Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 118

— Авжеж, я б і собі хотів їх почути, — згодився Надо.

— Ми слухаємо тебе, — згодилися Манндрат і решта ватажків, включно із самим Вермундом.

Отримавши згоду, Ганел зіперся кулаками на стіл і на мить замовк, дочекавшись, доки в залі не запанує гробова тиша. Лиш потому він мовив:

— Учора, коли ми обідали в наших їдальнях, кнурлани почули галас під південним квадрантом Тронжхейма. Кожен із них розповідає різне, але оскільки галас чули абсолютно всі, то можемо зробити висновок, що це була якась надзвичайна пригода. Ви, так само, як і я, отримали повідомлення про можливий землетрус. Та насправді сталося те, у що важко повірити…

Хюндфаст перевів подих і став перекладати далі:

— Оглянувши один із прадавніх тунелів, який вирив наш славетний пращур Корган Довгобородий, вивідачі знайшли місце, на якому, судячи з усього, відбувся бій. Підлога була залита кров'ю, стіни вкриті сажею, бо хтось із воїнів необачно розбив магічний ліхтар, а в глибині тунелю лежало сім понівечених тіл. І це жодним чином не були наслідки битви у Фартхен Дурі, адже кров ще не встигла висохнути, а тріщини на стінах утворились буквально за кілька годин до того. Вивідачі також доповіли, що в тій місцині відчувалась дія потужної магії. Ще й досі кілька наших найкращих чарівників намагаються відновити картину того, що сталося, проте в них дуже мало надії на успіх, адже ті, хто брав участь у битві, були захищені потужними закляттями. Отож, перше моє питання буде таке: чи хтось із вас часом нічого не знає про ці загадкові події?

Після останніх слів Ганела Ерагон напружив ноги, готовий підскочити, якщо гноми із Аз Свелдн рак Ангуін спробують вихопити свої мечі. Але все було спокійно, тож слово попросив Орик:

— Гадаю, що мені буде під силу відповісти на ваше запитання, Ганеле. Та оскільки моя відповідь буде довга, я радив би вам поставити решту питань, перш ніж я почну говорити.

Поміж брів капелана на мить з'явилася зморшка здивування, але він тут-таки себе опанував і мовив:

— Гаразд-гаразд… Окрім сутички в тунелі Коргана, мені також доповіли про те, що в Тронжхеймі помічено рух кнурланів, які скрізь збираються у великі банди, маючи якісь таємні наміри. Мої агенти не дізналися, до яких саме кланів вони належать, але я гадаю, що будь-хто з нас може керувати цими загонами, доки ми зібралися тут, аби визначити, хто посяде місце на троні Ротгара. Отож, моє друге питання таке: хто влаштував ці лиховісні маневри? Попереджаю, якщо ніхто з вас не візьме на себе відповідальність за цих воїнів, то ми накажемо їм полишити Тронжхейм на час проведення засідань, байдуже, до якого клану вони належать. Ми також призначимо спеціального спостерігача, що буде стежити за виконанням закону й неодмінно знайде винних.

Така заява Ганелла викликала бурхливу реакцію ватажків. Вони знову стали перешіптуватися одне з одним, аж доки цей шепіт не почав потроху переходити у справжній ґвалт. Зусібіч залунали звинувачення й виправдання, а в очах ватажків зблискували іскорки роздратування. Урешті-решт розлючений Тордріс став щось горланити не менш розлюченому Галдхієму, тож Орик зрозумів, що слід брати ситуацію під свій контроль. Потому він прокашлявся й так гаркнув на всю залу, що ватажки враз примовкли й здивовано витріщились на нього.

Орик тим часом зробив вигляд, ніби нічого не сталося, і дуже спокійним голосом почав:

— Ганеле, гадаю, я зможу дати відповідь і на твоє друге питання. Принаймні почасти. Не візьмуся говорити за решту кланів, але кількасот воїнів, що пройшли маршем крізь зали прислуги, належать Дургрімст Інгейтум. Визнаю це відразу ж і добровільно.

Усі й надалі продовжували мовчали, аж доки Йорун не спитала:

— І чим же ти збираєшся виправдати свої агресивні дії, Орику, сину Тхріфка?

— Я вже попереджав, вельмишановна Йорун, що моя відповідь буде довгою, тож якщо в тебе, Ганеле, є ще якісь запитання, то я радо їх вислухаю.

