Коханка - Вишневский Януш Леон. Страница 10

Тому він був для неї ніби духівник.

Коли його не стало, вона не могла більше збагнути мети своєї тілесності й жіночності.

Навіщо?

Для кого?

Навіщо їй груди, якщо він не торкається їх і вони не годують його дітей?

Ну навіщо?

Вона відчувала огиду до себе, коли чоловіки задивлялися на її груди, бо вранці вона з неуважності не заховала їх під широким чорним светром, а випадково вдягнула занадто вузьку блузку. Ці груди існували тільки для нього. І для його дітей.

Так вона вирішила.

Тому через три місяці після його смерті хотіла ампутувати їх.

Обидві.

Це спало їй на думку котроїсь ночі, коли вона прокинулася після жахливого сну про Сараєво, перед місячним, груди своєю запухлістю та болем так виразно нагадували їй про її існування.

Звичайно, вона цього не зробить. Це надто жорстоко. Але вона зменшить їх, примусить розсмоктатися, розжене, як нариви.

Висушить.

Візьме їх голодом.

Уранці вона виглядала найбільш худою. Тому ранки були вже не такі страшні. Ця її худорлявість була маленькою радістю, крихітною перемогою над жорстокістю дня, який починається своїм дурнуватим сонцем і будить усе до життя, дня з його непотрібною свіжістю, росою на траві і своїми безкінечними дванадцятьма годинами, що їх потрібно прожити.

Вона візьме їх голодом, засушить…

Вона худла.

Відчинила двері. Марта. Сказала, що не зійде з місця, поки Ада не поїде з нею до лікаря.

— Дивися, — показала вона рукою на повний наплічник. — Там їжа мінімум на два тижні. Вода є у крані. Жити зі мною жахливо. Навіть якщо не згадувати про те, що я хроплю.

Ада посміхнулася. Поїхала з Мартою. Виключно для Мартиного спокою. Вона сама зробила б усе для Марти.

— Anorexia nervosa, — сказав психіатр, страшенно худий дідок з білим мов сніг густим чубом. — Я випишу вам скерування до їдальні, — додав він і швидко почав писати щось у своєму записнику.

— До їдальні? — здивувалася Марта, яка теж зайшла в кабінет. Бо Ада тільки за такої умови погодилася на розмову з лікарем.

— Вибачте, — усміхнувся лікар. — До клініки порушень режиму харчування. Але вас візьмуть туди не раніше, ніж через рік. Така туди черга. Зараз це дуже модна хвороба. Наберіться терпіння.

— Я не хочу ніякого скерування, — тихо запротестувала Ада.

Він підняв голову над записником і зручніше вмостився у кріслі.

— І даремно. Дуже даремно. Розповісти вам, що відбуватиметься з вами протягом найближчих тижнів і місяців? Розповісти, як кров у вас стане такою водянистою, що кожна найменша ранка призводитиме до кровотечі? Про те, що ви непомітно для себе можете зламати пальця або й цілу руку? Що у вас повипадає волосся? Все. На голові, під пахвами, на лоні. Розповісти про воду, яка почне збиратися у ваших легенях? Розповісти про те, що ви зупините свій овуляційний цикл, матка практично відключиться і припиняться менструації? — він зазирнув до її картки. — І це у двадцять вісім?

Відсунув від себе папери.

— Але ви не хочете скерування. Ви хочете стати схожою на сіру мишу-гермафродита. Ви хочете просто стати маленькою, нікому не потрібною, неважливою. Який біль штовхає вас на це, примушує хотіти перестати бути жінкою? Я не знаю, який саме, але знаю, що жоден чоловік, навіть той, що помер, не хотів би такого. Бо ви занадто гарна.

Марта плакала. Якоїсь миті вона встала й вийшла з кабінету.

Ада сиділа вражена й дивилася на лікаря. Він замовк. Повернув голову вбік і поглядав у вікно.

Ада сиділа згорблена і тремтіла. За мить, не підіймаючи очей, сказала:

— А ви… тобто… чи могли б ви виписати мені це скерування?

Коханка

Він приходив. Часом кидав піджак на підлогу, іншим разом залишав на вішаку в передпокої. Мовчки підходив до мене, задирав спідницю або так само різко здирав із мене штани, впихав язик мені до рота, а потім розсував мої ноги і запихав мені всередину два пальці. Інколи у мене в піхві було зовсім сухо, і тоді я відчувала його обручку.

