Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих. Страница 12

— Усе це вже минуло, — відказав дю Барта. — Пане мій! Сьогодні я ще послужу вам, завтра — вже служитиму вищому за вас. Я склав і гімн, якого ви маєте проспівати на подяку за вашу перемогу. — Він подав королю аркуш паперу. — І це не мій гімн, а ваш, це ви самі його придумали й створили. Скажіть це всім, щоб у вашій славі жила на землі й часточка мене.

В цю хвилину їх перебили, і Анрі аж зрадів. А втім, то під'їхав швейцарський полковник Тіш — поговорити щодо платні своїм солдатам. Це ж найзручніша хвилина — перед самим боєм. Король зразу його розкусив і вибухнув гнівом — навіть трохи перебільшеним, щоб Тіш, приголомшений тим гнівом, забув про гроші. Швейцарець також почервонів, як буряк, і міцно стиснув губи, щоб не відповісти королю на круті слова. Потім Анрі дивився, як полковник відходить, тупаючи здоровезними чоботиськами, і думав, що швейцарцям уже запізно кидати його. Тепер вони мусять битись — і то не абияк, а завзято, бо єдина їхня надія одержати свої гроші — це здобич у бою.

Та принаймні їм неминуче треба наважитись на той бій. Інші швейцарці, що на ворожому боці, теж не отримали платні, а крім того знали, що король Франції — союзник їхньої федерації, тому не хотіли й пальцем ворухнути в цій битві. Так вони пообіцяли, і це знали обидва — як полковник Тіш, так і Анрі,— а тому, правду кажучи, не дуже й непокоїлись один через одного. Вони виграють бій. Анрі начепив на капелюх величезний білий плюмаж, і не менший гойдався на голові в його коня. Він виїхав перед лави свого війська й промовив так:

— Браття мої! Бог за нас, он там наш ворог, а тут ваш король! Уперед! І коли знамено перед вами більш не кликатиме вас за собою, шукайте очима мій білий плюмаж, ви знайдете його там, де лежить шлях до перемоги й до слави!

Він випростується в сідлі. Очі на його худорлявому обличчі широко розплющені, в голові думка: «Треба ж вам на щось дивуватися! От і маєте мій капелюх. Він мені коштував сто екю — з білим аметистом і перлинами. Та ще й плюмаж… А швейцарці битимуться!» — ще подумав він, але вже побачив, що вороже військо рушає, а поперед усіх — якийсь чернець: він нахвалявся, що від його здоровезного хреста вороги-єретики зразу кинуться тікати. Анрі, вже зі словами «До бою!» на язиці, ще мчить на коні вздовж фронту своєї армії, аж туди, де стоять швейцарці.

— Полковнику Тіш! — Він обнімає вершника, не сходячи з коня. — Я скривдив вас, але все вам відшкодую.

— Ох, величносте! Ваша доброта коштуватиме мені життя, — відповів старий полковник. І ось вони вже роз'їхались, помчали на ворога — кожен на чолі свого загону. Найперший зітнувся з ворогом маршал д'Омон і відкинув назад його легку кінноту. А тоді німецькі рейтари відкинули ескадрони короля на його ж таки піхоту й наробили в королівському війську великого замішання. На додачу до всього ще й граф Егмонт [9] зі своїми валлонами вдарив на королівських солдатів, і тим нарешті довелося зітнутися з самою Іспанією, з Габсбурзьким домом, — доти вони ще ні разу не сходились віч-на-віч із всесвітньою державою, що не знала поразок. Це страхіття, бо перша невдала сутичка може зразу перерости в утечу й катастрофу. Один з королівських вояків у клекоті бою, поки його не відтисли далі, встиг гукнути до товариша:

— Агов, старий єретику, хто виграє бій?

— Король його вже програв. Аби хоч живий зостався!

Роні, завжди такий непохитний лицар, теж зневірився; у нього вже п'ять ран, від куль з пістолів, від шпаг і від списів, він вирішує, що з нього досить, сяк-так вибирається з шарварку й ховається під розложистим гіллям якоїсь груші. Маючи стільки ран, кому це охота слухати гамір бою, тож Роні, званий згодом Сюллі, зразу поринає у млість. І навіть грім гармат не може збудити його.

