Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович. Страница 50

…Пшонкіна взяв саме на істеричному зойку, «я — старий розвідник, воював у тилу ворога, допоможи, Борю, завершити книжку, написав, а дошліфувати немає таланту, хто допоможе росіянинові, як не однокровець, усі інші зло в собі несуть, заздрість і зло, ех, Борю, Борю, постраждав би ти, як я, помучився б, тоді зрозумів би мою зранену душу».

Іноді йому здавалося, що останні двадцять років він зовсім не живе, а грає ролі — сьогодні злочинця, завтра добряка, післязавтра дурня, а вже тиждень закінчує нещасним, всепрощаючим простаком…

Назавжди запам’ятав, як у таборі педрило розповів йому про англійського актора, який сподобався королеві в ролі Отелло: «Нехай цей мавр прийде до мене на вечерю».

Прийшов. Вечерю закінчили в спальні її величності; перша леді була задоволена.

Через тиждень побачила цього актора в ролі Гамлета: «Хочу, щоб датський принц провів зі мною вечір за чашкою шоколаду».

Провів. Закінчили в спальні. Була в захваті; на прощання сказала: «Сьогодні хочу тебе без гриму, таким, яким ти в насправді».

— Насправді я імпотент, ваша величність. Якщо ви хочете саме мене — любові не буде, я граю в ліжку ролі — або мавра, або принца».

Сорокін багато разів перелопачував з Пшонкіним ті фрагменти, які напрацював з Федоровою. Плівки розшифровував сам, переписував їх від руки, собі дав ім’я Ката, а Зої — німкені Марти; дію переніс у гестапо воєнних років і сьогоднішнє німецьке місто; кат і жертва, все сходиться, ніяких підозр, в алюзіях самі побояться собі признатися, кожній людині із здоровим глуздом ясно, що Сталін і Гітлер — дві сторони однієї медалі, тільки Гітлер чужих знищував, а керманич — своїх; текст дав передруковувати друкарці, адресу якої знайшов на дошці оголошень; виявилося, що це була глуха бабуся, яка стукала одним пальцем; тоді він використав Людку — раніше Варений поставляв її в номери потрібним гостям, лише потім звернули увагу, як вона на машинці барабанила, — прямо тобі Ван Кліберн.

Суха точність викладу, якій вчили його Абакумов, Лібачов, Бакаренко, зло пожартувала з нього. Він вихолощував написане, розуміючи, що своїми ж руками губить свою працю, але переступити через себе не міг — у ньому незнищенно жила його правда, а він раз по раз намагався обернути її на свою користь, хоч знав: чим менше повертати її в свою вигоду, тим вона страшніша, тобто річ буде дорожча.

…Пшонкін, який відпасся на щедрих хлібах ката, готував для нього раз на місяць переписаний заново текст того чи іншого розділу.

Сорокін сідав до столу і, обхопивши голову сильними пальцями, шліфував кожну фразу. Він з жахом побачив, що Пшонкін витягував усе те російське, що він навмисне приховував, бо замислив зробити для західного читача передмову, в якій закладе фугас, назвавши справжні імена, адреси, пояснивши істинні обставини справи й прокоментувавши, що за законами конспірації він не мав права писати правду, — навіть у перебудовній Росії.

«Кат. Скажіть, Марто («Зоя», «Зоя», «Зоя» — в ньому все тріумфувало й співало), що ви відчули, коли вас уперше поставили в шафу? Як довго вас там тримали? Двадцять чотири години?

Марта. Невже не пригадуєте? Самі, либонь, розпорядження давали…

Кат. Я не мав права давати розпорядження, Марто… Я виконував наказ… Розумієте? Ми всі були кільцями одного ланцюга. Ланцюжок простягався згори донизу, перервати його було неможливо… Треба було хитрувати, таїтися, йти на обман, але на такий, котрий виявився б прийнятним для начальника; той, у свою чергу, обманював вищий ешелон; тотальність брехні, підкореної незаперечному, хоч часто й марному, основоположенню: «застосувати найвищий ступінь залякування… Строк, строк, строк… Звіт, звіт, звіт… А може, заради успіху комбінації треба було затаїтися й чекати, поки заарештований дозріє без застосування тортур і залякування? Це вершина насолоди, коли арештант сам розвалюється…»

Сорокін підвів очі на Пшонкіна, похитав головою:

— Ех, Борю, Борю, голубе мій, добра ти душа… «Розвалюється» — російське слово, тюремний жаргон… А це «либонь»? Так у гестапо не говорили, отож, читач бозна-що може подумати…

— Валерію Юрійовичу, в якому столітті ви живете?!

Зараз усе, що заманеться, можна друкувати…

— Зараз — так. А завтра? Гаразд, ці словечка ми викреслимо… Каву швиденько звари, а я читатиму далі…

«Марта. Отже, ви вважаєте, що вам було страшніше жити під Гітлером, ніж нам, жертвам?

