Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович. Страница 25

До розмови втрутився Пауль — спитав Йоганна, в якій країні він хотів би воювати. Йоганн сказав жартома:

— Там, де амазонки.

Всі засміялися. Пауль запропонував:

— Не забудьте тоді запросити мене з собою. Я навчу їх збивати коктейлі.

Герберт спитав Єву:

— Ну як, товстунко, твій генерал усе ще ревнує тебе до кожного солдата? І не без підстав?

— Ох, Герберте, — зітхнула Єва, — який ти все-таки цинік! — Але так переможно всміхнулася, дивлячись у тьмяні очі Герберта, що можна було не сумніватися; Герберт влучив у точку.

Фрейлейн Ангеліка, дівчина з хворобливо-блідим обличчям, була довготелеса, як підліток. Здавалось, худі, тонкі ноги і довгі мляві руки чимось заважають їй. Маленьке личко з тугою, прозорою, наче вкритою парафіном шкірою непорушно застигло. Великі сині очі з голубуватими білками і туманним поглядом надавали її обличчю такого виразу, ніби говорить вона не те, що думає.

За столом Йоганн опинився поряд з Ангелікою. Вона байдужно всміхнулась йому і сказала, ліниво розтягуючи слова:

— Вам приємно сидіти поруч мене?

Йоганн, заклопотано розгортаючи серветку й кладучи її собі на коліна, вигукнув.

— О фрейлейн, я в захваті! — спитав: — Що можна вам запропонувати?

Тим самим лінивим тоном вона мовила:

— Я майже нічого не їм.

— Може, кілька листочків салату?

— Тільки щоб зробити вам приємність. Налийте, будь ласка, вина. — І вперше уважно глянула на нього. Спитала: — Ви фронтовик?

Йоганн заперечливо мотнув головою.

— Нічого, ви ним будете, — твердо пообіцяла Ангеліка. Звела очі, сказала багатозначно: — Але майте на увазі, несміливих і невмілих вбивають в першу чергу.

— Навіщо ж такі похмурі думки за веселим столом! — автоматично зауважив Йоганн.

— А мені таких не жаль. Ніколи! Я не можу жаліти тих, хто не хоче чи не вміє воювати.

Спочатку така одвертість здалася Йоганнові підозріливою. І він сказав єлейно:

— Усі ми смертні, фрейлейн, але душі наші безсмертні. І там, нагорі, — він звів до стелі очі, — жде нас Всевишній…

— Дурниці! — гидливо кинула дівчина. — Ніхто ніде нас не жде.

— Ангеліко! — ласкаво нагадала з протилежного кінця столу фрау Бюхер. — Поклади, будь ласка, панові Вайсу оцей шматочок. — І несміливо глянула на доньку.

Ангеліка й голови не повернула в її бік. Насилу розтуляючи бліді губи, спитала:

— О, я можу ще позалицятися до чоловіка. Чи не так? — Повагавшись, сказала серйозно: — Ми з вами люди одного покоління. У наших батьків поразка в тій війні вбила душу. Це в одних. У інших — забрала життя… — Додала з усмішкою: — Мені ще пощастило: мама казала, що в ті роки народжувалися немовлята без пігтів і волосся — потвори. І в матерів не було молока, дітей вигодовували штучно. Такі собі вагнерівські гомункулуси. І ми маємо право мстити за це. Так, мстити, — твердо повторила вона. — І я хотіла б служити в допоміжних жіночих частинах, щоб відомстити за все.

— Кому? — поцікавився Вайс.

— Усім. Усім.

— Ви член Спілки німецьких дівчат?

— Звичайно, — рішуче відповіла Ангеліка й так мотнула при цьому головою, що пишно волосся, кольору осінньої трави, розсипалося по плечах. Поправляючи зачіску, вона сказала: — Але я не люблю слухати радіо. Ненавиджу крикливих дикторів. Ми маємо право говорити з усім світом навіть пошепки, але весь світ повинен з благоговінням слухати нас.

— Вибачте, фрейлейн, але я майбутній солдат і вважаю: команда повинна бути голосна.

— Виходить, я теж повинна кричати, — всміхнулася Ангеліка.

— Якщо захочете мною командувати…

— А ви любите, щоб вам наказували? — спитала дівчина.

Фрау Бюхер голосно поцікавилась:

— Про що розмовляє молодь?

Йоганн усміхнувся й так само голосно спитав:

— Дозвольте, фрау Бюхер, піднести цей келих за здоров'я вашої доньки?

