Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 36

І я, замружившись від страху, з усієї сили вдарив арештанта у вухо, і так ударив, що він, злетівши зі стільця, лишився лежати на підлозі…

— З графина хлюпни, — сказав Лібачов. — Зразу заворушиться.

Вилив я на нього воду тремтячими руками, арештант відкрив очі, подивився на мепе з невимовною тугою й жалістю, повільно підвівся, сів на свій стілець посеред кімнати й сказав:

— А я не вірив, що нацизм — заразливий… Ти ж гітлерівець, синку, справжнісінький гітлерівець.

Узагалі у сорок першому слово «гітлерівець» не вважалося за образу… У якійсь багатотиражці навіть надрукували «товариш Гітлер», здається, на заводі імені Сталіна… Але ж недавно ще ми «Професора Мамлока» дивилися, «Сім’ю Оппенгєйм», там фашистів ганьбили, тільки у сороковому ці фільми заборонили, але я все-таки образився і ще раз заїхав йому у вухо — ніякий я не гітлерівець, а молодий більшовик, учень великого Сталіна, страж завоювань революції…

І знову він упав, але не обм’як, був готовий до удару.

— Бийте, — сказав він. — Можете до смерті бити, нічого від мене не доб’єтеся, наклепи зводити не буду, гітлерівці погані.

Тут вискочив Лібачов з-за столу й став його штовхати чобітьми у пах, у живіт, у груди.

— Ну, чого ти?! — задишливо крикнув він мені. — Помагай! Що я кажу?!

Ніколи я не зможу описати, а вже тим більше пояснити, як і чому в мені збурилася невідома доти, але все-таки якась рідна тьма й забилося щось давно забуте, але — тепле…

Я не міг погамувати тремтіння, яке мене пройняло, наче лихоманка трясла; в очі наче піску насипали, вилиці звело, жах і шалене відчуття волі стали нероздільними, в мені з’явилася величезна сила, щось рисяче, тягуче, я аж замружився від того, що думка зникала, поступаючись місцем ознобному, некерованому інстинкту..; А потім мене охопило дивовижно-солодке відчуття вседозволеності влади — особливо коли і мій носок увійшов у м’який живіт арештанта, що корчився на підлозі…

…Замучившись, Лібачов подзвонив по телефону й дав команду, щоб привезли дружину арештанта:

— Він молодий, — кивнув на мене, не одводячи очей від сірого обличчя арештанта, що лежав нерухомо, — стінки тут тонкі, фанера, послухаєш, як він з нею на диванчику соватиметься, посопуть уволю, от весело буде, правда?!

…Словом, дав арештант показання, спробуй не дати…

Сторгувалися, що візьме на себе англійське шпигунство, але Кедрова закладати відмовився… Кедрова вивели на трибунал двадцять другого червня, коли вже війна йшла, — судили за «поширення заздалегідь брехливих, панічних чуток про підготовку Німеччиною війни проти свого союзника — СРСР». Судити почали вранці, а після виступу по радіо Вячеслава Михайловича виправдали… А двадцять третього забрали знову — свідок, як-не-як… Ну й шльопнули зразу. — Сорокін витер піт, що виступив на лобі, й несподівано спитав: — У вас дошки якої-небудь немає, Зоє Олексіївно?

— Що? — Федорова спочатку не зрозуміла його, слухала з жахом, кусаючи губи…

— Дощечка, може, якась є на кухні? — Сорокін зараз говорив тихо й спокійно, немовби й не він щойно істерично хрипів у магнітофон.

— Підставка є хохломська…

— Якщо вас це не обтяжить, то принесіть…

Жінка насилу підвелася, сторожко оглядаючись, вийшла на кухню, повернулася з хохломською дощечкою, простягла гостеві…

Сорокін розчепірив ноги, поклав дощечку на коліна й, коротко змахнувши рукою, ударив ребром долоні; дошка хряснула, як кістка, забіліло свіже дерево — з тією лише різницею, що відкритий перелом тільки в першу мить сніжно-білий, потім закривавиться, а дерево — неживе, не боляче йому; як було білим, так і лишилось…

— Отак-от, Зоє Олексіївно, — сказав Сорокін. — Це тепер, коли я не молодий уже… Уявляєте, яка сила в мені була, коли я вас допитував? Що з вами сталося б, якби я вдарив хоч раз по-справжньому? Я ж вас жалів, Зоє Олексіївно, жалів… Думаєте, знімаю з себе вину? Ні. Я коли з Абакумовим в Угорщині був, книжок заборонених начитався, дещо зрозумів про нашу професію, знав, що план женемо — для поповнення безплатної робочої сили! Але я ніколи не міг забути того страшного відчуття, коли сильний, здавалося б, чоловік, такий, як той нелегал з розвідки, якого ми з Лібачовим нівечили, ставав дедалі підвладнішим мені, маленьким і беззахисним, а ніщо так не розбещує людську душу, як відчуття владарювання над тим, хто слабший за тебе й покірний… Кого ж мені винуватити в цьому, Зоє Олексіївно? Кого? Ви Сталіну вірили, і я Сталіну вірив… Ви своєму режисерові вірили — мовляв, так грай, а не інакше! — і я своїм начальникам-режисерам не міг не вірити: «Ось показання на вражину — два, п’ять, десять! А він мовчить! А що він справді задумав?! Яке зло може принести народові?!» Я ж не людину бив! Шпигуна! Диверсанта! Фашиста! Хіба я вас бив боляче? Скажіть?