Кат. Звичайно! Вам уже нічого було втрачати! Коли зачинялися двері камери — людині кінець, замість імені — номер або ініціали. А ми ждали, Марто… Ми вірили в те, що маячня рано чи пізно скінчиться, тому й намагалися встановити добрі стосунки з тими, кого приводили до нас на допит: невідомо, як справа повернеться у майбутньому…

Марта. Невже ви сумнівалися в непохитності рейху?

Кат. Спочатку — ні, не сумнівався… Але чим глибше занурюєшся в подробиці, чим більше правди відкривається, тим гірше спиш, тим більше у нас з’являється психів — був нормальний товариш, як усі ми, — а назавтра закукурікав у кабінеті…»

Сорокін старанно викреслив слово «товариш», замінив на «людину» і, принюхавшись до пахощів кави, читав далі, усмішливо похитуючи головою.

«Марта. Хочете, щоб я пожаліла вас, бідолашненьких?

Кат. Хочу… Мені було страшніше й прикріше, ніж вам, повірте…

Марта. Не вірю… Коли ви кинули мене в камеру, повнісіньку блощиць, і вони поїдом мене поїдали цілу ніч, бо світло ж вимкнули, і не було від них порятунку, здавалося, я ступаю по них, мов по багнюці, хрусткій і кривавій, а вони лазять по мені, ворушаться у волоссі, заповзають у вуха, ніздрі, очі, я забула, що таке жалість, я відчувала звірячу втіху, коли давила їх, била розпухлими долонями, стрибала, вслухуючись у ситий звук тріскотливого вмирання безмовних катів.

Кат. І все-таки ви не маєте права судити мене, Марто… Судіть науку… Думаєте, камера така з’явилася сама по собі? Ні. Вона з’явилась як наслідок роботи людської думки… Так, так, не заперечуйте! Працював цілий інститут, зорієнтований на те, аби допомогти рейху швидше добитися від в’язнів правди… Звичайно, тортури якнайшвидше розв’язували язики, фізичний біль протиприродний, розум його відторгав, але ж після того як в’язень дав показання, угодні вищій правді фюрера, він міг відмовитися від них на суді! Скандал! Брак! Кат стає в’язнем! Тоді як мука, подібна до тієї, якої зазнали ви, закарбовується у мозок навіки, ніяких слідів, зате невгасима пам’ять про жах, і ви ніколи не почнете скандалу в суді… Хочете заперечити, що наука не мала права на такі експерименти?

Марта. Ви ніколи не думали, що могли так мордувати вашу матір? Дочку?

Кат. Моя мати виросла в пеклі, їй не звикати до блощиць, до тісноти, до голоду… Нашими пацієнтами були люди іншого кшталту, Марто, ті, котрих вирізняв внутрішній аристократизм… Чернь не страшна режиму, страшні мислячі, яких завжди мізерна меншість… Ви кажете «дочка»… Це питання моралі — ставлення до дітей… Але мораль сама по собі аморальна, дорога Марто. Інквізиція розпалювала вогнища, наслідуючи мораль тієї пори. Вчені, що відправили на вогнище Бруно, свято дотримувалися постулатів своєї моралі… Наші лікарі, котрі працювали з вошами й блощицями, дотримувалися в своїй роботі затверджених норм моралі рейху.

Марта. Мораль вашого рейху подібна до старої істерички, яка несамовито викрикує завчені слова, позбавлені здорового глузду… Вона не може змінити себе, вона безграмотна й темна, вона психічно хвора… А от вчені… Невже розсудливі люди служили вашій камарильї?

Кат. Мораль не лише викрикує завчене, Марто… Ця крикливиця контролює діяльність фінансових органів, які платять гроші — оклади, премії, нагороди…

Марта. Тридцять срібників…

Кат. Чому тридцять?! Десять! П’ять! Потрібен час, до того ж не дуже й багато його, аби пояснйти вченому: «Твори! Ти вільний. В умовах нашої системи, котра дала тобі все! Невже ти не віддячиш їй за те, що вона підняла тебе, прилучивши до знання?! Невже ти не відчуваєш коріння, яке зв’язує тебе з тією нацією, котра відточила твій розум і вирізнила тебе з-поміж мільйонів подібних?! Твори! Все те, що невідомо людству, можеш ти відкрити, і не думай про те, чи це морально до інших, чи ні, будь-яке відкриття моральне, навіть коли спочатку воно здається варварством, — не ти відкрив би, то інший! Це тільки посередність мріє бути на виду, справжній геній зневажає людей, вони для нього як мошкара, мораль натовпу він мусить нехтувати, аби звершити те, що зробить його безсмертним; плоть — тлінна, ім’я приречене на пам’ять, будь вільний, як вітер!»