Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих. Страница 13

Придворні називали малих змовників «пустунчиками» й удавали, ніби вважають усе те за милі жарти. Від пані Катрін усе приховували, поки одного разу перед її дверима зчинився якийсь ґвалт, і в неї майнула думка, що це прийшли по її душу. В покої саме не було нікого, крім одного кардинала-італійця, і той уже роззирався, куди б сховатись. Та враз двері розчинились, і увійшов віслюк, а на ньому сидів верхи Анрі Наваррський, убраний у червоне, з усіма знаками високого церковного сану. За ним сунуло багато вельможних юнаків у гостроверхих шапках, з понамощуваними животами, в чернечих рясах усіх орденів; підганяючи острогами своїх віслюків, вони почали гасати по залі, виспівуючи літанії. А котрі не мали віслюка, ті стрибали на спину товаришам, щоб теж їхати верхи, і багато їх падали, перекидаючи меблі; в обшитій панелями залі аж гуло від співу, зойків, тріску дерева, тупоту копит та реготу.

Королева-мати спочатку теж була засміялась — хоч би тому, що побачила не вбивць. Та коли нарешті вгледіла власних синів — хоча принци воліли б не попадатись їй на очі,— терпець їй урвався. Одначе вона нічим не показала того. Вона вдала, ніби тільки прикидається розгніваною, по-материнському суворо нагадала хлопцям, що треба поважати святощі, й звеліла їм знайти собі якусь іншу розвагу. До синів вона окремо звертатись не стала. Лише малого Наварру добродушно ляснула по щоці.

І все ж відтоді Катерина вже знала, чим дише насправді її приятелька Жанна. Сталося це восени, в той самий час, коли обидві приятельки провертіли дірку в стіні. Тепер Катерину цікавило одне: наскільки небезпечною може стати протестантка; а це виявилось аж у січні, коли Жанна цілком відверто поїхала до Парижа, щоб підігріти завзяття своїх одновірців і розворушити їх. Катерина дозволила їм прилюдні проповіді, і зразу королева Наваррська зловжила наданою свободою. Катерина змовчала і далі ставилась до Жанни як до вірної приятельки; вона завжди любила вичікувати до останку. І коли нарешті вирішила, що настав час утрутитись, то зробила це не особисто: накази її передав бідолаха Антуан, ще й гадаючи, ніби то його власні. Жанна мала залишити двір, а що найгірше — без сина.

Батько залишив Анрі в Парижі, щоб він ріс не під материним впливом і став добрим католиком. Ще й двох років не минуло, як той самий батько хотів зробити з нього доброго гугенота. Анрі чудово пам'ятав це, але вголос казати не важився, боявся — і за батька, і за себе. Він уже здогадувався, що в житті існують сильніші мотиви вчинків, ніж проста щирість. Коли мати прощалася з ним, він заплакав — ох, якби вона знала, як гірко і за чим! Йому було шкода її; він не жалів так навіть себе. Адже він завжди найбільше вірив у неї: спершу мати, а вже потім — їхня віра.

І ось Жанна схлипнула, поцілувала сина ще раз — востаннє дозволили їй, — а потім поїхала туди, куди послали її вороги; а його проти її волі віддали до католицької школи. Жанна, правда, зібралась на силі й суворо, грізно застерегла сина, щоб ніколи не ходив до обідні, а то вона не зробить його спадкоємцем трону. І він пообіцяв їй, що не ходитиме, й заплакав із щирого серця, ладний триматися правди й добра; але не тому, що вважав їх найпевнішими, — ні, це для нього вже минулося. Його люба матуся йшла у вигнання за істинну віру. А батько зрікся тієї віри і, певне, зробив так, бо мусив. Батько й мати вже не любили одне одного, вони ворогували між собою і змагалися за нього, і все то були дуже непрості речі, він це відчував. Якби пані Катрін справді мала горб, пазурі, червоні очі й носа з капкою, тоді б усе легко було зрозуміти. А так маленький хлопчик опинився сам перед непевним, небезпечним світом і незабаром мав у нього вступити!

Його віддали до Collegium Navarra [17] [18], найаристократичнішої паризької школи, де вчились і королів брат, що мав титул монсеньйора, і їхній одноліток із роду Гізів [19]. Обох звали так само, як принца Наваррського, і всіх їх разом кликали «троє Анрі».

— А я знову не був на обідні,— гордо заявив принц Наваррський двом своїм тезкам, коли всі троє зійшлись на самоті.

— Ти сховався.

— Це вам так розповіли? Брешуть вони! Я їм у вічі сказав усе, що думаю, і вони мене злякалися.

