Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер. Страница 85

Тим часом Роран і Катріна сиділи здебільшого мовчки, закохано поглядаючи одне на одного. Здавалося, вони не звертають уваги на те, що відбувається довкола.

Коли сонце торкнулося обрію, Ерагон вибачився й сказав, що йому час іти. Залишивши весільний бенкет, вони разом із Сапфірою рушили до намету Насуади, на повні груди вдихаючи прохолодне вечірнє повітря, аби зробити свої думки яснішими. Дівчина вже чекала на них перед своїм червоним наметом в оточенні Нічних Яструбів. Не сказавши жодного слова, вони втрьох попрямували через табір до наметів цілителів, де лежали поранені.

Майже годину Насуада й Вершник пробули з пораненими бідолахами. Дехто з них втратив у бою руки, ноги, очі, а решта заразилась під час боїв з Імперією невиліковними інфекціями. Частина воїнів отримала рани в сьогоднішньому бою. Тут було й чимало солдатів, які, попри всі трави й закляття, що на них накладали цілителі, ще й досі не змогли одужати від часу битви на Палаючій рівнині.

Перш ніж Насуада й Ерагон пішли поміж рядами поранених, які лежали прикриті простирадлами, дівчина попередила Вершника, щоб той більше себе не втомлював і не намагався зцілити всіх, кого побачить. Однак він не міг утриматись і шепотів закляття то тут, то там, аби полегшити комусь біль, зняти набряк, заживити зламану кістку або ж позбавити когось потворного шраму.

Серед поранених був один чолов'яга, який втратив ліву ногу нижче коліна, а також два пальці на правій руці. Його коротенька борода геть посивіла, а очі були зав'язані смужкою чорної ганчірки. Коли Ерагон привітався з ним і спитав, як той почувається, чоловік увесь напружився, схопив Ерагона за лікоть трьома пальцями правиці й прохрипів:

— Убивце Тіні, я знав, що ти прийдеш. Я чекав на тебе з минулої ночі.

— Про що ти, чоловіче?

— Про світло, яке залило цілий світ. Хоч на мить я побачив кожну живу істоту довкола себе, від найбільшої до найдрібнішої. Я бачив, як крізь шкіру просвічуються кістки руки. Я бачив хробаків у землі й воронів у небі. І навіть кліщів на їхніх крилах. Мене торкнулись боги, Убивце Тіні! Вони для чогось дали мені цей зір. Я бачив тебе на полі бою, тебе і твого дракона, і ти був схожий на палаюче сонце поруч із тьмяними свічками. А ще я бачив твого брата і його дракона, що теж були схожі на сонце.

Ерагон здивовано звів брови:

— У мене немає брата, чоловіче.

— Та ні ж бо, тобі не надурити мене, Убивце Тіні, — гмукнувши, вів далі скалічений вояк. — Адже мені краще знати. Світ навколо мене палає, і з вогню до мене долинає шепіт багатьох душ, які розповідають мені безліч усього цікавого. Ти можеш сховатись від мене, та я все одно тебе бачитиму, чоловіче з жовтого вогню з дванадцятьма зірками довкруг талії і з найяскравішою зіркою на правій руці.

Ерагон мимохіть торкнувся долонею пояса Белотха Мудрого, перевіряючи, чи на місці дванадцять діамантів, зашиті в нього. З ними все було гаразд.

— Послухай мене, Убивце Тіні, — прошепотів чоловік, притягуючи Ерагона до свого обличчя. — Я бачив твого брата, і він палав. Але він палав не так, як ти. О, ні! Світло просто струменіло крізь нього, ніби ринуло не з його душі, а від когось іншого. А сам він був порожнечею. Розумієш? Йому давали світло якісь інші істоти.

— І де ж вони були, ті істоти? Ти їх теж бачив?

Вояк на хвильку завагався.

— Я відчував їх зовсім поруч, проте не бачив їхніх тіл. І вони були такі злі на цілий світ, ніби геть усе в ньому ненавиділи. Я не можу пояснити тобі краще, але вони були, і їх водночас не було. Одне-єдине, що я добре збагнув, так це те, що я б і на милю не наблизився до тих істот із власної волі, Убивце Тіні. То не люди, я впевнений у цьому А їхня ненависть нагадує заховану в маленьку пляшечку грозу, таку шалену грозу, якої тобі ще ніколи в житті не доводилось бачити…

— А коли пляшечка розіб'ється… — тихо сказав Ерагон.

— Саме так, Убивце Тіні. Інколи я починаю думати про те, що Галбаторікс полонив самих богів і обернув їх на власних рабів. Проте потім я сміюся із себе й називаю себе старим дурнем.