Зморшка між бровами капелана стала такою глибокою, що вони ледь не з'їхались докупи. Він почухав потилицю і сказав:

— На деякий час я волів би втриматись від нових запитань, адже всі вони, по суті, стосуються двох перших. Отже, мені здається, що ти маєш зробити нам ласку й нарешті розповісти все, що тобі відомо про ці тривожні події. Проте… Стривай… Якщо я не помиляюсь, ти й сам до них причетний. Тому дозволь спитати особисто в тебе, грімстборітхне Орику. Чому ти покинув учорашнє засідання? Попереджаю тебе — навіть не думай ухилятися від відповіді, адже ти вже й так сказав, що багато чого знаєш. Гадаю, тепер ти маєш про все докладно нам прозвітувати.

Орик звівся:

— Із превеликим задоволенням.

Опустивши своє бородате підборіддя, аж доки воно не торкнулося грудей, Орик трохи помовчав, а потім нарешті став розповідати. Проте початок його розповіді був зовсім не такий, як гадав Вершник. Та й більшість ватажків, напевно, чекала від Орика зовсім інакшого початку. Замість того, щоб розповісти про замах на Ерагонове життя й пояснити, що саме через це він попрохав засідання зробити передчасну перерву, Орик нагадав усім, як колись, дуже давно, раса гномів прийшла з Хадарацької пустелі, яка тоді ще не була пустелею й зеленіла травою, до Беорських гір. Там вони викопали свої довжелезні тунелі й звели свої чудові міста. Потому Орик нагадав про довгі жорстокі вшни між кланами, а також про війну з драконами, яких гноми водночас поважали й дуже боялися. Не рминув ватажок і того, як до Алагезії прийшли ельфи, що теж розпочали війну проти драконів. Урешті-решт, вони ледь не винищили одне одного й згодилися створити загін Вершників дракона, який мав слідкувати за тим, щоб обидві раси дотримувалися миру.

— І як ми відреагували, дізнавшись про їхній намір? — спитав Орик у ватажків. — Хіба ми попрохали, щоб нас зробили однією зі сторін мирних переговорів? Хіба ми прагли отримати бодай часточку тієї влади, яку мусили б мати Вершники? Ні! Ми руками й ногами вчепились у старий спосіб життя й навіть не думали про те, щоб об'єднатися з ельфами й драконами. Ми ж бо не хотіли, аби за нами наглядав хтось із іншої раси. Аби зберегти свою владу, ми відмовились від свого майбутнього, адже я певен, що якби хтось із кнурланів став Вершником, то навряд чи Галбаторікс зараз мав би таку силу. Я зовсім не хочу применшити заслуги Ерагона, який довів своїми подвигами, що він чудовий Вершник, але ви хоч на мить спробуйте собі уявити… Що тоді б… Сапфіра могла вилупитися для когось із нашої раси. Ви тільки подумайте, як би ми тоді могли прославитись!

Натомість ми поступово стали втрачати свої позиції в Алагезії. Спочатку це не було аж таким гірким шматком, який би ми не змогли проковтнути, але всі добре пам'ятають, що сталося потім. До Алагезії прийшли ургали, потім люди… І саме їм, людям, а не нам, гномам, ельфи, виправивши свої закляття, дозволили стати Вершниками! Але ж ми теж могли ними бути! — Орик скрушно похитав головою: — Проте нам завадила це зробити наша гордість. Мовляв, навіщо ми, найстаріша раса в Алагезії, станемо прохати ельфів, аби ті змилувались і дозволили нам бути Вершниками? Ясна річ, нам не треба було пов'язувати свою долю з драконами, щоб урятувати свою расу від знищення. Тим не менше… Ми й надалі продовжували варитися у своєму казанку, влаштовуючи війни між кланами й геть не переймаючись тим, що відбувалося поза межами наших гір.

Ватажки кланів нервово засовались на своїх стільцях. Багато хто з них був дуже невдоволений критикою Орика, але дехто все ж таки мав замислений вираз обличчя, бо, схоже, його слова зачепили їх за живе.

Орик тим часом вів далі:

— Доки Вершники наглядали за Алагезією, ми процвітали так, як не процвітали ніколи за всю нашу історію. Усе було добре, але жоден гном не мав права стати Вершником.

Коли Вершники занепали, нам теж було доволі скрутно, але ми знов-таки не мали жодних шансів, щоб їх відродити. А тепер подумайте, чи личить такій потужній расі, як ми, стояти осторонь від тієї благородної сили, якою є Вершники дракона? Адже ми не країна васалів, які підкоряються батогам володарів інших земель. І нам ніхто ніколи не наказував, що та як ми маємо робити.