— Ого! Роби й далі так, — порадили хлопці, і Анрі в запалі не помітив, що вони під'юджують його навмисне. Він запропонував:

— Давайте знов, як тоді, поперебираємось, понадягаємо єпископські митри й посідаємо на віслюків.

Хлопці вдали, що згодні, а тоді виказали його ченцям-учителям, і наступного разу, коли він відмовився йти до каплиці, його відшмагали й таки повели туди. На тому поки що обійшлося, бо Анрі заслаб: він так хотів цього, що його бажання справдилося.

Під час хвороби біля ліжка Анрі сидів Бовуа — єдиний з людей його матері, якого вона зоставила при сині. Той Бовуа не забарився перекинутись до ворогів своєї королеви, і Анрі помітив, що за хлосту, яку він дістав, треба дякувати не тільки тезкам-принцам; цей шпиг теж виказав його.

— Ідіть геть, Бовуа, я не хочу вас бачити.

— І листа від вашої матері, королеви, теж не хочете прочитати?

І тоді хлопець, на превеликий свій подив, дізнався, що його люба матуся висловлює цьому зрадникові своє задоволення й подяку, бо він повідомляв її про все, що діялося тут. «Підтримуйте мого сина, хай опирається, і не давайте йому забути істинної віри! Ви слушно робите, що деколи доносите на нього ректорові, щоб його карали. Цю жертву він повинен принести, бо лиш так ви зможете лишатися при ньому, а я — сповіщати через вас любого мого синочка, що я збираюся робити».

Далі в листі було ще багато чого, проте Анрі мусив спершу роздивитися чоловіка, що сидів край ліжка. Він думав, що ніколи ще не бачив такого, а тим часом біля нього просто досить огрядний добродій із широкими вилицями і плескатим носом. Видно було, що він багато п'є; Анрі й гадки не мав, ніби в ньому може таїтися щось незвичайне. А це, як виявилося, чоловік хитрющий і спритний, хоч на вигляд такий простак, і все ж — вірний слуга!

Пан де Бовуа краще вмів читати з обличчя принца Наваррського, ніж той з його обличчя. Його тьмяні очі на мить ожили, і він лагідним голосом пояснив:

— Навіщо всім знати, хто я такий.

— Та ви, мабуть, і самі цього не знаєте, — хутко відповів восьмирічний хлопчик.

— Уся річ у тому, щоб утриматись там, де ти хочеш бути, — сказав немолодий уже чоловік.

— Я це затямлю, — почав був Анрі й хотів ще сказати: «Але вам я вже ніколи не довірятиму», — та не встиг. Бовуа несподівано забрав у нього материного листа — вихопив неймовірно спритним, невловимим рухом — і сховав. Тоді сказав уже зовсім інакшим голосом:

— Завтра ви встанете й самі підете до обідні. Раджу вам так зробити, бо ви ще кволий і вам буде важко витримати різку, а чого ж ви ще можете заробити, коли не слухаєтесь.

Бовуа розводився про це доти, доки Анрі почув за дверима, під якими стояло ліжко, човгання чиїхось ніг. Він не повернув голови, а вдав, ніби плаче, і так вони обидва перечекали, поки підслухач не пішов. Потім Жаннин повірник квапливо, пошепки, поки ніхто не заважав, переказав принцові, що було далі в материному листі.

Жанна д'Альбре розпочала не більш не менш як відверту усобну війну по всій країні. Вона вже не жаліла свого чоловіка, а отже, й нікого. Їй потрібні були солдати й гроші для її дівера Конде [20] — великого вельможі, що не розрізняв своєї особистої могутності й могутності віри. Але Жанні до цього було байдуже, аби тільки він став на чолі протестантського війська. У графстві Вандом, куди її заслали, вона звеліла грабувати церкви. Щоб добути грошей, ішла навіть на осквернення домовин, і то не будь-чиїх, а чоловікової рідні. Ніщо не лякало її, ніщо для неї не існувало, крім власної волі.

Слухаючи ці звістки, син ніби чув її голос, ніби материні уста палко промовляли у нього над вухом, хоч то був хапливий шепіт чужого чоловіка. Анрі вмить схопився з ліжка, він був уже здоровий. Відтоді він знову терпів усякі прикрощі, аби лиш не ходити до обідні. Часто він, життєрадісний з природи, забував усе й весело товкся та галасував з іншими хлопцями, не помічав високого темного муру довкола шкільного подвір'я, був вільний, почував себе переможцем. Він щиро вірив, що незабаром вороги прийдуть до нього й благатимуть принижено, щоб заступився за них перед своєю матусею, випросив для них пощаду.