Коханка - Вишневский Януш Леон. Страница 3

Вона пригадує, як вони увійшли у ворота Дахау і вона відразу ж відчула, що тут не можна розмовляти, бо всі ці душі все ще перебувають десь поблизу. Вона тремтіла із жаху і почуття провини. Вона. Вісімнадцять років. І тоді Якоб, не зважаючи на її велетенські зі страху очі, став перед нею і розповів про дітей і підлітків, спалених у Дахау. Він називав цифри і дати. А наприкінці сказав, що душі тих убитих дівчат і хлопців напевно ніколи не постаріють. Так і сказав. Що вони і далі такі ж юні, і сьогодні ввечері обов’язково зустрінуться десь за бараками або біля крематорію і з гордістю повторюватимуть одне одному: «Слухайте, у нас нині була Мадонна. Сама Мадонна…»

Мене звати Матильда.

Якоб знає все. Він знає все про зорі, сенсори, хімію, запобіжники і психологію статевого дозрівання дівчат. Але найбільше він знає про сон. І хоча вже протягом шістнадцяти років він спить не вночі, а вдень, про сон він знає майже все. А також те, що Сон — це рідний брат Смерті. Раніше, коли я була менша, він часом розповідав мені про це. Гасив світло, запалював свічки і читав вірші Овідія про обличчя Сну у дзеркалі, за яким стоїть Смерть. Я сама його тоді про це попросила. Бо Якоб ніколи б цього не зробив із власної волі. Але моя психотерапевт, яка переїхала до Ростока із заходу, вважала, що мені варто «пройти парадоксальну конфронтацію». Коли я сказала про це Якобу, він дуже розізлився і почав лаятися південнонімецьким діалектом. Він вдається до цього діалекту лише тоді, коли втрачає контроль над собою. Наступного дня він не пішов на свою роботу в притулку для старих, а поїхав до мого психотерапевта і чотири години прочекав у її приймальні, щоб сказати їй, що вона «страшенно дурна, зверхня, як майже всі західні нахаби, а до того всього ще і безмежно жорстока». Вона вислухала його, а потім він провів у неї в кабінеті ще дві години. Повернувся несхожий на себе і через кілька ночей почав читати мені Овідія. Часом він ходив до університетської бібліотеки і замість Овідія приносив звідти німецькі казки. У них Сон і Смерть — теж брат і сестра.

Щоразу, коли Якоб приходить до мене, його кишені заповнені запобіжниками. Останнім часом він носить також два мобільних телефони.

Завжди два, бо Якоб дуже недовірливий.

У підвалі він зібрав агрегат. Протягом двох місяців він зносив і звозив якісь запчастини, розвішував на стінах папери зі схемами й уважно в них вдивлявся. А після безсонних ночей нікуди не йшов, замикався у підвалі й конструював. Так, «про всяк випадок», якби раптом двічі підряд вимкнувся струм. Раз — у цілому кварталі, а другий — у нашому агрегаті. Бо після двох років наполегливого жебрання Якоба міська влада погодилася під'єднати нас до спеціального агрегату. Але Якоб усе одно не довіряє. Ні місту, ані своєму агрегату.

Якоб просто хоче бути певним, що вранці я прокинуся біля нього.

І що історії Овідія, як і народні казки, — це справді тільки казки. Бо коли я прокидаюся, ми завжди удвох.

Часто вночі ми розповідаємо одне одному різні історії. Інколи, якщо я прошу його, Якоб розповідає мені про тих своїх бабусь, дідусів і прадідусів із сусідніх будинків або притулку для старих, розташованого навпроти нашого дому. Тим, які мешкають у власних квартирах, каже Якоб, ведеться значно гірше, навіть якщо у них три кімнати, кольоровий телевізор, прибиральниця, домогосподарка, ліжка з автоматичним підійманням і опусканням і лазнички з поручнями.

Бо вони самотні. Безмежно самотні.

Їх покинули заклопотані й зайняті власною кар'єрою діти, які не мають часу навіть на народження й виховання онуків, котрі могли б інколи навідуватися до бабці чи дідуся і розвіювати їхню самотність. У притулку для старих також немає онуків, але завжди можна посваритися, хоча б і з дідусем із тринадцятої кімнати, і тоді вже не почуваєшся так самотньо.

