Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 32

— Милка говорила… Коли вона ще його агентом була… Він женитися на ній і в думці не мав… А вона його пузом приперла, мовляв, понесла від-тебе… А вона безплідна, бо нелікованою венерикою перехворіла… Я раз побачила коло Білоруського чоловіка — ну Женя, та й годі! Я за ним… А він не один, з дамою в манто, схожа на іноземку, красуня, тільки дуже худесенька… Я вже хотіла покликати його: «Женечко, дорогий», — а він як крізь землю провалився.

— Де ж це було?

— А як від Білоруського вокзалу до Будинку кіно йти… У костюмчику йшов, у сірому, сивий, статурний, справжній іноземець… Я тоді й вирішила — а може, його для хитрості у табір посадили? А насправді до другої роботи приставили… Я там двічі його бачила, тільки вдруге з маршрутного таксі…

— Давно?

— Та ні… З рік тому…

— Теж у сіренькому костюмчику і в черевиках з золотими пряжечками, так?

— Невже він?! Ви знаєте його, чи що?

— Нінель Дмитрівно, мені здається, що під Євгена Сорокіна інша людина працю є… Тільки тому я до вас і прийшов… Та жінка, що з ним ішла, яка була з себе?

— А навіщо вона вам? Щось я вже розговорилася…

Костенко посміхнувся:

— Тепер не страшно… До речі, у вас похоронка на брата де?

— Та я ж тричі кімнату обмінювала! Хіба папірець при таких переселеннях збережеться? І потім, навіть якби я почала про льготи клопотатись, мені все одно відмовили б — тільки батькам дають, дітям та жінкам… А Милка його матір отруїла. Навіщо мені зберігати? Сенсу нема… Ну а та жінка, що з ним ішла, була вертлявенька, руденька, по землі наче літала, й ніжки, як балеринка, ставила — шльоп-шльоп…

…Син полковника Лібачова, кандидат технічних наук Револт Федорович, призначив Костенкові зустріч під час обідньої перерви у себе в інституті. Вислухавши запитання, кивнув:

— Розумію… Вас, звичайно, спонукає не мирний інтерес?

— Звісна річ, — Костенко зрозумів, що з цим сильце ставити ні до чого: різкий, реагував на кожне слово, він не прийняв би гри, розмовляти треба відверто.

— Я готовий відповісти, якщо зможу…

— Кого з товаришів по службі вашого батька ви пам’ятаєте?

— Я мушу бути впевнений, що мої відповіді не обернуться якоюсь викривальною статтею, де буде паплюжитись ім’я батька…

— Даю слово.

— Я не виправдовую його, аж ніяк не виправдовую, але в мене дорослі діти, самі розумієте…

— Розумію. Тому запевняю ще раз.

— Я вам вірю… Щоб ви краще збагнули, в яких умовах я виховувався, розповім один епізод… У дев’ятому класі один мій друг шепнув, що, виявляється, разом з Леніним у курені під Розливом ховався й Зінов’єв… А Сталін туди приїжджав тому, що найближчі ленінські соратники — Троцький, Каменєв і Луначарський — сиділи в тюрмі у Керенського, в Хрестах… Я взяв і спитав батька — чи це правда? Він відповів не зразу, походив по кімнаті, потім поцікавився, хто розповів мені про це; я сказав, він кивнув, витяг з холодильника пляшку, випив, закусив квашеною капустою й після цього сказав: «Як же ти, Револю, дозволяєш усяким мерзотникам безкарно зводити наклеп на Ілліча?» А через місяць батьків мого шкільного друга заарештували, а його самого вислали за Полярне коло… Він тільки через дев’ять років повернувся, коли мого батька посадили, зустрів мене біля під’їзду й плюнув в обличчя… Битися не міг — без руки, на лісоповалі по плече відбатували… Від нього я це витерпів — по заслузі дістав… А тоді, коли біда з нцм сталась, я батька спитав: «За що ж Льоньку вислали?! Невже ти допоміг?!» Він зняв ремінь і мене до крові відшмагав… Не по сідниці бив — по обличчю, по шиї… Пряжкою, з розмаху, і сховатися нікуди було, скрізь діставав… А вночі прийшов до мене — я в їдальні спав, на дивані, — сів у ноги й заявив: «Синочку, любий, прости заради Господа Бога, в мене серце крається за тебе кожну мить, боюся, знаєш, скільки в мене ворогів, уяви лише, скільки нелюдів радітиме, коли тебе в камеру запроторять?! Нікому вірити не можна, синочку! Любенький мій, зрозумій це на віки вічні! Ні-ко-му! Кожен у нас зрадник, кожен!» Знаєте, як він плакав тієї ночі? Мати його заспокоювала, я скавчав, як щеня, а він сидів і ридав, а потім устав, узяв стілець, почав у всі щілинки заглядати, а сам себе по голові кулаками гатив — боявся, що записали нас: нещасна людина, так йому страшно було жити на землі, так самотньо… Я пригадую, одного разу до нас його вчитель зайшов, Ройтман, дядя Мотя, теж полковник, його звільнили з органів у сорок дев’ятому, тоді всіх євреїв виганяли, а потім саджали під гребінку… Ніколи не забуду, як батько сховався за шафу, а матері шептав: «Скажи, що мене немає дома, не можу я з ним розмовляти!» А той чув усе, стояв, посміювався, а потім крикнув: «Тебе зразу після мене візьмуть, дурень! Краще поговорив би та рапорт написав…» І — пішов… Батько вийшов з-за шафи, плюнув під ноги і кинувся його наздоганяти, але не зміг… Ну, запитуйте, часу в мене обмаль, на госпрозрахунок сіли, треба крутитися, тільки так і можна» з нашої тмутараканячої сплячки виповзти, якщо не задушать країну квасні недоробки…