— Чиїх богів? Гномів? Чи мандрівних племен?

— Та яка різниця, Убивце Тіні? Бог — він завжди Бог, і байдуже, чий він.

— Може, воно й так, — буркнув Ерагон.

Коли юнак відходив від ліжка воїна, одна з цілительок відвела його вбік.

— Пробачте його, о володарю, — сказала вона. — Його рани були такі страшні, що він майже втратив здоровий глузд. Цей хоробрий солдат весь час розповідає про сонце, про зірки й про блискуче сяйво, яке йому скрізь ввижається. Інколи може здатися, що він знає про ті речі, про які не мав би знати, але не вірте йому — усе, що він розповідає, він чує від інших поранених, а ті весь час пліткують. Та ви ж самі, певно, знаєте. Адже це єдине, що в бідолах лишилося.

— Я не володар, — сказав Ерагон, — а він не божевільний. Я ще не зовсім збагнув, що й до чого, та в нього надзвичайний дар. Тож коли йому стане гірше або ж навпаки — краще, повідомте про це Ду Врангр Гата.

— Як скажете, Убивце Тіні, — мовила цілителька й шанобливо вклонилась. — Пробачте мені мою помилку.

— А як його було поранено?

— Йому відрізало пальці, коли він у розпалі бою намагався рукою відбити удар меча. А пізніше йому в ногу влучило ядро катапульти й так розтрощило кістки, що ми вже нічого не годні були вдіяти… і нам довелося її ампутувати. Воїни, що були поруч із ним, казали, ніби в ту мить, коли в нього влучило ядро, він відразу ж почав кричати про світло, а піднявши його, вони побачили, що його очі стали зовсім білі. Це може здатися дивним, та зіниці в цього бідолахи кудись зникли.

— Дуже вам дякую, — мовив цілительці Вершник і в задумі пішов геть.

Коли Ерагон і Насуада урешті-решт залишили намети цілителів, на землю вже давно спустилась темрява.

— Я б залюбки зараз випила кухоль медовухи, — зітхнувши, мовила Насуада, та Ерагон лиш кивнув, поглядаючи кудись собі під ноги.

Вони мовчки попрямували назад до Насуадиного намету. Проте за якийсь час дівчина не витримала.

— Про що ти думаєш, Ерагоне? — спитала вона.

— Про те, що ми живемо в надзвичайно дивному світі, і мені дуже пощастить, якщо я зрозумію бодай крихітну його часточку. — Потому він переповів Насуаді свою розмову з пораненим воїном.

— Ти обов'язково маєш розповісти про це Арії, — сказала Насуада. — Може, вона знає, хто такі ці «інші».

Ерагон попрощався з дівчиною біля її намету, й Насуада пішла дочитувати військові звіти. Юнак із драконом тим часом попрямували до себе додому. Опинившись біля власного намету, Сапфіра миттю згорнулася на землі клубком і вмостилася спати, а Ерагон сів поруч із нею й став розглядати зірки. Та як би він не вдивлявся в зоряне небо, перед його очима ще й досі стояли поранені воїни, а в його вухах продовжували бриніти їхні слова: «Ми билися за тебе, Убивце Тіні».

ШЕПІТ УНОЧІ

Роран розплющив очі й глянув на похилий навіс у себе над головою.

Намет заливало тонке сіре світло, позбавляючи предмети своїх кольорів і надаючи всьому якогось блідуватого відтінку. Ковдра майже до половини сповзла з ліжка, тож юнак трохи тремтів від прохолодного нічного повітря. Повернувши її на місце, він раптом зрозумів, що Катріни поруч не було.

Роран миттю звівся на ліжку, але полегшено зітхнув, побачивши, що його кохана, закутана в плащ, сидить на вході до намету й розглядає нічні небеса. Волосся спадало їй аж до самого пояса, неначе темний в'юнкий кущ ожини.

Закутавшись у ковдру, юнак звівся з ліжка й підійшов до Катріни. Він усівся поруч із нею й обняв її за плечі, а вона притулилась до нього, так що Роран відчув тепло її тіла. Він ніжно поцілував кохану в чоло, і вони довго сиділи мовчки, споглядаючи мерехтіння далеких зірок та слухаючи спокійне дихання одне одного.

— А тут сузір'я виглядають трішки інакше, — за якийсь час прошепотіла дівчина. — Ти помітив?

— Авжеж, — відповів Роран, опустивши одну руку коханій на талію, а іншою торкнувшись її невеличкого живота. — Що тебе розбудило, люба?