Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих. Страница 56

— Це все призвістки, — сказав на одному кінці столу дю Барта до дю Плессі-Морнея. — Але найзнаменніше — велика терплячість і миролюбність тих, хто ще лишився. Це третій вечір весільного свята, і в мене таке враження, наче ці нещасні настільки знесиліли, що вже не можуть посхоплюватися з місць, збитися в два гурти й голосно погрожувати одні одним. Часом у душах засинає навіть ненависть — або ж причаюється в самій глибині, готова до стрибка.

Морней відповів:

— Усі ми ще якусь хвильку вагаємось перетворювати це королівство в купу кривавого падла, що його шматуватимуть усі звірі світу: готи візьмуть те, чим погребують гунни, а вандали пожеруть недоїдки після готів.

Отак говорив доброчесний Морней, і його думка, як дуже часто, доходила до крайнощів. А довкола гості все перелічували одні одних. Бракувало й декого з католиків, поміж них капітана де Нансея. Казали, ніби він нащось потрібен у Луврі; на що саме, ніхто не знав, чи радше не казав. Не видко було й такого собі пана де Морвера. Декотрі пригадували його навдивовижу гострий ніс і очі майже без проміжка між ними.

— Собака! — вигукнув герцог Лотарінгський зі шляхетним гнівом у голосі.— Сховався під моїм ліжком! Мовляв, хотів просити у мене якоїсь ласки, та кинджал, що при ньому знайшли, не про те свідчив!

Обурений Гіз сповістив про це так голосно, що й Карл Дев'ятий та король Наваррський, які сиділи один навпроти одного недалеко від нього, могли почути його слова. Та Карл сам страшенно галасував: настрій йому піднесло те, що він узяв гору над пані Катрін; чи принаймні тепер йому вже здавалося, що він сам здобув перевагу над нею.

— Наварро! Тут не до речі про це говорити, але ти зі своєю любонькою мали б поставити мені отакенну свічку, що я за вас заступився. Без мене твоє життя небагато було б варте. Я твій друг, Наварро.

Сестра звеліла налити йому вина, щоб він замовк. А то він іще розкаже всім, що вона з молодим сьогодні від'їздить до Англії. Та келих вина нагадав Карлові про його велику любов і пошану до Коліньї, батька рідного, найвірнішого з його підданих, найкращого з його слуг. Як послухати короля Франції, то мир між партіями було вже підписано, а минуле забуто. Дю Барта у своєму кінці столу сказав:

— Пан адмірал гадає так само, хоч його й остерігали. Але тільки вони двоє з Карлом Дев'ятим вірять у це. Ось що мене турбує. Той, хто враз без видимої підстави починає вважати людей більш не сліпими й не злими, наражає себе на велику небезпеку, ба навіть можна сказати, що він уже пропащий.

Дю Плессі-Морней відповів йому:

— Друже мій, а якби в цю мить сюди ввійшов Ісус, до котрої з двох сторін він підсів би? Він би й сам не знав, як йому повестись, бо як одні, так і другі однаково жадають поганого, і в серцях не лишилось ані іскринки любові — ні в них, ні в нас. Я визнаю щиро, що боюся навіть самого себе, бо й мене тягне до різанини.

— Ми тебе знаємо, Філіппе. Ти любиш крайнощі тільки в думці.

— Ці крайнощі, перше ніж з'явитись у моїй думці, існували в світі. Ти вважаєш, дю Барта, що тут іще довго можна лишатися при розумі? Щодо мене, то я віддам себе на волю морських вітрів і якщо потону, то без великого жалю, бо тут, у Луврі, готується щось куди гірше.

— Ти кудись відпливаєш?

— До Англії, витягати гроші з Єлизавети.

Його сократівське обличчя під високим чолом ще дужче зморщилося від зневаги — чи то до грошей, чи то до власного щастя. Він не звик дурити сам себе й розумів, що мимо його волі те щастя обрало його, щоб закинути далі звідси.

— Пані Катрін покликала мене до себе. Я маю їхати замість нашого короля, що повинен лишитись тут. Йому потрібен зараз не хисткий корабель, а надійна спочивальня. Але насправді тільки він може втихомирити бурю в серцях і спинити вибух. А моє серце, друже, здатна остудити лиш морська глибина, і мені зостається одне — сподіватися, що я в ній і потону! — вигукнув він саможертовно; тим часом йому судилося прожити ще п'ятдесят один рік, а багатьом із тих, що оточували його в цю хвилину, — менше п'яти днів.

