Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 21

Вода стала зовсім чорною, ніби хтось задмухав зорі, неначе свічки. Та вже за мить на її поверхні з'явилася світла овальна пляма, й Ерагон побачив великий білий намет, освітлений червоним Ерисдару, одним із магічних світильників ельфів.

Ніколи раніше юнакові не вдалося б побачити те обличчя або те місце, яких він іще не бачив, проте ельфійське дзеркало мало магічну силу, що дозволяла передати зображення місцини, в якій перебував співрозмовник. Таким самим чином Ерагонове закляття передавало його власне зображення. Цей магічний пристрій дозволяв спілкуватися з іншими особами, де б ти не перебував, тож він дуже багато важив під час війни.

Незабаром Ерагон побачив у дзеркалі високого ельфа зі сріблястим волоссям і потьмянілою в боях зброєю. Це був лорд Датедр, радник королеви Ісланзаді та друг Арії. Схоже було на те, що Датедр неабияк здивувався, уздрівши в дзеркалі Ерагона, однак намагався не подавати виду. Він нахилив до дзеркала голову, торкнувся двома пальцями правої руки губів і мовив своїм двінким голосом:

— Атра естерні оно тхелдуін, Ерагоне Шуртугале.

Подумки перейшовши на прадавню мову, Ерагон і собі повторив ельфійський жест, а потім відповів:

— Атра ду еваринія оно варда, Датедре-водхр.

Привітавшись таким чином, Датедр заговорив рідною для Ерагона мовою:

— Радий бачити тебе живим-здоровим, Убивце Тіні. Арія Дротнінг розповіла нам про твій похід кілька днів тому, й ми дуже хвилювалися за тебе та за Сапфіру. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

— Так! Але я хотів спитатися в королеви Ісланзаді її мудрої поради.

Котячі очі Датедра звузились так, що від них залишилися тільки дві скісні шпаринки, в яких поблискували люті вогники.

— Я знаю, — сказав він, — що ти б не став звертатися по її пораду, якби це не було дуже важливо, Ерагоне-водрх, але стережися: зігнутий лук може легко тріснути й поранити самого лучника, а може й послати стрілу в політ… Тож якщо тобі так кортить, зачекай хвильку, я покличу королеву.

— Авжеж, почекаю. Дуже вдячний тобі за допомогу, Датедре-водрх.

Коли ельф відійшов від дзеркала, Ерагон невдоволено скривився. Він терпіти не міг зарозумілості ельфів, та ще дужче ненавидів розгадувати загадкові слова, якими вони говорили. «Швидше за все, Датедр попереджав мене про те, що приховувати щось від королеви — це дуже небезпечна забавка, або… про те, що Ісланзаді — це зігнутий лук, який ось-ось трісне? Або він мав на увазі взагалі щось зовсім інше…»

Так чи так, Ерагон тішився вже бодай із тієї думки, що навчився зв'язуватись з ельфами. Адже охоронні закляття ельфів не давали проникнути до Ду Вельденвардена жодній магії, включно з магічними закляттями, за допомогою яких можна було зазирнути до магічного кристала. І доки ельфи залишались у своїх містах, єдиним засобом спілкування з ними були гінці. Проте тепер, коли ельфи рухались уперед і покинули затінок своїх соснових лісів, їхні потужні закляття більше не діяли, тому з ними можна було зв'язатися за допомогою магічного дзеркала.

Минула хвилина, потім ще одна, і юнак почав не на жарт хвилюватися.

— Ну ж бо, давай, — буркнув він і швидко роззирнувся навкруги, аби переконатися, що жодна жива істота не бачить, як він розмовляє зі звичайнісінькою калюжею.

За мить юнак почув щось таке, що віддалено нагадувало звук, з яким рветься тканина, — то Ісланзаді відкинула полог намету й майже підстрибом підбігла до дзеркала. На ній був яскравий корсет, панцир із золотими лусочками, кольчуга, щитки й красивий шолом, прикрашений коштовним камінням, з-під якого вибивалося її хвилясте чорне волосся. Червоний плащ із білою підкладкою спадав з її плечей і нагадував затягнуте грозовими хмарами небо. У лівій руці королева Ісланзаді тримала оголений меч. Її права рука була вільною, і юнакові здалося, ніби Ісланзаді вдягла на неї пурпурову рукавичку, але вже за мить він збагнув, що то кров, яка скрапувала на її пальці та зап'ясток.

Коли королева глянула на Ерагона, її розкосі брови зійшлися на переніссі, і вона стала дуже схожою на Арію, хоч і виглядала значно поважніше й упевненіше. Вона була прекрасна, проте її краса вселяла жах, як вселяє жах чарівний лик богині війни.

Ерагон торкнувся пальцями вуст, потім притис руку до грудей на знак своєї вірності й першим вимовив рядок традиційного ельфійського привітання, як і личило вітатися з королевою.

Ісланзаді швидко відповіла. В її голосі вчувалась суворість і напруга. Та, почувши від Вершника третій рядок привітання — «Нехай мир панує у твоєму серці», — королева ледь помітно всміхнулася, адже навіть самі ельфи зазвичай забували про ці слова.

