Небезпечнi мандри - Адамс Ричард. Страница 2

Сонце сіло за протилежним пагорбом. Вітер похолоднів, заморосив дощ, і не минуло й півгодини, як запали сутінки. Небо знебарвилось, і хоч велика дошка біля хвіртки поскрипувала на нічному вітрі (мовби доводячи комусь, що вона не розчинилася в пітьмі, а твердо тримається там, де її прикріпили), ніхто не нагодився, щоб прочитати грубі, з гострими кутами літери, які чорними ножами вп’ялися в білу дерев’яну поверхню. Ось що вони проголошували:

2. ГОЛОВНИЙ КРІЛЬ

У темній і теплій норі Ліщина зненацька прокинувся, б’ючи навмання задніми лапами. Щось напало на нього. Але не тхнуло ні тхором, ні ласицею. Ніякий інстинкт не підказував йому: «Тікай!» Голова його проясніла, й він збагнув, що біля нього тільки П’ятий. Це малий дряпався по ньому, як ото бува очманілий кріль дереться з переляку по дротяній огорожі.

— П’ятий! Прокинься ти, дурнику! Це Ліщина! Прокинься!

І всім тілом навалився на нього. Той заборсався і проснувся.

— Ой, Ліщино! Що мені снилося! Жах! І ти там був. Ми сиділи на воді, нас несло по великій, глибокій річці, а тоді бачу — ми на дошці сидимо, такій, як ота, що в полі: вся біла і вкрита чорними рисками. Там були ще кролі — самці й самиці. Та коли я знов глянув на дошку, то побачив, що вся вона зроблена з кісток, скручених дротом. І я закричав, а ти сказав: «Пливти, всім пливти!» Потім я шукав тебе скрізь і витягував із нори в березі. І таки витяг, але ти сказав: «Головний Кріль повинен пливти сам» — і поплив геть темним водяним тунелем.

— Принаймні ти наштурхав мене в ребра. Водяним тунелем, то ж треба! Що за дурниці! Ну а зараз іще поспимо?

— Ліщино, це небезпека, це біда! Вона ніде не ділася. Вона тут — скрізь довкола нас. Не умовляй мене викинути це з голови й знов заснути. Нам треба забиратися геть, поки ще не пізно. Усім!

— Забиратися геть? Що ти маєш на увазі? Звідсіля, з колонії?

— Так. І то мерщій. Байдуже куди.

— Усій колонії? Не будь дурний. Вони нікуди не рушать. Скажуть, що ти з глузду з’їхав.

— Тоді вони діждуться, поки їх тут спіткає лихо. Ти повинен послухатися мене, Ліщино! Повір мені, щось дуже погане чигає на нас і нам треба втікати.

— Гаразд, але, мабуть, краще буде нам піти до Головного, й ти розкажеш йому все. Чи я спробую розказати. Але навряд чи Головному сподобається те, що ти пропонуєш.

Ліщина поліз перший — спочатку вниз похилою норою, а тоді вгору, до виходу, прикритого ожиновою завісою. Він не хотів вірити П’ятому, але й не повірити боявся…

Було вже щось пополудні, чи то, по-кролячому, — після ні-Фрітха. Чи не вся колонія спала собі під землею. Ліщина і П’ятий пройшли трохи по поверхні, а тоді спустилися в широку нору серед піщаної місцини, й подалися ходами-переходами, аж поки опинилися під самим лісом, серед дубового коріння. Тут їх зупинив великий, кремезний кріль — вартовий з Оусли. У нього на голові хутро виросло кумедною кучмою, від чого цей оусланець мав чудний вигляд — от ніби носив шапку. Тому його й прозвали Тлайлі, що означало «Кучма».

— Ліщина? — спитав Кучма, принюхуючись до нього в пітьмі серед коріння. — Ти ж Ліщина, правда? І що ти тут робиш о цій порі?

На П’ятого, що став трохи позаду, він навіть не звернув уваги.

— Нам треба побачити Головного, — пояснив Ліщина. — У важливій справі. Можеш ти допомогти нам, Кучмо?

— Нам? — перепитав Кучма. — І він теж іде до Головного?

— Так, мусить іти. Повір мені, Кучмо! Хіба ж я часто набридаю такими проханнями? Чи я досі хоч раз просився до Головного?

— Гаразд, я допоможу тобі, Ліщино, хоч, може, мені й одірвуть за це голову. Я доповім йому, що ти тямущий кріль. Він мав би й сам пам’ятати тебе, але ж старість… Почекай тут!