— Не в цьому справа, — Федорова судорожно зітхнула. — Біль перетерпіти можна, жінка до болю звикла… Але не можна передати словом стан, коли здоровенний чоловік замахується на тебе, дав ляпаса, за волосся тягає, Господи… Ви ж з мене людське вибивали, на тварину мене перетворювали…

— А що мені було робити?! Якби ви не підписали бодай щось, мене бракоробом оголосили б! А бракороб — це той же шпигун! За ним пильнуй… Я знав, що значить потрапити в камеру… Я знав, що для мене це одним строком навряд чи кінчиться, найімовірніше — кулею… Так, так, так! Тому мені, катові, було страшніше жити, ніж вам, жертві… Думаєте, я не знав, що ви ні в чому не винні? Знав… Співчував вам, ох, як співчував! Але що я міг зробити?! Як мав повестися я — кат за фахом, який знав, що його жертва ні в чому не винна?! Якби він, кат, сказав про це голосно при всіх, то Берія його, ката, перетворив би на шматок м’яса! На відбивну! Дайте пораду, благаю, дайте! А то мені важко буде розповідати вам, як страшно було вести вашу справу, мабуть, найстрашнішу з усіх… Адже про вас сам Сталін запитував, розумієте?! Особисто він!

— Господи, та що ж мені вам порадити? Ви, який мучив мене, позбавив материнства, жіночого короткого життя, ви, який… Ви, той самий, ви… просите поради в мене?

Підборіддя її затремтіло, очі налилися слізьми, вона одвернулася до вікна, і в цю коротку мить він обняв її холодним оцінюючим поглядом, знову похнюпився, лоб вкрився зморшками (він навчився міняти обличчя, особливо — враз старити його) й прошепотів глухо:

— Що ви відчули, коли вас привезли у внутрішню тюрму?

— Сором, — відповіла Федорова, не роздумуючи, і, витерши очі пальцями, знову обернулася до нього.

— Що?!

— Сором…

— Це коли вас роздягли, обшукуючи?

— Та ні… Жінки до цього інакше ставляться, ми ж до гінеколога ходимо, така доля… Мені за все стало соромно… За те, що мене — артистку, яку знає народ, могли заштовхнути в машину й запроторити в тюрму… За те, що безсловесна жінка в радянській військовій формі полізла пальцями… Навіщо? Шукала, чи не сховано там чого? Ті, хто мене забирав, знали, що я навіть не встигла одягтися… Хіба не могли їй про це сказати? Соромно стало за те, що немає у нас людей, а тільки істуканчики, які не прислухаються до своєї думки й серця, а дотримуються лише інструкції. Соромно стало за той мертвотний запах карболки й затхлості, убогий дух одвічної, знайомої нам неволі… За вас мені стало соромно — за те, що мучили мене, знаючи, що я ні в чому не винна… Достоєвського почитайте… У нього все про це сказано… За країну було соромно… Тільки це вже потім сталось, у Владимирі, коли я — слава тобі, Господи, — з Лідією Руслановою в одній камері опинилась… Там і за нас, арештанток бідолашних, бувало соромно, коли жінка голосила під вікнами: «Юноша с лицом слоновой кости, карне глаза! Откуси, отгрызи два моих соска…»

— А страшно було?

— Не знаю, — замислено відповіла Федорова. — Якби ви все швидко робили, а ви ж по-обломовськи працювали, ізмором брали… Місяці минали, роки… За цей час смерті собі бажаєш, як порятунку… Мабуть, Сталін зрозумів наш характер, коли в засланні серед росіян, жив, відчув, що хоч ми й невмілі обломи, зате совісливі, соромимося сказати, коли бачимо, що не так, боїмося словом людину скривдити, ворогом назвати ворога — якщо тільки не чужоземець він, усе думаємо, схаменуться, помилка сталась… От він на хребет нам і вліз… І роз’єднав народ на квадратики, щоб вам легше було тримати його на мушці… І в кожному квадраті радіотарілка з ранку до ночі у вуха — бу-бу-бу-бу… Одне й те ж, одне й те ж, а раніше цього самого репродуктора ніхто і в очі не бачив, новинка, спробуй не повірити, коли місяцями й роками товчуть однакові слова, а хто їх не повторяє — зникає з життя… Якщо повторюватимеш людині місяць, що вона свиня, — повірить… А тут роки бубоніли… Аби сором наш гнівом залило й бунт запалахкотів, треба такого натворити, щоб кожного зачепило, — а найбільше жінок, у яких на руках голодні діти, й дров немає, щоб буржуйку розтопити… А Сталін усе міряв жменею: одного — на тортури, другому — орден, третьому — нову кімнату, четвертому — розстріл… Черезсмужжям народ роз’єднав, поставив одного проти одного… Соромно мені було, — повторила Федорова, — одне лише й тримало, що дочка лишилася на волі… Та яка там «воля»… Я була в тюрмі за стіною, вона — в тюрмі без стін, різниця невелика, гарантій ні в неї, ні в мене не було, не знали ми, що таке гарантії, та й не взнаємо ніколи…