Аукціон - Семенов Юлиан Семенович. Страница 57

— Це все якась дивина, містер Фол… Хіба не прецедент для хорошого політичного скандалу сам факт, що чекіст у центрі Лондона пудрить мозок шановній публіці побрехеньками про російську культуру?!

Пат знову заглянула в словничок; Фол зрозумів, що вона шукає слова «пудрити» і «побрехеньки», так і було; але переклала пристойно; «пудрити парики» і «байки»; вона, мабуть, думає, що «пудрити парики» застосовне до тутешньої палати лордів або ж до високого суду; а все— таки зрозуміють, по-своєму, але зрозуміють.

— Якби ви довели, що містер Степанов прибув сюди як офіцер КДБ, це було б прекрасно, містер Гадилін.

— Я назву публіці будь-яку з його книжок: фекісти, фурналісти, дипломати…

— Гм… Як ви ставитеся до ідеї свободи підприємництва?

— Так само, як і ви.

— Тоді ваш доказ обернеться проти вас, містер Гадилін! У залі зберуться серйозні люди великого бізнесу. Це особиста справа містера Степанова писати те, про що він пише, ніхто не має права дорікати йому за таке. Це все одно, що дорікати Гремові Гріну і Ле Карре. Можете зачитати уривок з його книг, де він закликав би завоювати Острів силами ЧК? Або щось подібне? Ні. Отже, озлобите публіку, містер Гадилін, бо шановні джентльмени, котрі зберуться в театрі, мають вигідний бізнес з Росією. Вони будуть шоковані, якщо ви, на підставі факту написання Степановим шпигунського бестселера, звинуватите їх у співробітництві з КДБ, що є одним з інститутів державної машини, яка входить — на рівні з зовнішньоторговельними об’єднаннями, — до складу Ради Міністрів Росії…

— Нещасні довірливі бізнесмени… Чим більфе вони торгують з Росією, тим глибфу яму копають собі.

— Це їхня особиста справа. Не треба давати безплатних порад, тут цього не люблять. Я визначив предмет мого інтересу. Подумаймо про нього серйозно, добре? І — останнє: вам не здається, що в своїх передачах по радіо «Свобода» ви робите все, щоб радянські письменники бачили в Кремлі свою єдину надію і захист. Ви ж їх нещадно топчете… А може, доцільніше, навпаки, відвернути їх від режиму, наблизити до нас? Ви згодні? Чим більше ви похвалите Степанова тут, тим менше йому віритимуть там. Це діалектика, містер Гадилін, а з нею сперечатися марно.

6

Політ до Едінбурга тривав годину чи навіть менше. Ростопчин не помітив, скільки точно, бо весь був націлений на те, з чим він мав незабаром зустрітись. Перегорнув довідник, який лежав на столику: «Що купити в Шотландії»; з’ясував для себе, що шотландське слово «Грасс-маркет» близьке до німецького, дивно; став найбільшим ринком ще в тисяча чотириста сімдесят сьомому році, що гральні карти Соммервіля з Едінбурга — найелегантніший подарунок, а фірма Джофрей пропонує великий вибір національного одягу (чому б не повернутися до Цюріха в картатій спідничці, дуже ефектно); від обіду, запропонованого стюардесою, відмовився; шкодував, що не зможе подивитися колекцію Баррела, все-таки до Глазго дев’яносто кілометрів, а колекція унікальна: Рембрандт, Лукас Кранах, Дега, Мане, Сезанн, чудовий китайський фарфор, персидські вироби з металу; першу картину в свою колекцію сер Уїльям Баррел придбав шістдесят п’ять років тому, коли йому було п’ятнадцять; десять шилінгів, котрі дав йому батько, щоб він купив м’ячики для крокету, хлопець витратив на акварельну картинку, яку продавала сива, напівбожевільна бабуся…

У невеличкому, компактному аеропорту Ростопчин зайшов у аптеку, купив пілюлі для серця (запропонували сім різних упаковок, усі для стимуляції серцевого м’яза; вибрав червоно-синю, найдорожчу, дев’ять фунтів), подзвонив серу Мозесу; підійшов дворецький; здавалося, він тільки й чекав дзвінка незнайомого гостя з Цюріха.

— Вам треба взяти таксі, князю. Є дві дороги, якими варто скористатися. І та й та пов’язані з пам’яттю сера Вальтера Скотта. Можете поїхати через Піблс уздовж берегів прекрасної Туїд до Мелроз, або ж мимо замку сера Вальтера, цей шлях коротший, і ви встигнете помилуватися Абботсфордом, не знаю, чи відкритий музей нашого корифея в ці години для огляду. Якщо летітимете ранковим рейсом, номер у готелі для вас замовлено.

Таксист, вислухавши адресу, похмуро сказав:

— Англійці лізуть у Шотландію, як тільки можуть. Мирна окупація. Англієць Грінборо на землі Вальтера Скотта, який жаль, — у сера Мозеса лише прізвище шотландське, все інше — лондонське.

