Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 4

На Петровку Костенко приїхав ранком, о дев’ятій. Спочатку виготували «робот» того, хто підходив до нього, — Хрінкова. Папку шукали довго, справа не розкрита, повисла. Як не дивно, але Щолоков і Цвігун були надзвичайно коректними, не гнали, як завжди; іноді Костенкові здавалося, що всі вони хотіли спустити справу на гальмах, хоч не тільки Москва гула, а й Захід також.

Папку знайшли лише об одинадцятій. Костенко неквапливо перегорнув сторінки, зупинився на сімсот третій: «Йосиф Павлович Давидов, театральний адміністратор, проживає в Москві, по вулиці Червоних будівельників, будинок сім, квартира дев’ять, до суду не притягувався, освіта середня».

Довідка на нього надійшла досить швидко, о другій: «Давидов Йосиф Павлович, виїхав з СРСР за ізраїльською візою до Відня 29 січня 1982 року».

Друга довідка надійшла з ВРІРу о п’ятій годині: «Джозеф Дейвід, громадянин США, вилетів сьогодні вранці, рейсом Москва — Нью-Йорк, літаком «Пан Амерікен», економічним класом, приїжджав по туристському ваучеру, тиждень жив у Москві, готель «Національ», три дні в Ялті, готель «Ореанда».

До вечора з’ясували всіх Хрінкових. У кооперативі «Зоря» Хрінкова ні в штаті, ні в договорі не було. За прикметами жоден з семисот сорока трьох людей з таким прізвищем не міг бути випадковим співрозмовником Костенка, бо ніхто із розшуканих Хрінкових не мав маленького, ледь помітного шраму на лівій брові. Костенко посміхнувся: «Я, як гробар Літфонду; Дмитро Степанов розповідав, був у них старий, котрий приходив до хворого письменника, базікав з ним про новини, коли той був притомний, віщував щасливе життя, а сам тим часом міряв мізинцем і великим пальцем зріст нещасного — якої довжини замовляти труну… Нормальні люди шукають в обличчі співрозмовника щось нове для себе, запам’ятовують очі, манеру всміхатися, а я, як той лягавий, чіпляюся за те, що може згодом стати слідом. Мабуть, я пропустив дуже багато дуже цікавих людей, бо для мене родимка якась чи прищ важливіші за очі, сльози, тремтячі пальці, за смертельну блідість…»

— Справа тухла, полковнику, — сказав заступник начальника столичного карного розшуку, — що це тебе потягло? Чи скучив за роботою?

— Хочу трошки поколупатись…

— Пиши рапорт.

— А без рапорту не можна?

— Ти що, з неба впав? Забув закони?

Костенко посміхнувся:

— Закони пам’ятаю, бардак забув.

Але заяву написав і подався до Яструба.

…Мишаня Яструб зробив свій кіоск незвичайним: весь у портретах письменників — Шекспір, Шукшин, Хемінгуей, Толстой, Пушкін, Лермонтов, зірок кіно й естради — Висоцький, Пугачова, Віллі Токарєв, Бабкіна, Елвіс Преслі, бітлп, Тихонов і Бронєвой; десь роздобув мегафон, яким користуються екскурсоводи, що ганяють туристів по Москві (бідолашні провінціали в магазини поспішають, ковбаси вхопити, а їх силоміць у Пушкінський музей голих римлян дивитися; самі роздягнені, де б його пальто на зиму придбати), тому кіоск Мишані став своєрідним культурним острівцем у мікрорайоні.

— Хто не купить академічний журнал «Вопросы экономики», — віщував Мишаня своїм хрипким голосом, — той ніколи не взнає, чому ми котимося в прірву!

Старий у фетровому капелюсі (чому наші діди ходять у тапочках, спортивних штанях, але неодмінно при галстуках, у чорному піджаку й коричневому капелюсі?) посміхнувся:

— Терплячі, дурні, ледарі й боягузи — тому й котимося.

Однак у чергу став.

— Невже ви пропустите можливість придбати довідник залізниць? — вів тим часом Яструб. — Так, він минулорічний. Але що тепер так ціниться, як стара книжка?! Через п’ять, років вона стане унікальною, і її у вас куплять у будь-якому букіністичному за десятку!