Кучма одбіг трохи далі й зупинився перед входом до великої нори. Він стиха мовив кілька слів, яких Ліщина не розчув, і його, мабуть, закликали досередини. Двоє кролів мовчки чекали, тільки П’ятий час від часу нервово здригався.

Головного Кроля звали Треара, що означало «Пан Горобина». Свого високого становища він доскочив не тільки завдяки колишній молодечій силі, а й завдяки розважливості та холоднокровності, чого якраз бракує чи не всім кролям. Він ніколи не панікував через тривожну чутку або небезпеку. Коли була розгулялась жахлива епідемія міксоматозу, він аж ніяк не розгубився, звелівши безжально проганяти геть будь-якого кроля, що хоч трохи був схожий на хворого. Треара не піддався на заклики переселитися кудись і запровадив цілковиту ізоляцію колонії, чим і врятував її від вимирання. Він же якось-то перехитрував одного особливо зажерливого горностая, заманивши хижака між фазанячі клітки, під дуло доглядачевої рушниці — важачи, звісно, власним життям. Він і справді старівся останнім часом, але міркував ще досить добре.

Коли Кучма ввів Ліщину й П’ятого, він чемно до них привітався. Така Оусла, як ото Жабрій, могла собі дозволити погрози й насильство. Треарі це було ні до чого.

— Ах, Горіх! Адже Горіх, я не помилився?

— Ліщина, — виправив Головного Ліщина.

— Авжеж, Ліщина. Як мило з твого боку, що ти прийшов перевідати мене. І твій друг…

— Мій брат.

— Твій брат, — повторив Треара із ледь вловимим відтінком: «Не виправляй мене більше, гаразд?» — Будьте як дома. Покуштуйте салати.

Салату для Головного Кроля Оусла крала з города, до якого було півмилі полем. Крайнім рідко доводиться куштувати салату, дехто й не знає, що воно таке. Ліщина чемно взяв маленький листочок і пожував. П’ятий відмовився і тільки сидів, кліпаючи очима та, як на лихо, сіпаючись усім тілом.

— Ну, то як вам ведеться? — спитав Головний. — Скажіть, чим я можу вам допомогти?

— Пане, — трохи невпевнено почав Ліщина, — це все через мого братика, П’ятого. Йому часто вдається передбачити небезпеку — я сам не раз у цьому переконувався. Тієї осені він провістив, що буде повінь, а ще іноді може сказати, де поставлено сильце. А зараз він говорить, що чує страшну небезпеку, яка насувається на колонію.

— Страшну небезпеку! Так, розумію. Як це прикро! — мовив Головний аж ніяк не сприкрено. — А яка ж то небезпека, хотів би я знати? — звернувся він уже до П’ятого.

— Не знаю, — відказав П’ятий. — A-але це щось д-ду— же л-лихе. Таке л-лихе, що п-просто дуже л-лихе, — не до ладу закінчив він.

Треара чемно вичекав хвильку, а тоді сказав:

— Ну, і як же цьому зарадити, дозвольте спитати?

— Тікати! — випалив П’ятий. — Всім тікати! Негайно. Пане Треаро, нам треба всім тікати!

Треара знову почекав. А тоді, карбуючи кожне слово, мовив:

— Який високий наказ! А ти що думаєш про це, Ліщино?

— Бачите, пане, — пояснив Ліщина, — мій брат лише відчуває щось, він нічого не надумує. На нього просто находять отакі передчуття, якщо я висловлююсь досить зрозуміло. Ні в кого немає сумніву, що саме ви є той, хто має вирішувати, що робити.

— Що ж, дуже милі ти кажеш слова. Сподіваюсь, що таки я вирішую. Але зараз, дорогі друзі, давайте трохи поміркуємо над цим, добре? Нині травень, чи не так? У всіх повно клопотів, кролі тішаться, жирують собі. На цілі милі довкола нема елілів, принаймні так мені доповідають. Хвороб немає, погода чудова. А ти хочеш, щоб я сказав колонії, що твій юний… гм, юний… твій брат має якесь передчуття і ми повинні поплентати казна-куди полями, наражаючись на всілякі небезпеки, еге ж? Як ти думаєш, що вони скажуть? Що страшенно раді, га?

— Вони послухаються вашого наказу, — уставив П'ятий.

— Дуже мило з твого боку, — відрізав Треара. — Що ж, може, вони й послухаються мене, може. Але мені треба добре все це обміркувати. Це дуже серйозний крок, авжеж. І ще ж…