Більше він не зронив жодного слова за всю дорогу. Поля були доглянуті, вівці бундючні в своїй ситості, маленькі озера в променях північного сонця схожі на ртуть з розбитого градусника; Ростопчину здалося, якщо зупинитися, виключити мотор і вийти з машини, то він одразу почує спів цикад, як у Криму, коли його возили з Ялти до Байдарських воріт; цикада — символ тепла, але чому так крижаніють руки, мізинці взагалі потерпли, навіть нігті посиніли.

… Сер Мозес зустрів Ростопчина біля входу в невеликий акуратний будиночок; хол, кабінет, бібліотека і велика веранда; нагорі дві спальні, ванна — от і все.

— Мій батько наполовину шотландець, — мовив сер Мозес, — тільки тому мене тут терплять.

— Як дивно, — озвався Ростопчин. — Здавалося б, одна мова, одна культура…

— Ви помиляєтесь, князю. — Мозес Грінборо запросив Ростопчина сісти в крісло, дуже старе, в якому він потонув. — Я зараз скажу вам по-шотландськи, а ви перекладіть мені англійською. Ось послухайте: «хаггіш ві башд нйпс чаміт татйз ан а ві драм»! Ну, що це?

— Не розумію.

— Повторити ще раз? — не приховуючи радості, спитав сер Мозес; мабуть, він любив цю гру, випробував на гостях не раз.

— Ні, спасибі, не треба, — відповів Роетопчин, стискаючи і розтискаючи пальці, щоб бодай трохи зігріти їх; пілюлі не допомогли.

— По-англійськи це звучить: «хаггіс віз машд турніпз енд потатос, сервд віз віскі» [22]. Де ж тут одна мова?! Це зовсім не діалект, подібний до північних наріч німецького чи баварського сленгу! Це зовсім особливе, материкове, якийсь загадковий міст з Європою. — Сер Мозес узяв зі столика маленький мідний дзвіночок, подзвонив; дворецький з’явився миттю. — Будь ласка, принесіть з моєї спальні румунський препарат, у нашого гостя погано з серцем.

— Як ви здогадалися? — спитав Ростопчин.

Сер Мозес знизав плечима:

— З тридцять шостого до шістдесят восьмого року я служив у військово-морській розвідці, а ця служба вчить спостережливості. Правда, участь у героїчній епопеї французьких макі, мабуть, учить цього ж.

Дворецький приніс ліки й графин з холодною водою.

— У нас свій колодязь, — пояснив сер Мозес. — Вода просто чудова. Часом мені здається, що вона лікує радикальніше за фармацевтію. А втім, цей румунський препарат справді унікальний; мультивітаміни; повертає молодість, нормалізує ритміку серця. Через п’ять хвилин ви абсолютно заслужено викурите свою сигарету, а коли нігті знову стануть рожевими, ми з вами вип’ємо віскі.

— Якщо вріжу дуба, витрати на перевезення тіла — за ваш рахунок, — сумно пожартував Ростопчин.

— У селі живуть, князю. Вмирають у столицях. Я купив цей будиночок, коли зрозумів, що помилився у виборі кар’єри. Це сталося через три місяці після того як я почав працювати у розвідці, перед Різдвом тридцять шостого року… Ми одержали звіт нашого військово-морського аташе в Берліні, капітана першого рангу Траубріджа. Ви напевне чули це ім’я. Ні? Дивно, він вніс вклад у справу боротьби з нацистами, до того ж не малий. У своєму звіті він написав, — цитую по пам’яті, можливі якість неточності, — що англо-німецький військово-морський договір був у післявоєнний час одним з головних принципів політики, яка характеризувала ставлення Німеччини до своїх колишніх противників. Історія показує, що, коли настане час, Німеччина зробить з цим договором те саме, що вона зробила з іншими. Цей час ще не настав. Так от, ці дві пророчі фрази капітана не включили в щорічний звіт нашому міністрові закордонних справ. Так, саме так, бо начальник управління оперативного планування містер Філліпс написав на полях його повідомлення, — причому це було написано першого січня тридцять сьомого року, — що йому дуже «бажано дізнатися, які саме факти стали підставою для такого категоричного твердження». І все. Цього було досить, щоб відкинути прозріння… Правда, будь-яке прозріння тенденційне. Ми, молоді, не вірили Гітлеру; наша невіра трактувалася апаратом прем’єра Чемберлена як спроба повернути Даунінг-стріт до діалогу з Москвою; це вважалося зрадою присяги. Лише в сороковому році, коли сер Уїнстон очолив кабінет, я відчув себе потрібним Великобританії, бо зрозумів, що ми боротимемося проти коричневого тирана до останнього солдата… Це не фраза, ні… Це моя життєва позиція… Ви приїхали для того щоб говорити зі мною про долю картини Врубеля?