Небезпечнi мандри - Адамс Ричард. Страница 26

Багато часу й зусиль забрала в них ця дорога. Коли зійшов місяць, Ліщина побачив у місячному світлі Чашечку — малий вибіг їм назустріч.

— Ти чого це прибіг? — суворо спитав його Ліщина. — Я ж сказав Вероніці, щоб усі сиділи в норах!

— Вероніка не винен! — сказав Чашечка. — Ти захистив мене біля річки, Ліщино, і я вирішив піти пошукати тебе зараз. Та й нори ось вони, поруч! А це з вами справді капітан Падуб?..

Надбігли Кучма й Кульбаба.

— Ось що я скажу, — заговорив Кучма. — Цим двом потрібен відпочинок, і то надовго. Може, хай Чашечка й Кульбаба візьмуть їх із собою в порожню нору й побудуть коло них, скільки буде треба? А решта хай не турбує їх, аж поки вони піддужчають.

— Авжеж, так буде краще, — погодився Ліщина.

Ось вони вже й дострибали до глоду. Всі кролі сиділи надворі, чекаючи й перешіптуючись.

— Усі мовчіть! — звелів Кучма, перш ніж будь-хто встиг подати голос. — Так, це Падуб, і Дзвіночок із ним, а більш нікого. Вони дуже слабкі, їх не можна турбувати. Ось цю нору ми віддамо їм. А зараз я сам іду під землю, і ви всі йдіть спати, якщо у вас лишилась хоч крапля здорового глузду.

Але перш ніж полізти в нору, Кучма обернувся до Ліщини й сказав:

— Цього страшного вечора ти пішов назустріч небезпеці замість мене. Я цього не забуду, Ліщино!

А Ліщина не забув про Жостірову лапу і взяв його з собою в нору. Рана вже загоювалась, і Ліщина невдовзі спокійно заснув.

Наступний день видався теж спекотний, безхмарний. Ні Чашечка, ні Кульбаба не вийшли на ранковий сильфлай. Після паші Ліщина безжалісно повів усіх кролів до букового гаю і сказав рити далі. Розпитавши Суницю про те, як була зроблена велика нора в його колонії, Ліщина з’ясував, що стелю там тримало не тільки бічне коріння, а й коріння, що йшло прямовисно вниз, у долівку.

— Прямовисних коренів там небагато, але вони важливі, — пояснив Суниця. — Вони тримають велику масу землі. Без них стеля завалилася б після зливи.

Ліщина й Кучма спустилися з Суницею під землю. Перша нора нової колонії починалась між коріння одного з буків. Поки що, власне, вся колонія зводилась до невеличкої, невивершеної печери з одним-єдиним входом. Кролі взялися до роботи, намагаючись розширити нору, влаштувати залу під корінням і вирити із зали вгору другий хід, який виводив би в ліс.

Раптом Суниця перестав рити й затупцював поміж корінням. Він нюхав, покусував, утоптував землю передніми лапами. Ліщина подумав, що той, може, стомився і це так відпочиває, ніби працюючи, але незабаром Суниця вернувся до Ліщини й Кучми і сказав, що у нього виникли деякі міркування.

— Бачите, — сказав він, — тут немає такого великого розгалуження міцних коренів, як було у нас там. Навряд чи нам пощастить натрапити на таке саме розгалуження тут. Проте ми можемо чудово обійтися і тим, що маємо.

— А що ж ми маємо? — спитав Ожина, що саме спустився згори.

— Маємо кілька товстих коренів, що йдуть прямо вниз, їх тут більше, ніж у залі в тій колонії. Найкраще буде рити землю навколо них, а самі корені лишити — ні в якому разі не перегризати! Вони пригодяться нам, якщо ми хочемо спорудити залу.

— Отже, в залі ми скрізь натикатимемося на ці товсті, прямовисні корені? — розчаровано спитав Ліщина.

— Ну то й що? — сказав Суниця. — Зала від цього аж ніяк не стане гірша. Ми спокійно зможемо обминати ці корені, й вони не заважатимуть нам розповідати казки. Вони й зігріватимуть залу, і звук проводитимуть із поверхні, а це теж може стати нам у пригоді.

Побудова зали, яку кролі вже встигли наректи Сотами, стала своєрідним тріумфом Суниці. Ліщина обмежився тим, що організовував копачів, а всі інженерні клопоти полишив на Суницю. Робота велась позмінно: кролі, що попрацювали якийсь час, виходили на поверхню попастись, побавитись та просто полежати на сонечку. День хилився вже до вечора, і весь цей час довкола панувала тиша, якої не порушували ні люди, ні трактори, ні навіть худоба. Кролі дедалі більше цінували цю перевагу, здобуту завдяки прозірливості П’ятого. Надвечір почали проглядати обриси великої зали. У північній її частині букові корені утворили щось ніби несиметричну колонаду; в центрі був відкритий простір, а далі, де не було опорних коренів, Суниця подекуди лишив блоки неторканої землі, тож вийшли наче земляні колони, які поділили південну частину зали на чотири затишні ніші. З цих ніш вузькі ходи вели до кролячих спалень.