— Однаково мислимо, — кивнув Костенко. — Кого з батькових товаришів по службі пригадуєте?

— Усі на один кшталт… Хоча одного пригадую… Дядя Женя Сорокін… Цей, мабуть, був серед них найсимпатичніший…

— У чому це виражалося?

Лібачов здивувався:

— Не розумію.

— Ну, «симпатичність» його…

— Він був привітний, без подарунка не приходив, умів слухати… Коли дядя мій — він був фізик — починав говорити про проблеми науки, слухав уважно, решта ж як барани дивилися… Одчайдушний був — це хлопчикам і жінкам подобається: раз стойку на підвіконні зробив, а ми ж на шостому поверсі жили…

— Він у вас з дружиною бував?

— Так… З Кірою… Красуня була, по-англійськи чудово розмовляла…

— Кіра?

— Так… Вона приходила до нас років десять тому — батько вже не піднімався… Також померла… Здається, вони разом працювали…

— Коли батько повернувся, ви з ним про його справи розмовляли?

— Намагався… Але це кінчалося сварками… Він захищав не Сталіна і не Рюміна, він себе захищав, своє життя… Як собі признатися, що кращі роки віддав дияволові?

— Ви знаєте, що він вів справу Вознесенського?

— Здогадувався… Він цієї теми уникав…

— І справу Федорової…

— Про це обмовився… Сказав, що жалів її, але американець, з яким вона була зв’язана, ще в двадцятому році був у Росії, шпигун, працював при штабі Колчака, дружив з адміралом… А її, казав він, Сталін спочатку опікав, хотів знову запросити на дачу… Прямо з камери…

— «Знову»? Вона бувала в нього на дачі й раніше?

— Мабуть, так… Я добре пам’ятаю батькове слово — «знову»… Я, до речі, це припускаю… Сталін зовсім не був монахом… Але, на відміну від Берії, він не був хамом, він, мені здається, хотів любові… І коли жінка поривалася до нього, починався високий зв’язок, не брутальний… Такий зв’язок тримають у таємниці — і мужчина й жінка… ї потім —¦ це мені батько відкрив, — в охороні Берії були сталінські інформатори, тому перелік жінок, яких до нього приводили, лишився в архівах… А сталінського архіву не було, все знищувалося на пні… Відчувався досвід його співробітництва з охранкою…

— Вважаєте, ця версія небезпідставна?

— Певен цього… Інша справа: чи вступив він у цей зв’язок з санкції партії? Чи продав душу дияволу…

— Вас не зачепило, коли батька посадили?

Лібачов посміхнувся:

— Ще й як! У нас завжди б’ють по родичах, інститут заложників, вищий прояв людської злості… Довелося поїхати з дому, працював у тайзі, в Сибіру поступив до інституту, приховав, звичайно, що батька засудили, а коли все відкрилось, я вже дисертацію захистив, за рік упорався, у нас, на моє щастя, бюрократія повільна, гниє, а не діє… Я ще нічого, а як нещасному сину Берії? Чудовий інженер, дуже чесна людина, а живе під чужим прізвищем… А чим він винний? Чи син Ягоди? А того взагалі розстріляли, коли й тринадцяти ще не було… У нас син відповідав, відповідає й відповідатиме за батька — у цьому вся наша вікова жорстокість і дрібне неблагородство… Я пригадую, як батько, хворий уже, його рак з’їдав, телевізор дивився, особливо коли артисти різні виступали, поети… Посміювався презирливо, нігті гриз: «Дружочки мої! Ач, як соловейками розливаються…» Та ось іще що, — обличчя Лібачова стало лагідним, усмішка торкнулася рота, — батько, пригадую, дядю Женю Сорокіна «пересмішником» називав… І справді: він так потішно копіював усіх, хто сидів за столом, так мінявся, зображуючи людей, що, здавалося, в ньому жила не одна людина, а багато абсолютно різних індивідуальностей…