— І у твоєму так само, Убивце Тіні.

Голос Ісланзаді лунав, ніби шурхіт соснових голок, мов дзюркотіння струмка, пересипаний нотами ельфійських очеретяних сопілок. Засунувши меч до піхов, вона пройшла через увесь намет до складаного столика й стала до Ерагона боком, змиваючи кров водою з глечика.

— Боюсь тільки, що в ці дні для миру не буде місця.

— Ідуть запеклі бої, ваша величносте?

— Ще ні, але загони мого війська рухаються вздовж західного кордону Ду Вельденвардена, і його дерева дають нам силу, що допоможе здобути перемогу в бою. Проте нам потрібен ще деякий час, аби зібратися, адже ми, ельфи, ніколи не просуваємось шеренгами, а йдемо поодинці, бо просування шеренгами завдає неабиякої шкоди родючим землям.

— Цілком з вами згоден. Але… — юнак на якусь мить замовк, розмірковуючи над тим, як би йому поставити питання, щоб воно не здалось королеві надто зухвалим і грубим. — Але чи не будете ви такі ласкаві сказати, чому ваші руки в крові, якщо битва ще не почалася?

Струсивши з пальців останні краплі води, Ісланзаді підняла свою бездоганну золотаво-коричневу руку, і тоді Вершник збагнув, що королева позувала для скульптури двох схрещених рук, яка стояла перед входом до її будинку на дереві в Елесмері.

— Уже не в крові. Єдина пляма, яку кров лишає на нас, то пляма на душі, а не на тілі. Я сказала тобі, що бої будуть жорстокими, проте не говорила, що ми ще не розпочали війну. — Королева відкотила з-під обладунків рукави сорочки й натягла їх аж до зап'ястків. Потім вона вийняла з-за помережаного коштовним камінням пояса бойові рукавички зі срібним гаптуванням і стала пильно їх розглядати. — Ми довго спостерігали за містом Сейнон, бо збирались завдати перший удар саме по ньому. Але два дні тому наші вивідачі помітили людей з мулами, які рухались від Сейнона до Ду Вельденвардена. Спершу ми гадали, що вони хочуть запастися дровами на узліссі. Загалом, нас це дратує, але ми розуміємо, що людям потрібні дрова. А крім того, дерева на узліссі ще зовсім молоді й користі нам із них майже ніякої. Однак на узліссі ті люди не зупинилися. Вони стали заглиблюватися до Ду Вельденвардена, прямуючи стежками тварин, які вони, швидше за все, непогано знали. І тут почалося — вони шукали найкращі, найвищі дерева, старі, ніби сама Алагезія, розумієш, саме ті дерева, що були старими вже навіть тоді, коли гноми знайшли Фартхен Дур. А коли вони дісталися цих дерев, то почали їх рубати. — Голос королеви забринів від люті. — Із їхніх розмов ми дізнались, що Галбаторіксу потрібні нові знаряддя для облоги й тарана, оскільки поразка на Палаючій рівнині була майже нищівною. Люди рубали найкращі дерева, і, якби вони прийшли з добрими намірами, ми б, мабуть, змогли пробачити їм утрату одного або навіть двох володарів лісу, проте не восьми й не двадцяти.

Від недобрих здогадів у Ерагона аж мороз поза шкірою пробіг.

— І що ж ви зробили? — приречено спитав він, хоч уже майже напевно знав відповідь.

Ісланзаді підвела голову, і її обличчя набуло непохитного виразу.

— Я прийшла туди з двома вивідачами, і ми виправили людську помилку, — сказала вона. — Колись люди із Сейнона не наважувались перетинати кордони наших земель, тож сьогодні ми вирішили нагадати їм, чому все було саме так. — Вона мимохіть потерла праву руку, так, ніби її пронизав біль, і глянула кудись повз магічне дзеркало. — Ось ти, Ерагоне-фініарелю, ти маєш зв'язок із життєвою силою рослин і тварин. І якби цей зв'язок існував між вами бодай кілька століть, ти б завжди піклувався про своїх менших братів. Ми весь час підтримуємо Ду Вельденварден, адже він — це наші тіла й думки. І будь-який біль, від якого страждає він, — це наш біль… Ти добре знаєш, що нас дуже важко розгнівити, проте якщо вже нас розгнівили, ми стаємо ніби дракони, ми шаленіємо від люті. Відтоді як ельфи востаннє проливали свою кров на війні, минуло майже століття, тому світ трішки забув, на що ми здатні. І хоч ми втратили сили, коли занепали Вершники, усе ж таки ще дещо вміємо. Можеш мені повірити, коли почнеться війна, нашим ворогам здаватиметься, що проти них повстав цілий світ. Адже ми значно старша раса й уміємо куди більше за найспритніших та найрозумніших людей. Тож нехай Галбаторікс тремтить, бо ми, ельфи, готові вийти зі свого лісу й повернемося сюди тільки з перемогою або не повернемось узагалі.