Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих. Страница 9

— Ну, а ви? — спитав він підбадьорливо, бо вони здались йому якось дивно збентеженими. Це від того, що він ще не скуштував придворного виховання.

— Мене називають монсеньйором, — сказав перший із двох малюків, одноліток Анрі.— Такий у мене титул, бо я найстарший із братів короля.

— А мене звуть просто Анрі.

— О! І мене теж, — по-дитячому жваво закричав монсеньйор, і обидва хлопчики зацікавлено обдивились один одного.

— А динь у вас нема? — спитав Анрі, не гаючись.

Менший з королевих братів засміявся на ті слова, мов на жарт. Видно було, що малому не часто випадає радіти й сміятись.

Діти стояли під деревом, і десь високо в його гіллі заспівала якась пташка. Всі троє позводили очі вгору. А озирнувшись, побачили, що король уже простує далі й весь почет за ним. Обидва супутники принца Наваррського завели розмову з королівськими придворними й забули про нього. Анрі шепнув:

— Треба пороззуватись.

Умить він скинув черевики й подерся по стовбуру. А долізши до гілля, сказав тим двом:

— Ось зараз я щезну. А ви що, боїтеся?

Та коли він справді зовсім сховався серед листя, й вони не захотіли відставати: роззулись і теж полізли на дерево. Анрі пояснив їм:

— Тут нас нізащо не знайдуть. Вони шукатимуть нас повсюди, а ви тим часом поведете мене… я скажу куди. Ні, ні, не видирайте пташенят! Хіба ви не бачите, що це жовтодзьобі? Отакі самі змостили гніздо у мене перед вікном удома, в По.

Кілька придворних повернулися, роззираючись кругом, тоді порадились і рушили в інший бік. Троє хлоп'ят умить позлазили з дерева, і нарешті Анрі дістався з ними куди хотів, тобто на город. Жадані овочі лежали на чорній землі; він сів просто долі, зарив у землю руки й босі ноги і радісно прошепотів:

— Ой, гарно ж тут!

Бо повітря пахтіло городнім зіллям, і Анрі відчував на язику його смак — і цибулі, й салату, й часнику.

— Ну, а ви що? — спитав він.

Ті двоє стояли й дивились на свої вгрузлі в пухкий грунт ноги.

— Тут земля, брудно, — відказали обидва.

Та Анрі вже побачив городника. Впізнавши принців, той простолюдин нишком подався геть.

— Іди сюди, а то погано буде! — гукнув Анрі.

Тоді чолов'яга, зігнувшись у поклоні, підійшов до них.

— Ножа маєш? Вибери найспілішу диню.

Аж ум'явши добру половину дині, Анрі заявив, що вона водява й кисла.

— Кращих у вас нема?

Городник почав виправдовуватися, що літо, мовляв, дуже дощове.

— Я тобі прощаю, — сказав Анрі. Тоді заходився розпитувати його про город та як йому живеться, а сам тим часом доїдав диню. — Приїзди до нас у Наварру, я тобі дам наших динь покуштувати! — похвалився він. — Ну, чого рота роззявив? Не знаєш Наварри? Це такий край, більший за Францію. І дині у нас здоровезні.

— І черево в тебе! — обізвався другий Анрі, якого називали монсеньйором. Бо його новий кузен ум'яв цілу диню сам-один. І навіть спитав:

— Може, почати ще одну?

— Ненажера, — кинув Анрі Валуа, однак це йому дарма не минулось. Анрі Бурбон гукнув:

— А ось я тобі носака дам! — І вже підняв ногу. Та не встиг він підвестись, як другий Анрі чкурнув навтікача. За ним, рюмсаючи, побіг його менший братик. Анрі зостався переможцем.

Повз нього пробігло кролятко, і він кинувся ловити його. Кролятко сховалось, Анрі знов його сполохав, але воно ніяк не давалось у руки. Він уже засапався, бігаючи.

— Анрі!

Озирнувшись, він побачив свою сестричку, а поруч неї стояла ще одна дівчинка. Вона була старша за Катрін — ровесниця йому. Анрі здогадався, хто це, але спершу не міг промовити й слова від подиву. Сестричка пояснила:

— Ми шукаємо тебе. Марго хотіла тебе побачити.

— Ви завжди такий замурзаний? — спитала Маргарита Валуа, сестра короля.

— Та це я дині їв, — відповів Анрі й ураз засоромився. — Стривайте, я й вам принесу.