Якоб часто розповідає про своїх бабусь і дідусів просто неймовірні речі. Колись він сказав мені, що Бог, мабуть, помилився і запустив життєвий цикл у зворотному до плину часу напрямку. На його думку, люди мають народжуватися перед самою смертю і жити аж до свого зачаття. Навспак. Бо Якоб вважає, що процес помирання такий самий біологічно активний, як життя. Тому смерть не відрізняється від народження. І тому люди теоретично могли б народжуватися за кілька мілісекунд перед смертю. Тоді б вони уже на самому початку мали всю свою життєву мудрість, досвід і увесь той спокій та розважливість, які приходять із віком. Вони б уже мали за спиною всі свої вади, помилки, зради. У них на обличчях уже були б усі їхні шрами і зморшки, вони перебирали б у пам'яті всі свої спогади і жили б навспак. Їхня шкіра ставала б щораз молодшою, щодня у них прокидалася б більша цікавість, волосся було б щораз менш сиве, очі з кожним днем набували б більшого блиску, серце працювало б щораз краще і було б готове до того, аби витримати нові удари долі або несподіване кохання. І потім, у самому кінці, який був би початком, вони зникали би з цього світу не з болем, не зі смутком, не у розпачі, а в екстазі зачаття. Тобто у коханні.

Такі фантастичні речі розповідає часом Якоб, коли мені не хочеться спати.

З Якобом я можу говорити про все. І ми говоримо про все на світі. Одного разу в мене був якийсь такий настрій, що ми почали розмову про моїх батьків. То було того вечора, коли мати розповіла, що у мене народиться сестра.

Я сказала йому, що не можу уявити собі, щоб моя мати колись була сильно закохана у чоловіка, який став моїм батьком. Що вона, можливо, кохалася з ним на дивані або на галявині. І присягалася, що буде з ним довіку. І що вони завжди триматимуться за руки під час прогулянок. А він після цього всього міг так страшно кричати на неї, коли вона сиділа зіщулена на тій невеличкій дерев'яній табуретці біля холодильника в кухні.

Тієї ночі Якоб розповів мені, чому він кульгає.

Якоб — астрофізик. Він добре знає, як народжуються зорі, як вони розширюються, як експлодують, як перетворюються на наднові або стають пульсарами. А також знає, як вони помирають, стискаються і перетворюються на невеличкі, жахливі та небезпечні для галактик чорні діри. Усе це Якоб знає. Він може із заплющеними очима перераховувати туманності, назви та коди важливих зір і називати відстані у світлових роках до найгарніших або найвідоміших з них. І розповідає про це так, що мені аж забиває дух. А якщо він захоплюється, то входить у такий запал, що непомітно для себе переходить на цю свою смішну говірку. Наднові зорі й пульсари на діалекті Нижньої Саксонії!

Якоб займався своїми зорями в університеті Ростока. Він їздив до обсерваторії на березі Балтійського моря і днями та ночами розглядав у телескоп та радіотелескоп небо, а потім описував свої спостереження у наукових публікаціях і збирав для кандидатської. Він не міг змиритися з тим, що не має можливості поїхати до Аресібо й побачити найважливіший радіотелескоп у світі, що не може поїхати на конгрес до США чи хоча б до Франції. Не міг змиритися з тим, що у них в інституті немає ксерокса, а на четвергових семінарах їм доводиться говорити про програми зоряних воєн замість астрономії. Тому він погодився, щоб його колеги з євангелістської громади встановили посеред численної техніки, яка була в обсерваторії, невеличку радіостанцію і за її допомогою час від часу перебивали програми місцевого телебачення коротенькими кількасекундними вставками про «вільну НДР».

Така-от кумедна, банальна, абсолютно нешкідлива й дитинна опозиційна діяльність. Ніхто не мав би здогадатися, що передавач встановлено в обсерваторії. Бо ж її сигнал настільки потужний, що відповідальні за підслуховування у Штазі ніколи не відрізнять їх сигнал від сигналу обсерваторії.

Але вони, ясна річ, відрізнили. Якраз на 21 листопада. День Покути, одне з найважливіших євангелістських свят. Вони вдерлися до обсерваторії через кілька хвилин по дев'ятнадцятій. Побили сімдесятирічну консьєржку. Закували всіх у кайданки. Здерли зі стіни вогнегасник і знищили все, що мало екран. Монітори вибухали один за одним від ударів червоного дна вогнегасника. Вони видирали касети з приладів, які зчитують магнітні дані результатів вимірювань, як витягають новорічний серпантин, і рвали на шматки плівку.