Що ти відчувала у цей момент?

Колючий дріт. Просто колючий дріт. Іржавий колючий дріт у своїй піхві і його язик у своїх вустах. Кожна літера, вигравірувана на цій обручці, була ніби гачок, який чіпляв і роздирав мене зсередини. Йоганна 30.01.1978. Мені починало боліти вже на «Й», перші сльози виступали на очах на «а», а по-справжньому кололо на «30».

Я народилася 30 січня. У день його шлюбу, тільки на 8 років раніше. Коли він приходив до мене на уродини, то завжди мав із собою два букети. Один із них для мене. На уродини. Дуже гарний. Такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Другий для дружини. Він клав його на підвіконні в кухні. Ніби між іншим. Намагався зробити вигляд, наче це його портфель. Не має значення. Тільки щоб він не лежав у вітальні, коли ми кохаємося там на підлозі, або у спальні, якщо ми доходимо аж туди.

Коли він уже після всього переставав мене цілувати і відвертався, я вставала з підлоги у вітальні або з ліжка у спальні й гола йшла до лазнички. А він лежав і курив. Повертаючись із лазнички коридором, я дивилася на букет. Підходила до шафи у передпокої, брала найбільшу вазу з фіолетового скла, наливала до неї води, йшла до кухні і ставила квіти для його дружини у воду. Такий букет, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Теж дуже гарний. Бо він ніколи не купує квіти поспіхом. Ніколи. Насправді він купує квіти для себе, щоб тішитися радістю тієї, кому їх дарує. Моєю. І своєї дружини також.

Троянди для неї завжди були пурпурові. Перев’язані кремовими стрічками. У целофані за квітами завжди стирчав білий конверт. Незаклеєний. Колись цей конверт уже був у мене в руках.

Він лежав у кімнаті, курив, змучений і заспокоєний тим, що ми робили кілька хвилин тому, а я стояла гола в кухні біля пурпурових троянд для його дружини і притискала до грудей конверт, у якому були слова, які могли зробити боляче тільки мені одній.

Пригадую, як подивилася на той конверт і, побачивши написане його рукою слово Йоганна, знову відчула в собі дріт. Але того разу вже по всьому тілу. І тоді я поклала конверт назад, у квіти. Він упав поміж пурпурових троянд для його дружини. Я мусила відвернутися від тої вази, щоб не дивитися більше на конверт, і стояла спиною до вікна, гола, тремтіла з холоду і болю, з приниження і жалю до себе, чекала, доки минеться це тремтіння. Щоб він нічого не зауважив.

Потім поверталася на підлогу або до ліжка, притулялася до нього і забувала про все. Він допомагав мені в цьому. Часом мені здавалося, ніби він знає, що відбувалося зі мною в кухні й хоче нагородити мене за це. Ніби поцілунками намагається затулити діри у мені від того колючого дроту. І йому це вдається. Бо він кохає жінок так само, як купує для них квіти. Насамперед для того, аби відчувати радість, коли бачить їх щасливими. І напевно саме це так сильно приваблює мене до нього. Відчуття, що без нього неможливо пережити чогось «настільки ж приємного» або «кращого». Просто неможливо.

Часом мені здавалося, що це абсурд. Тільки моя недорозвинута уява. Одного разу я наважилася і сказала про це своєму черговому психотерапевту. Те, що я почула у відповідь, нагадувало лекцію, яка мала би захопити мене. Він сказав, що це не має нічого спільного з уявою і що це «едипальний прояв бажання стати дружиною свого батька, зробити його своєю власністю й народити йому дітей». Уявляєш собі?! Який придурок! Сказав мені таку дурницю. Мені, яка росла без батька від другого року життя. А до другого року життя батько у мене був протягом шести місяців і двадцяти трьох днів, а потім траулер, на якому він служив офіцером, розбився об айсберг неподалік від Ньюфаундленду. Я вийшла з кабінету посеред другого сеансу психотерапії і мені навіть не хотілося гримнути дверима. Цей лікар міг би відчути себе на висоті й подумати, що йому вдалося мене рознервувати. «Едипальний прояв бажання». От придумав! Зарозумілий психіатр у чорному гольфі, штанях, які, здається, не знали про існування пральні, і з огидним кульчиком у вусі. Говорити такі речі мені, тій, яка відразу після «Дітей із Бюллербю» прочитала «Психологію жінки» цієї геніальної Горні!