— Дякую, я не можу.

— А, вже знаю! Шкода забруднити таку гарну сукню.

Марго всміхнулась, подумавши: «І обличчя. Цей селюк і не бачить, що я підмальована».

Яка то була дівчинка! Анрі ще ніколи не бачив такої. Катрін, його сестричка, що її він так любив, здавалася поруч неї якоюсь пастушкою, хоч була в святковому вбранні. Щічки у Маргарити цвіли, як троянди або гвоздики, — та й ті ще могли б позаздрити. Біла сукенка щільно облягала стан, а нижче роздималася цупким широким дзвоном і вся аж мерехтіла від золотого гаптування та барвистих самоцвітів. Черевички були теж білі, тільки на них налипло трохи землі. Враз надумавшись, Анрі став навколішки й губами пооббирав ту землю. Тоді підвівся й сказав:

— Руки в мене не дуже чисті.

Сказав не вельми приязним голосом, бо помітив, що дівчинка гордовито посміхається. Тому ж таки він відвів сестру трохи набік і зашепотів до неї — але досить голосно, щоб чула й Марго:

— Ось зараз я задеру їй сукню, подивлюся, чи такі в неї ноги, як у всіх дівчат.

Посмішка на личку в юної принцеси застигла. Тоді він ще додав:

— А який у неї ніс довжелезний! Веди її назад, Катрін.

Принцесине личко плаксиво, скривилось. І зразу Анрі став дуже чемний.

— Панночко, я просто дурний сільський хлопчисько, а ви справжня пишна панна, — сказав він запобігливо.

А його сестра повідомила:

— Вона вміє латиною.

Анрі звернувся до Марго стародавньою мовою й спитав, чи вона вже заручена з якимсь принцом. Та відповіла: «Ні», — і так він дізнався, що матуся, певне, розповіла йому казку, що все те їй наснилось. Одначе подумав: «Чого нема, те ще може бути». А поки що відзначив:

— Ваші два брати втекли від мене.

— Мабуть, вони злякались вашого запаху. Від принців так не тхне, — відказала Маргарита Валуа і наморщила свого задовгого носа.

Анрі Бурбон образився й запально спитав:

— А ви знаєте, що означає «Aut vincere aut mori»?

Вона відповіла:

— Не знаю. Але я спитаю в матері.

Обоє з викликом дивились одне на одного. Та враз мала Катрін злякано озвалась:

— Глядіть, он хтось іде.

До них справді йшла якась дама, очевидно, придворна, може, навіть принцесина вихователька, бо вона спитала несхвально:

— З ким ви розмовляєте, панно? Що це за хлопчисько-замазура?

— Та це нібито принц Наваррський, — відповіла Маргарита.

Дама відразу зробила низенький реверанс.

— Ваш батько вже приїхав, принце, і хоче вас бачити. Тільки спершу треба вмитися.

Супротивниці

А тим часом його мати Жанна д'Альбре вела розмову з Катериною Медічі. Та була надзвичайно люб'язна, виявляла готовність до згоди й намагалась обминати всі дражливі питання. Але протестантка в запалі навіть не помічала того — чи просто вважала за хитрощі.

— Наша віра ніколи не змириться зі своїми ворогами! — вперто твердила вона. І присягалась: — Якби у мене в одній руці було моє королівство, а в другій син, я б і їх воліла кинути в безодню морську, ніж поступитися.

— Е, що там віра, — казала огрядна чорнява Медічі худенькій білявій д'Альбре. — Час уже нам братися й за розум. Через наші нескінченні усобиці ми втратимо Францію, бо я мушу пускати в країну іспанців, щоб дати раду вам, протестантам. А я ж зовсім не почуваю до вас ненависті і, якби можна, рада б відкупити у вас вашу віру.

— Еге, ви таки гідна дочка флорентійського міняйла [11],— зневажливо відказала Жанна. Те, що довелось вислухати їй самій, здавалося їй ще багато образливішим. Та Катерина нітрохи не збентежилась.

— Це ж ваше щастя, що я італійка! Французька католичка не запропонувала б вам таких вигідних умов миру. Ваші одновірці матимуть повне право вірити й молитись по-своєму, а крім того, я надам їм надійні захистки — укріплені міста. Нехай тільки вони кинуть розпалювати ворожнечу до католиків і нападати на них.

— Я бог гніву [12], каже господь!