Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих. Страница 18

— Катерина, моя добра приятелька, вимудрувала листа до суду в Бордо, і той суд має оголосити, що мене позбавлено всіх моїх володінь. Вона твердить, ніби мене тут утримають у полоні,— так, ніби сама не має того на думці! Ні, тут — притулок, а не в'язниця, хоч я й не можу залишити місто й користуватися всім своїм добром. Хай це буде жертва, принесена богові! Так! Іди і розбий його ворогів! За нього бийся!

І Жанна обома схудлими руками взяла сина за голову. Всіма рисами він був дуже схожий на неї: такі самі високо зведені тонкі брови, лагідні очі, чисте чоло, русяве волосся, невеликі рішучі уста; і його юнацька худорлявість ніби повторювала — з другого кінця життя — материне змарніння. Але він був здоровий, ставний, його плечі й груди роздавалися вшир, хоча він, як видно, не вдався високий на зріст. Ніс у нього був занадто довгий, і кінчик уже загинався вниз, хоч і не дуже.

— Я радо відпускаю тебе в похід, — сказала Жанна низьким, лунким голосом, що проривався в неї, коли вона ніби підносилась над собою. І лиш коли він поїхав, зовсім поїхав, вона дозволила собі нишком поплакати, хлипаючи, як дитина.

Мало хто плакав прилюдно в місті Лa-Рошелі, коли гугенотське військо виступало за браму. Всі раділи, бо надходила година господня, година його перемоги. У більшості солдатів родини лишились далеко, серед ворогів, і вони твердо сподівалися визволити своїх рідних. Тож це було велике свято — йти на таку війну.

Але сталося так, що поборників істинної віри розбили. [28] Двох тяжких поразок завдало їм католицьке військо, хоч вони не були слабші числом: з обох боків билося по тридцять тисяч. До протестантів надійшли підкріплення і з півночі, і з півдня Франції. Крім того, вони могли сподіватись на допомогу принців Оранського й Нассауського та герцога Цвайбрюкенського. [29] Адже віра не знає ні кордонів між країнами, ні різниці в мові: хто стоїть за правду, той мені товариш і брат. А проте їх аж двічі тяжко розбили.

Так вийшло тому, що Коліньї був надто повільний. Йому слід було куди навальніше поспішати назустріч своїм чужоземним союзникам, щоб перенести війну в саме серце Франції. А він натомість дав ворогові напасти зненацька, ще як вони відійшли зовсім недалеко від Лa-Poшелі, покликав на поміч Конде й пожертвував принцом крові, аби тільки врятувати військо. Загинув Конде під Жарнаком, від пострілу з засідки. Велика радість була тоді у війську герцога Анжуйського; трупа возили прив'язаного на ослиці, щоб усі солдати бачили його й думали, що незабаром протестантів винищать до ноги. Та Анрі Наваррський, небіж убитого, краще розумів божу волю. Тепер настала його черга, він очолив військо.

Досі він тільки їхав на коні, більш нічого, але й того було немало. Мчиш назустріч ворогові, зовсім безвинний, чистий і свіжий, а він увесь заплямований гріхами і має бути покараний. Та це його діло, і тим гірше для нього, а ми цілі дні, по п'ятнадцять годин, у русі, ми не сходимо з коней, не знаємо втоми, не чуємо свого тіла — яка розкіш! Юнака підхоплював вітер і ніс, мов на крилах, очі його ставали дедалі ясніші й гостріші, він бачив так далеко, як іще ніколи, бо попереду був ворог. Але той ворог нараз виявився не десь, не в далині. Він озвався зовсім зблизька: від нього прилетіло гарматне ядро. Постріл пролунав не гучно, але ядро справді лежить на землі — важке, кам'яне.

На початку кожного бою Анрі відчував страх і мусив його переборювати. «Якби ми не знали страху, — сказав йому один пастор, — то не могли б і перемагати його на славу божу». Анрі опановував своє хвилювання й ставав на те місце, де падав перший вояк. Так зробив колись його батько Антуан, і в нього влучило. Та в сина кулі не попадали, страх його зникав, і він мчав зі своїми вперед, щоб оточити ворожі гармати. Коли це вдавалось, ото була радість!