Гості зааплодували.

Ангеліка кинула невдоволений погляд на Йоганна й, опускаючи очі, прошепотіла:

— Ви занадто люб'язні.

Дівчина демонстративно повернулася до сусідки і вже більше не розмовляла з Вайсом, не звертала на нього уваги.

Фрау Бюхер пильно спостерігала за всіма і відразу побачила, що між її дочкою і Вайсом щось трапилося: на його обличчі з'явився винуватий вираз. Вона голосно спитала:

— Пане Вайс, ви, здасться, хотіли придбати гараж або авторемонтну майстерню?

Йоганн зрозумів, що фрау Бюхер хоче представити його гостям, як юнака із солідними діловими намірами. І щоб зарекомендувати себе перед цими людьми з кращого боку й зробити приємність мадам Бюхер, він з піднесенням почав ділитися своїми життєвими планами.

Проте його слова справили на гостей враження зовсім не таке, якого він хотів.

Довелося признатися собі, що він дуже промахнувся: недооцінив багатого досвіду присутніх у лицемірстві. Адже ці люди не тільки самі постійно лицемірили, але й день у день пильно підмічали найменший прояв лицемірства в інших — тих, з ким вони повсякчас стикалися. Бачачи ницість, виверти, брехню своїх хазяїв, знаючи їхні брудненькі таємниці, дріб'язкову марнославність, ці люди, на людську гідність яких пани ніколи не зважали, виробляли в собі сторожку здатність прикидатися і вміти мовчазно, з глибоко прихованою зневагою викривати її в інших.

Вайс швидко вловив смисл того іронічного мовчання, з яким гості слухали його плани. Так, він припустився помилки і зрозумів це, ще не закінчивши розповідати про свої життєві плани.

Щирість для цих людей — ознака дурості. І коли не подумають, що він дурень, то, що він лицемір і приховує справжні свої наміри, подумають напевне. А це ще гірше, ніж прославитися наївним дурником. Ніхто тут, окрім нього, не намагався привернути увагу до своєї особи розмовами про щось особисте. А Вайс зробив це з непродуманим поспіхом, і, мабуть, даремно. Тільки, щоб перевірити, чи приймуть його в цьому товаристві за свого. І прорахувався. Переграв. Тобто зробив помилку, про яку не раз попереджував його інструктор-наставник: забув про самоконтроль, розпустив свою уяву, втратив нещадну, але надійну опору — розуміння реальної обстановки.

І, все ще говорячи, Вайс напружено шукав лазівку, щоб вислизнути із створеного ним самим небезпечного становища. Вайс раптом мило всміхнувся й спитав:

— Як вам подобаються мрії отакого собі ідилічного Міхеля? — І серйозно додав: — Що ж до мене, то я буду там, де мені накажуть інтереси рейху.

— Браво, — сказала фрау Бюхер, — ви хитро купили нас, пане Вайс!

— Цей юнак знає, за який кінець слід тримати гвинтівку, — схвально зауважив Пауль.

— Пане Вайс, — вигукнула фрейлейн Єва, — вам дуже личитиме офіцерський мундир!

Пауль попередив:

— Стережіться, вона захоче вам його випрасувати вранці!

— Ви цинік, Пауль, — млосно сказала Єва.

Після цього інтерес до Вайса вичерпався, ніхто більше не звертав на нього уваги.

Полишений на самого себе, Йоганн сів за столик у кутку й почав гортати альбом з кольоровими видовими листівками. На одній з них він побачив зображення такого знайомого йому Ризького порту… В думках він мимоволі перенісся в це місто, з якого недавно виїхав. Йому згадалася Ліна Йорд, дочка суднового механіка, студентка політехнічного інституту, з ляльковим, гладеньким, немов емальовим, личком, мініатюрна, з маленьким картузиком на світлому волоссі і вдумливими темно-сірими суворими очима.

Вона докоряла Йоганнові за його прихильне ставлення до всіх заходів Німецько-балтійського народного об'єднання.

— Мені здається, — казала вона насмішкувато, — ви прагнете уподібнитися типам, які щосили намагаються бути схожими на коричневих хлопців з рейху.

— Та мені просто приємно бувати в колі своїх співвітчизників.

— Дивно! — промовляла вона недовірливо. — Ви такий серйозний і, мені здається, мислячий чоловік — і раптом з благоговійною увагою слухаєте вкрай безглузді розумування про винятковість німецької натури і ці жахливі доповіді, сповнені зловісних намірів.

— Але ви теж їх слухаєте.