Його слова, яких він зовсім і не вважав таємницею, підслухало й зрозуміло багато людей, зокрема молода Шарлотта де Сов. Подруга Марго скористалася з першої ж нагоди, коли король Наваррський покинув своє місце біля королеви, й сповістила її про все. Очі фрейліни в ту мить сяяли. Вона була саме в тій порі, коли деякі люди відповідають на усмішку життя з особливою принадністю. Та новина, яку вона сповіщала, надала її личкові, що мало колись зробитися гострим, одухотвореної чарівності. Вона називала подругу то «вельможна пані», то «ваша величність», то «Марго» і не могла надивуватися з того, що король Наваррський повівся так відважно й так спритно, зостаючись у Парижі й для цього збрехавши своїй королеві. Бо саме так змалювала все подруга тоном якнайревнішої похвали. Адже честь чоловіка вимагає, щоб він приніс у жертву обов'язкові все — навіть любов! А собі Шарлотта думала: «Тепер ви цілий день не вилазите з ліжка, та колись настане й моя черга. Цікаво, як воно буде! Коли моя добра Марго знатиме, що він уже тепер бреше їй, тим скоріш почне вона зраджувати його — а він її. Зі мною».

А Марго, слухаючи її, думала: «Вона заздрить. Моє щастя перевершило все, тільки не годиться, що це так видно по мені. Я вчинила б розумніше, якби сховала це щастя від людей, поїхавши в подорож, хай навіть далеку й небезпечну. Може, тоді б я привезла його назад цілим, а тут… Я не знаю, що надумала моя мати, а сама вона знає це. Тому вона має проти мене зайвий козир. Коли це правда, що плеще Сов, то пані Катрін утовкмачила в голову моєму коханому гугенотові, що його Морней успішніше, ніж сам король, виканючить у Англії грошей. Ні! Не так! Аж тепер я бачу, що цю відмовку придумав сам Анрі. Але я помітила це лиш тому, що подруга непомітно наштовхнула мене. Він посилає іншого, щоб ми могли зостатись тут. Бо він занадто хоробрий, щоб утікати в безпечне місце, й так сильно кохає мене, що ми не можемо надовго покидати свою спочивальню!»

Так думала Марго, розхвильована душею і тілом. У неї майнуло в голові, що слід було б ще раз піти до старої королеви, одначе вона не підводилась, сиділа й відчувала, що слушний час минає, і, власне, вже махнула рукою на все, що не стосувалося ночі й утіх.

«Серце моє любе, кохання моє прекрасне!» — думав Анрі словами, що їх вимовляв уголос тільки перед нею, на самоті, в рідкі хвилини. А сам тим часом осторонь розмовляв із кузеном Конде про сестру; для того він і покинув свою королеву — на хвилиночку, як він гадав, але хвилиночка вийшла довгенька. Кузен сказав йому, що сам порадив юній Катрін залишити Лувр.

— У Парижі неспокійно. Народ по-своєму дожидає подій, що під час них сподівається добряче поколобродити. Як на мене, то я б його приструнчив не тоді, коли він уже зірветься з припон, а поки він ще тільки вагається, розпалюючи в собі жадобу.

— На щастя, тебе не питають. Ми хочемо напасти на іспанську всесвітню державу, і не слід, щоб Париж був спокійний. Народні заворушення можна повернути на яке завгодно діло — навіть на добре й корисне. На те ж ми й владарі. Моїй сестрі все ж таки годилось би бути у мене на весіллі.

Брат наполягав на тому, бо аж надто добре розумів, чому, власне, вона не прийшла. Він не хотів діяти так, як, на її думку, заповідала перед смертю мати: не виїхав з Парижа й не повів протестантів проти двору. Натомість він зрікся своєї сили й своєї долі, щоб кохатися з принцесою Валуа, і цього сестра йому не пробачила. Він розчарував її як король і як брат. У юній Катрін почувала себе ображеною й зневаженою небіжчиця Жанна. Та й сама від себе мала сестричка ревнувала великого брата, що цілував іншу. Він знав Катрін, як самого себе, і від нього ніщо не могло втаїтись; заперечував він усе те лиш перед Конде, але не перед собою. Отож він сказав:

— Вона помиляється, кузене, і коли я вже від'їду, тоді поясни їй усе! Я таки залишу Париж, як хоче вона і як заповідала наша мати. Правда, повернусь я не з військом, а з англійським золотом.