А тепер Конде, його дядька, не стало, і на безтурботного юнака враз лягла справжня, тяжка відповідальність. Негайно приїхала його мати Жанна й сама показала його військові як нового полководця — спершу кінноті, а потім піхоті. Анрі душею, честю і життям заприсягся, що ніколи не зрадить їхньої правди, і все військо привітало його гучним криком. За все це йому доводилось тепер не тільки мчати верхи назустріч вітрові, а й засідати в раді. Це було б досить нудне діло, якби не траплялося кумедних випадків. Особливо потішив його лист до герцога Анжуйського. Так тепер титулували другого з іще живих синів Катерини, який раніш мав тільки титул монсеньйора, — звали його теж Анрі, і він був один із тих «трьох Анрі», що вчились разом у Парижі. А тепер вони воювали один проти одного.

І ось той Анрі звернувся до нього з посланням, у якому пихатим, повчальним тоном нагадував про його обов'язок і повинності перед королівством. Це б іще можна стерпіти, якби не манірний стиль, — мабуть, послання вимучував у поті чола секретар-чужоземець, або ж Анрі-монсеньйор, якщо то писав він сам, не знав уже як і хизуватися вишуканістю та вченістю, достоту мов його сестриця Марго! І принц Наваррський у своїй відповіді висміяв усю їхню вельможну сімейку. Автор послання, мовляв, висловлюється наче який чужоземець, мови простих людей цієї країни він не знає. Ну, а правда, звичайно, там, де говорять як слід французькою!

Посилаючись на мову й стиль, Анрі виказав дещо таке, чого й не усвідомлював: адже він і сам був трохи чужинець, і мова, якою він говорив змалечку, була не зовсім французька. Звісно, відтоді він навчився говорити мовою двору, школи, а нарешті й мовою солдатів та народу, що була йому найлюбіша. «Французьку мову я собі обрав!» — ще скаже він згодом, коли знов усвідомить, хто він і звідки. А тепер він волів вірити, що ця мова його рідна і єдина. Він спав, коли доводилося, зі своїми людьми на сіні, не роздягаючись, і мився ненабагато частіше за них, і тхнув, і лаявся так само, як вони. Деякі звуки французької мови він і досі вимовляв трохи не так, одначе не хотів того помічати, забув і про те, як колись на шкільному подвір'ї двоє його тезків штовхали один одного під бік та сміялись, коли він замість «тарілка» казав «талірка». Але він і досі вимовляв це слово так.

Інколи він виразно бачив у бойових діях адмірала Коліньї помилки. Це бувало тоді, коли його не захоплювало до останку жадання жити і мчати вперед на коні. Здебільшого йому вдавалося, що битись — це важливіше, ніж вигравати бої,— життя-бо таке довге й радісне! Адмірала, вже старого чоловіка, годилось шанувати, бо він знав мистецтво війни; а лиш поразки, перемоги й досвід, лиш усе це разом дає таке знання. Цьому втіленому богові війни з обличчям трагічної статуї Анрі не звіряв своїх сумнівів і ділився ними тільки з кузеном Конде [30], сином забитого принца крові, якого Коліньї віддав у жертву.

Вони були згодні в одному — в тому, що зближує тільки юнаків: старий віджив свій час. Йому вже ніщо не вдається — а власне, як уже зайшла про те мова, то коли йому що вдавалося? Е ні, гріх так казати! Одного разу він урятував Францію [31] — про те згадують усі старі люди, це було у Фландрії, під… як же пак називається те місто? Гізи тоді хотіли воювати з Філіппом Іспанським, нашим природженим ворогом. Це все діло давнє, діялося, ще як нас на світі не було, і хто його пам'ятає до ладу? Пан адмірал не радив тоді розпочинати кампанію, а в останню хвилину відвернув поразку, сам засівши в неукріпленому місті. А кому дісталась нагорода? Не йому, а Гізам, винуватцям тієї війни. Це ще гірше, ніж якби він те місто — ага, згадав! — Сен-Кантен воно називається, — зразу віддав іспанцям. Як уже кому не щастить…

Що правда, то правда: свого часу він відібрав у англійців Булонь [32]. Про це ще не забуто. Він командував французьким флотом, і коли я зі скелястого берега в Лa-Рошелі дивився в той бік, де лежить Новий Світ, мені пригадалося, що з усіх французів пан адмірал Коліньї перший спробував заснувати там французьку колонію [33]. Чотирнадцятеро переселенців з двома пасторами відпливли на кораблі до Бразилії, і, звичайно, з цього нічого не вийшло. З адміралом майже щоразу так ставалося: він робив усе, що лишень міг, і програвав. Як уже кому не таланить…