Як і в усіх своїх боях, король покладається на гармати і вміє як слід використати їх. Ворожі ядра перелітають через нього, його ядра влучають. Перший узяв ноги на плечі той чернець, що так дуже нахвалявся. А у війську Ліги панують забобони й неймовірна пиха: коли розсипалась та брехня, що додавала йому сили, розсипалось і воно само. І сталось це завдяки королівським гарматам. Граф Егмонт з іспанцями та ландскнехтами в нестямній люті кинувся просто на ті гармати, зневажаючи смерть. Штовхнув задом свого коня в одне з тих вогнедишних жерл, аби показати своє презирство, бо то, на його думку, була зброя єретиків і боягузів. Щоправда, гармата саме не стріляла. Зате королівська кіннота налетіла на нерозважних ворогів і порубала їх на шматки з самим Егмонтом разом. Герцог Брауншвейзький [10] поліг в атаці своїх німецьких рейтарів, і ті зразу ж завернули коней. Анрі! Не проґав у вихорі подій того, що німці, втікаючи, навалилися на свій власний фронт, і на правому фланзі він похитнувся.

Одна мить, невимірна, невагома; пропусти її — і квит. Король зупиняє коня і зводиться в стременах. Немовби ту мить усе ж можна виміряти, він сягає до кишені, по годинника — та його нема: загубив, пропало вісімдесят екю, й миті не виміряєш. Його плани були не такі; справді, цей честолюбний стратег ніколи не замишляв і не передбачав того, що зробить зараз. Погляд назад, де запала тиша, несподівана глибока тиша:

— Оберніться! І, як не хочете битись, дивіться, як я гину!

І вже він попереду всіх на два кінські тулуби, знавісніло вдирається в ліс ворожих списів, хапає їх руками, стримує ворогів, поки надлетять його кіннотники. І не тільки стримує їх руками, а й показує їм своє обличчя, з якого промовляють сила й велич. Звичайно щось, може, інше, але в цю мить — велич і сила. Спершу ганьба з ченцем, тоді їхній страх перед гарматами, а тепер — обличчя короля. Прогавили ви свою мить, іспанці, французи, німецькі рейтари! Королівські вояки вже налетіли, рубають, розганяють, проривають поріділі лави щойно такого грізного ворога. Якийсь кіннотник приносить королю знайденого годинника — от так диво! — ще й каже:

— Величносте! Ще й чверть години не минуло, як ми були розбиті.

— Щадіть французів! — гукав король до переслідувачів. Швейцарці з війська Ліги здались без жодного удару. Сам король на чолі всього п'ятнадцяти-двадцяти вершників погнався за гуртом з десятків восьми чи й більше втікачів. Поки спинився, власноручно зарубав сімох і захопив прапор. На тому місці, де він спинився, й закінчилась битва під Іврі — закінчилась його перемогою. Король сплигнув з коня і став навколішки. Капелюха він кинув додолу: тепер уже нікому не треба стежити за його великим білим плюмажем, а сам він радий був би зостатись на самоті, далеко від усіх. Проте зусібіч долинав безладний гамір на рівнині. Король, стоячи навколішки, дістав із-за пазухи аркуш паперу — подячний гімн, складений його давнім сподвижником дю Барта.

А ген далеко Майєнн із Лотарінзького дому, проводир могутньої Ліги, товстун Майєнн із двома своїми прибічниками відчайдушно намагався зібрати докупи хоча б рештки війська. І так само далеко, тільки в іншому боці, очуняв зранений лицар, що доти лежав зомлілий під грушею, — майбутній славнозвісний герцог де Сюллі.

Роні обмацав себе всього — кругом рани від шпаг, куль та списів, ніщо його не минуло, а до того ж він ще й упав разом зі своїм першим конем, коли тому розпороли черево. Другого коня він не міг уже й пригадати. На ньому самому скрізь, де не торкни, позапікалася кров. «Гарний, мабуть, вигляд у мене, — подумав барон, що луже дбав про своє гладеньке обличчя. Вже вечоріло. — Шпага поламана, шолом пом'ятий, кірасу треба скинути, бо погнуте залізо страшенно тисне зранене тіло».

— Гей! Аркебузире, куди так квапишся? Підійди сюди, п'ятдесят екю дам за оту шкапу, що ти ведеш на поводу! Тільки поможи в сідло видертись.

Тільки-но вхопивши гроші, солдат тікає. Лицар, хитаючись у сідлі від утрати крові, голоду, спраги та кволості, не знає, куди їхати, й блукає навмання по бойовищу. І ось він іще натикається на ворога — інших лицарів, на чиєму прапорі чорні хрести Лотарінзького дому. «Певне, хочуть узяти мене в полон — адже ми програли битву».