Аукціон - Семенов Юлиан Семенович. Страница 24

— Питання не однозначне, — відповів сер Мозес. — У певному розумінні Площі такі контакти теж вигідні.

— Ви абсолютно правильно сказали: в певному розумінні. Але в якому? Тут випадок безпрецедентний: аристократ, лютеранин і червоний. По-моєму, Степанов спирається на моральну підтримку містера Шагала, отже, коло розширюється. Якби містер Шагал був комуністом, я бив би на сполох. Але в даному випадку, — якщо тільки містер Степанов не виявить себе відповідним чином під час візиту, — я схильний не заважати йому. Більше того, було б добре, щоб ми знайшли сили захистити його від надмірної активності наших молодших братів. Як ви ставитесь до такої пропозиції?

— Це той випадок, коли я не готовий відповісти, полковнику, — сказав сер Мозес після довгої паузи. — Можливо, в цьому й полягає симптом старіння?

— Старість — це пам’ять. А ви пам’ятаєте ім’я сера Годфрі, чи ні?

— О, блискучий журналіст, майстер різноманітних шоу, я іноді граю з ним партію в Уїмблдоні, чудово тримає оборону… Він вас цікавить?

V

7

Назавтра, о дев’ятій п’ятнадцять сер Бромслі — особисто, а не через секретаря, — подзвонив полковникові Брінінгзу і попросив його приїхати в резиденцію на одинадцяту п’ятнадцять; «якщо вам доведеться почекати п’ять хвилин, ви, сподіваюсь, пробачите мені, приймаю колегу з Бонна; як правило, найголовніше німці кажуть наприкінці бесіди, перші сорок п’ять хвилин вони вивчають співрозмовника, готуючи до головного; містична нація».

І все-таки сер Бромслі прийняв полковника в точно призначений час; обмінявшись у дверях прощальним потиском рук з боннським заступником міністра, він одразу ж, не сходячи з місця, дружньо привітав свого давнього знайомого, запросив його до маленького столика, який секретарка міс Прізм, уже встигла прибрати після першого візитера і накрити до приходу Брінінгза (ветеранів служби сер Бромслі виділяв, ставився до них з помітною для всіх шанобою), сам налив йому чаю; зовсім недавно прислали з Пекіна, дивовижний аромат; сказав, що німця він почастував кавою; «цей жасминовий екстракт здоров’я я бережу для своїх»; і тільки після цього у звичній своїй манері — абсолютна прямолінійність у розмові з асами — сказав:

— Нью-Йорк ображений, полковнику. Я одержав телеграму від наших молодших братів, вони збентежені вашою позицією…

— Я чекав цього, сер. Ви в курсі того, про що вони просять?

— Лише в загальних рисах.

— Я вдячний долі за те, що великий англієць сер Сомерсет Моем подарував мені свою дружбу… Ні, ні, він тоді вже не співробітничав з вами… Він був членом мого клубу, ми зустрічалися лише там, і ось одного разу він запросив мене провести два благословенні дні в його замку на Рів’єрі. Ви пригадуєте його роман про письменника — «Скелет у шафі»? Про письменника та його чарівну легковажну дружину, про те, як він відчував правду, не знаючи її, і тільки тому писав ту правду, яка приголомшує.

— Це коли дружина літератора — після смерті їхньої дівчинки — не може сидіти вдома й пускається в гульню, віддається якомусь акторові, потім повертається додому, а він тієї ж ночі вже написав про все те, що з нею сталося?

— Саме це я мав на увазі, сер… Перш ніж відповісти містеру Фолу — так, як йому я відповів, — мені довелося зробити досить копітке дослідження… Я проаналізував наші досьє, знайшов дещо про князя Ростопчина, він був у макі, в тих групах, які співробітничали з нашими людьми, відгуки про нього найкращі, мужній, високо порядний, непідкупний; ніякого потягу до комунізму, та й звідки йому взятися…

— Пробачте, полковнику, але російський граф Ігнатьєв, військовий аташе імператора в Парижі, закінчив своє життя генерал-лейтенантом Червоної Армії…

— Полковник розвідки генерального штабу царської армії Борис Шапошников закінчив своє життя в ранзі маршала Червоної Армії, сер, найближчий співробітник Сталіна. Змикання російської ідеї з комунізмом — ще не вивчена тема; ми не маємо права керуватися в нашій державній діяльності емоціями невизнаних російських геніїв, які вони так уїдливо висловлюють у своїх безвідповідальних радіокоментарях, що передають на Росію з Мюнхена.

— Це доказ. Пробачте, що перебив вас…

— Я ворог монологів, — посміхнувся Брінінгз; очі з пронизливо-холодних стали блакитними, зморшки на лобі розгладились, і жовтувата, хвороблива блідість змінилася ледь помітним рум’янцем на вилицях. — Діалог передбачає два голоси, він демократичний, і я, як старий консерватор, найбільше шаную демократію, сер. Дозвольте продовжувати?

— Будь ласка, будь ласка! Ще чаю?

— Так, дякую. Він чудовий. Отже, князь… Я уважно переглянув усе те, що ми могли зібрати про нього. Він добився свого без будь-якої допомоги зовні. Причому, цікаво, не спекулював, не мав багатих покровителів, не дістав спадщини. Це мене насторожило. Я допитав наших ветеранів — тих, хто ще живий… Кого ми скинули на парашутах для зв’язку з макі. Князь, — його кличка в партизанів була «Ейнштейн», — виділявся дивною рисою… Багато жартував, розпатякував, тож на тупоголових справляв враження легковажного молодика, а проте князь був природженим скрупульозним аналітиком… Перед початком операції командування макі зачиняло його в бліндажі, й він вичисляв усі можливі варіанти успіху й провалу, помічаючи, здавалося б, найменші дрібниці… До речі, спершу кличка йому не сподобалась, бо до війни він, як і вся еміграція першої хвилі, євреїв не любив. Лише після того, як на власні очі побачив, що гітлерівці роблять з євреями, як вони поводяться з російськими полоненими, як по-звірячому катують французьких партизанів, став сам називати себе «Ейнштейном». Якби всі німці при Гітлері мали змогу побачити концтабори, думаю, вони самі скинули б біснуватого…

— Якщо ми стоїмо на позиції діалогу, то я дозволю собі не погодитись.

— Незгода співрозмовника тільки спонукає до того, щоб бути ще доказовішим у своїх посиланнях, — усміхнувся Брінінгз. — Словом, Ростопчин розбагатів лише тому, що має напрочуд аналітичний розум. Ніякої підтримки зовні, тим паче з площі Дзержинського. Після війни він поставив на поштові марки… Так, так, у нього було багато друзів-художників, усі вони допомагали макі; він створив концерн голодних живописців і запропонував видавцям серію марок, присвячену історії другої світової війни. В діло ввійшли люди лорда Бівербрука, тому марки й розійшлися ураганним тиражем, — до речі, і в Сполучених Штатах. Після цього князь купив землю в Австрії; тоді, невдовзі після війни, це було неважко, долар відчиняв усі двері; до того ж, точно вичисливши тенденцію, він купив ті землі, де стояли зруйновані під час війни готелі для гірськолижників; усі комунікації були цілими; потім він задешево придбав значний пай у фірмі канатних доріг у французьких Альпах, яка раніше належала колабораціоністу. І все покотилося: він продав половину земель в Австрії американцям, на виручені гроші відремонтував два готелі, прибуток уклав у туристський бізнес Кенії; на цьому зараз і стоїть.