Ліщина був задоволений — він бачив, що колонія буде просто чудова. Разом із Срібним вони вмостилися біля входу в тунель, коли це хтось застережливо тупнув лапою, залунали вигуки: «Яструб! Яструб!», і кролі сипонули до криївок. Ліщина і так був у безпеці, тож нікуди не втік, тільки з-під лісової тіні став спостерігати за осонценими обширами трави. Ось він побачив боривітра: опустивши облямований чорними пір’їнами хвіст, птах ширяв, вишукуючи здобич.

— Невже отакий малюк посміє напасти на кроля? — спитав Ліщина, побачивши, що птах опустився нижче й знов завис у повітрі.

— Може, й не посміє, — відказав Срібний, — але ж і ти не зважишся вийти зараз на пашу?

— А я залюбки став би на герць із яким-небудь елілем, — пролунав за їхніми спинами голос Кучми, який виліз тунелем нагору. — Надто вже ми всіх боїмося! Звісно, з яструбом не дуже позмагаєшся, особливо коли він падає на тебе з висоти. Хижий птах може подолати й великого кроля, якщо нападе зненацька.

— А бачите мишу? — раптом сказав Срібний. — Он там! Бідолашка!

Недалеко від їхньої нори в невисокій траві сиділа полівка. Вона, очевидно, зайшла надто далеко від своєї нірки й тепер не знала, як їй бути. Тінь боривітра ще не впала на неї, але раптове зникнення кролів змусило її насторожитись; вона завмерла, припавши до землі й очима шукаючи рятунку. Птах іще не побачив її, але мав неодмінно побачити, як тільки вона ворухнеться.

— Ну, тепер їй капець! — мовив Кучма не без жорстокості.

Ліщина, мовби його хто підштовхнув, вискочив із нори на пагорбок, а тоді — на осоння. Миші не розуміють кролячої мови, але існує дуже простий жаргон полів і лісів, і Ліщина крикнув на цьому жаргоні:

— Біжи! Сюди! Швидко!

Миша глянула на нього, але не зворухнулась. Ліщина повторив ці самі слова, й тоді миша раптом помчала до нього — саме тієї миті, коли боривітер ковзнув убік і вниз. Ліщина шаснув у нору. Обернувшись, побачив, що полівка біжить за ним. Ураз боривітер ковзнув ще нижче в косому польоті, склав крила й каменем упав додолу. Не встиг Ліщина відскочити далі в нору, як миша прослизнула поміж його передніми лапами. Тієї самої миті боривітер дзьобом і кігтями вдарився в голу землю перед норою.

Птах люто забив крильми, й три кролі побачили його страшні круглі очі, що на секунду зазирнули просто до них у тунель. А тоді полетів геть. Швидкість, сила його падіння, та ще під самісіньким їхнім носом, жахнула кролів. Ліщина, сахнувшись назад, збив з ніг Срібного. Мовчки кролі приходили до тями.

— Ну як, хочеш помірятися силою з цим елілем? — спитав Срібний Кучму. — То попередь мене. Залюбки прийду подивитись!

— Ліщино, я знаю, що ти не дурень, — сказав Кучма, — але яке нам пуття з цієї миші? Чи не збираєшся ти давати прихисток кожному кротові чи землерийці, що не втрапить до своєї нори?

Миша не ворушилася — сиділа, припавши до землі.

— Може, яструб іще тут, — сказав він. — Побудь у нас. Підеш потім!

Кучма хотів ще щось сказати, коли перед норою з’явився Кульбаба. Він легенько відсунув мишу лапою і заліз у нору.

— Ліщино, — заговорив він, — я надумав прийти й розповісти тобі про Падуба. Зараз йому вже набагато краще, але ніч у нього була дуже тяжка — і в нас теж. Скільки разів було: наче от-от засне, та як кинеться, як закричить! Я вже думав, що він божеволіє. А Чашечка молодець — весь час говорив до Падуба, переймаючи жарти від Дзвіночка. І Дзвіночок не змовкав. Над ранок Падуб геть знесилів, і ми коло нього вибилися з сил. Цілий день проспали. А після обід капітан прокинувся і вже наче став більше схожий на самого себе, навіть на сильфлай виходив. Він поцікавився, де ти з усіма будеш увечері, а я й сам не знав, то прийшов тебе спитати.