користь може з цього вийти, ще не розуміючи до пуття потаємного смислу свого задуму — щось хистке поставало перед ним, ще не оформлене в чіткий план заходів. Якось рискнув розповісти фронтовий епізод — воював чесно, пройшов фронт з першого дня й до останнього; підлипайла зойкнули захоплено: «Ваше істинне покликання — література!» Не він, а вони, без будь-якого примусу, від сердечного, завмираючого перед золотопогонством рабства, запропонували записати його застільні історії прозою; але він мріяв про сценарій, щоб фільм був, щоб усе, як по правді; зліпили сценарій. І — пішло-поїхало! Читав написане співавторами, як своє, поступово дедалі більше й більше відштовхуючи від себе правду: «Невже це я, Господи!» Почалося повільне роздвоєння особистості; часто сидів до ранку, черкаючи написане професіоналами, бо хотів наблизитися до ідеалу — його, Семена Цвігуна, літературного ідеалу. Неначе німий, він чув у собі мелодію, але не міг її висловити; він тільки відчував, що — можна й добре, а що —. не можна, тобто погано.

…Ставши першим заступником Андропова, він не міг курирувати дев’ятку, бо традиційно вона не виходила за межі голови, але спрокволу, неквапливо Цвігун добився того, що став впливати на кадрову політику і в цьому підрозділі, заздалегідь поговоривши про це з благодійником.

У ту пору Леонід Ілліч увійшов у силу, дивуючись з того, як легко Косигін і Підгорний віддали йому своє безкрає верховенство, добровільно, без особливого, а тим більше видимого натиску перемістившись у його тінь; але ж допомагав Суслов, раз у раз повторюючи, що російському народові потрібен державний символ, нічого не вдієш, така традиція, а в традиції закладена мудрість сивої старовини, не нам її міняти, гріх; «культ особи відзначався перегинами, спровокованими оточенням, тоді як у нас тепер немає ніяких підстав до таких страхів — Леонід Ілліч росіянин і оточують його вірні друзі, отже знущання над нацією, спровоковані інородцями, виключені самі по собі».

Ось тоді Брежнєв і сказав Цвігунові:

— Треба знати все про всіх… І ще: щоб не тріпали ім’я дітей! Цього не прощу. Вони великосердні, як і я, цим легко скористатися: народець наш батіг шанує, добротою — гребує…

Коли «брудні плітки» про дітей Першої Особи невтримним шквалом покотилися по Москві, Цвігун подзвонив дружині благодійника: «Що робити?»

Конкретних рекомендацій не дістав, тому зробив так, що діти — спочатку син, потім дочка — самі запросили його на вечерю; говорив з кожним окремо, по-батьківськи, але водночас підставляючись для удару й жарту: був би ріднею — одна справа, а так — треба тримати дистанцію, не забуваючи ні на мить, хто ти, а хто вони.

Діти сміялись:

— Не в поліцейській державі живемо! Що ж нам, списки приносити на затвердження — з ким можна зустрічатися, а з ким не можна?!

Саме тоді він відчув себе молотом на ковадлі: діти не хотіли міняти свого способу життя — вольготного й богемного, а до благодійника з цим не підеш, не зрозуміє…

Саме тоді він до кінця поринув у творчість — єдине заспокоєння…

Правив свої рукописи, записані професіоналами, частіше почав з’являтися на люди, немов хотів цим відмити манеру поведінки дітей Першої Особи; тоді ж і підкинув Леоніду Іллічу ідею про написання ним своїх спогадів.

З мовчазного благовоління вождя підібрав кандидатури «колективних брежнєвих»; у тому, що мовчатимуть — не сумнівався, правила гри у державі відомі всім, нагадувати не треба, навчені.

Коли якось хтось із охорони все-таки рискнув доповісти, що один з контактів дітей «зв’язаний з кримінальним світом», він роздратовано відповів:

— То розв’яжіть…

Нехай думають. Зрештою за охорону Першої Особи відповідає Андропов, пора навчитись вишкірятись, з добрих мотузки крутять.

Нарешті про скандали дітей спитав і Голова.

— Юрію Володимировичу, — відповів Цвігун, — я не смію вторгатися не в свою прерогативу… Якщо доручите мені курирувати охорону Леоніда Ілліча і сім’ї — наказ виконаю. Інакше — не хочу, щоб мене неправильно зрозуміли. — І натиснув: — Є ж люди, які неодмінно спекулюватимуть нашими стосунками з генеральним, понад чверть віку разом…

Андропов тоді нічого не відповів, але невдовзі після цього розписав йому інформацію, що надійшла на дочку і Щолокова: присвоєні дорогоцінності з Держхрану країни, унікальні картини, гоночні машини, подарунки вождю до дня народження: на афінажній фабриці замовили план Москви і на тій трасі, де проїздив благодійник з Кремля на дачу — зробили світлофори з топазів, смарагдів і сапфірів, вони підсвічувались лампочками, диво, а не іграшка!

Цвігун відчув тоді безвихідь, тривогу й рвучкий тягар у грудях: сказати про це можна лише Брежнєву, але чи зрозумів?! Якби Леонід Ілліч не був такий добрий, якби він хоч крихітку взяв з манери сталінської суворості, а то ж ні!