— Та на біса ці довідники? — знову пробурчав старий. — Їдь на вокзал, ставай у чергу і потій там. У Росії довідникам вірити не можна, ми — сповнені несподіванок…

Торгівля йшла жваво. Побачивши, що черга розростається (один стоїть, а до нього троє підлітають, мовляв, ми раніше собі чергу зайняли), Костенко зрозумів, що хвилин двадцять він втратить, а часу обмаль (Військова прокуратура дала довідку, що генерал Трехов, той, що реабілітував Зою Федорову, живе в Переславлі-Залєському, туди швидко не доберешся), обійшов кіоск, постукав у двері й сказав:

— Яструб, це я.

Той прочинив двері.

— А, полковничок! З кайданами прийшов? Зажди, я миттю всіх розкидаю, заходь, гостем будеш…

І всередині кіоск у нього був, немов маленький теремок: завісочки, столик і три різьблені табуреточки, коєчка, вкрита килимом, електроплитка, турочки з Сухумі — чеканні, ручної роботи, чи то мідь, чи латунь; під прилавком — ротапринтні видання, книжки, які на чорному ринку коштують сотню, не менше.

— Шановні покупці, дуже пробачаюся, — виголосив Мишаня, — прийшов фронтовий друг, я змушений припинити роботу на півгодини. Рекомендую зайти до кооперативного кафе «Солодощі» — у дворі, третій під'їзд, почастують справжньою кавою, вчіться цивілізації, кафе — місце для кохання, розмов та угод!

Він закрив віконце й сів навпроти Костенка:

— Ти мені мусиш довести, полковнику, що ці ротапринти я одержав незаконно. У мене накладна є. У відділ боротьби в розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією подався?

— Та годі тобі, — Костенко махнув рукою, — якщо у нас держава не може торгівлю налагодити, то хоч ти їх навчи… Наші з карного розшуку не тривожать?

— Росіянин за книжку душу віддасть, — відповів Яструб, — отож з вашими орлами порядок, працюємо в повному контакті… Я їм пообіцяв вивісити плакат: «Розшукуються особливо небезпечні злочинці», ручкалися зі мною, мене так просто не візьмеш…

— Я у відставці, Яструб… Ні в якому я не в відділі… До тебе прийшов у іншій справі…

— А хіба у відставці справи бувають? Якщо ти, наприклад, відставний маршал — в дурня з ад’ютантом ріжешся, генерал — полуниці розводить, а полковник — стає сумісником, на двісті п’ятдесят тільки святий тепер проживе…

— А якщо не сумісник, а для душі?

— Поліцейський для душі наручники надіває, йому це як циркачеві гієну віддресирувати…

— Це також правильно, — погодився Костенко. — Скажи-но мені, Яструб, ти Хрінкова давно бачив?

— Кого?

— Еміля Валерійовича Хрінкова…

— Не знаю такого. Звідки він?

— Із «Зорі».

— Це ті, що інструментами торгують? Комп’ютерами?

— Точно.

— Я звідти Людку харив, секретаршу їхню…

— Старий, а грішиш.

— Нічого подібного. Треную простату. У нашому віці це необхідно… Хтось розповідав, як один наш відомий поет до академіка Фрумкіна пішов, той був головним урологом Червоної Армії, про нього ще Михалков написав, мовляв, генерал серед генералів, маршал сечо-стать-каналів… Поет його питає: скільки разів на тиждень треба трахатися? А Фрумкін відповів: «Щоб трахатися — треба трахатися постійно»… коли запустиш — кінець… Поламану руку скільки місяців людина після гіпсу розроблює? Отож-то й воно! А женилка, полковнику, не рука! Без руки жити можна, а без женилки, та ще й з простатою, як булижник, — пряма дорога в онкологію…

— Оце так, — зітхнув Костенко…

— Потрібна дівка? — спитав Яструб. — Відставникові можна. Партійці не з'їдять, пенсію не відберуть…

— Дружини боюся, — відповів Костенко.

— Так тебе ж після молодички на неї потягне! Спасибі ще скаже, полковничку… Іслам треба вчити… Багатоженство — вершина розуму. Хочу в мусульмани податися, татари народ надійний, їй-богу… І звучить гарно: «Михайло Рувимович Яструб-заде». За одного цього «заде» мені десять «рувимів» простять…

— Ти не міг би цю саму Людку про Хрінкова спитати, га?

— Полковнику, коли я в таборах за додаткову пайку не зсучився, то хіба тепер я сексотом стану?

Костенко закурив:

— Дай слово, що в тобі умре те, що я зараз скажу.

— Даю слово.

— Пригадуєш артистку Зою Федорову?

— Це та, яку Щолоков уконтрапупив?

— Хто тобі це сказав?

— Та Нагибін в «Огоньку» надрукував, невже не читав?!