Небезпечнi мандри - Адамс Ричард. Страница 41

— Далеко не забіжать!

— Та лови, кажу!

Ліщина скочив до Копички й сказав:

— Боюсь, нам доведеться залишити Лавра! Біжи за мною!

Попід високою підлогою комори вони проскочили до в’язів. Голоси людей зосталися позаду.

— Може, все-таки залишимо її, Ліщино-ра? — спитав Кульбаба. — Зрештою, люди нічого лихого їй не зроблять! Вони ж піймали Лавра і просто віднесли його до клітки.

— Був би це кріль, я б не сперечався! — відповів Ліщина. — Але ж це кролиця, і ми прийшли сюди по кролиць!

Скоро кролі вчули запах запалених білих паличок і почули голоси обох чоловіків, що верталися на подвір’я. Забряжчав метал — люди порпалися в машині. Той брязкіт ніби пробудив Копичку.

— Я не хочу назад до клітки! — сказала вона.

— Правда? — перепитав Кульбаба.

— Так! Я йду з вами.

Кульбаба негайно рушив до живоплоту. Але тільки пролізши попід кущами й добігши до канави, він збагнув, що це не та канава, якою вони прийшли. Та була по той бік стежки. Одначе, здавалось, не варто було непокоїтись, адже канава вела вниз, а це було якраз у напрямку колонії.

Ліщина перебіг стежку через кілька секунд після Кульбаби й Копички. Він чув, як люди відійшли від свого грудуділя. Коли він вискочив на край канави, на нього впало світло ліхтарика, й люди побачили його червоні очі й білий хвіст.

— Глянь, там дикий кріль!

— Ага, значить, і наші недалеко. Не треба стріляти, чуєш? Краще наших пошукаймо!

Ліщина наздогнав Кульбабу й Копичку в канаві.

— Біжи швидше, якщо можеш! — попросив він Копичку. — Люди вже близько!

— Далі канава засипана! Нам доведеться вилізти з канави на видноту, щоб іти далі! — сказав Кульбаба.

Ліщина понюхав те, що було попереду. Зразу ж за ведмежиною, канава була засипана землею, бур’янами і всяким сміттям. Їм треба було вибігати на відкриту місцевість! А люди наближалися, і промінь ліхтарика нишпорив по живоплоту, блискав по ведмежині понад їхніми головами. За кілька метрів від того місця, де заховалися кролі, земля задвигтіла від важкої ходи. Ліщина обернувся до Кульбаби.

— Слухай! Я зараз побіжу до протилежної канави, і люди помітять мене. Вони, я певен, спробують засліпити мене своїм світлом. Тим часом ви з Копичкою вискакуйте з канави й мчіть просто до повітки з буряками! Сховайтесь там і ждіть мене! Все!

Для суперечок не було часу. Наступної миті Ліщина вискочив із канави майже з-під ніг двох чоловіків і помчав полем.

— Он він!

— Засліпи його!

Кульбаба й Копичка вилізли на край канави й побігли стежкою. Ліщина, переслідуваний променем ліхтарика, вже був майже добіг до протилежної канави, коли зненацька відчув сильний удар по задній лапі й гострий, пекучий біль у боці. Через мить почув звук пострілу. Летючи перевертом у кропиву на дні канави, виразно пригадав запах бобового цвіту при вечірній заграві. Аби ж то знаття, що в людей рушниця!

Ліщина поповз по заростях кропиви, волочачи за собою поранену лапу. За хвилину над ним з’являться люди з ліхтариком і заберуть його. Спотикаючись, він заспішив на трьох попід внутрішньою стіною канави, відчуваючи, як кров заливає лапу. Раптом його ніс уловив якийсь наче протяг, дух сирості й гнилизни; біля самого його вуха гучно зашептала порожнеча. Значить, він дістався до отвору якогось водостоку. Перед ним був гладенький холодний тунель, трохи вужчий за кролячу нору, але все ж досить широкий. Прищуливши вуха й притиснувшись животом до мокрого дна, він проліз в отвір, штовхаючи перед собою купку рідкої грязюки. Почувши, що тупотіння наближається, завмер, затамувавши подих.

— Чи ж не промазав ти, Джоне?

— Точно попав! Он бачиш кров?

— Ну, це ще нічого не значить. Хоч і поранений, а мабуть, дмухнув він до лісу.

— Десь він тут, у кропиві… Ні, таки нема!

— Ну, то й нічого товктися тут до ранку! Нам би половити наших, що повилазили з клітки! І треба ж було тобі бахкати з тої пукавки! Вони й сипонули врозтіч з переляку. А пораненого пошукаєш завтра, якщо він десь тут.

Знов запала тиша, але Ліщина так і лишився лежати в шепітливій прохолоді тунелю. Крижана втома скувала його, й він поринув у дрімотне заціпеніння, відчуваючи тільки ниючий біль. Через якийсь час тоненька цівка крові закрапотіла в порожню, стоптану людськими черевиками канаву.

Кучма саме лежав у соломі поруч Ожини, коли метрів за двісті від повітки пролунав постріл. Інстинкт — тікати! — підкинув його, мов пружина, але Кучма тут-таки схаменувся і звелів кролям:

— Не бігти! Тікати нікуди! Поблизу немає нір!

— Треба тікати далі від рушниці! — мовив Ожина, повертаючи білками витріщених очей.

— Стійте! — звелів Кучма, дослухаючись. — Наші біжать, униз стежкою! Чуєте?

— Я чую, що біжать тільки двоє кролів, — сказав, помовчавши, Ожина. — І один з них біжить з останніх сил.

Вони перезирнулись і стали чекати. Тоді Кучма знов підвівся:

— Всі лишайтеся на місці! Я приведу їх.

Край стежки він побачив Кульбабу. Той умовляв виснажену Копичку, яка припадала на одну лапу.

— Швидко сюди! — сказав Кучма. — Ради Фрітха, де Ліщина?

— Люди застрелили його! — видихнув Кульбаба.

Вони приєдналися до решти п’ятьох у повітці, й Кульбаба заговорив, не чекаючи запитань:

— Люди застрелили Ліщину! Спочатку вони спіймали Лавра й знов посадили його в клітку, а тоді прийшли по нас. Нас троє опинилося в канаві, з якої не було виходу. Ліщина сказав, що вибіжить, щоб відвернути від нас увагу людей і дати нам утекти. І побіг до іншої канави. Але хто ж знав, що ті люди з рушницею?!

— А ти певен, що Ліщина вбитий? — спитав Вероніка.

— Я не бачив, щоб у нього влучили, але стріляли зблизька!

— Треба почекати, — сказав Кучма.

Вони довго чекали. Нарешті Ожина й Кучма обережно пішли вгору стежкою. Вони дійшли до канави, побачили, що земля на її дні затоптана черевиками й забризкана кров’ю, і вернулися до всіх.

Дорога додому зайняла кілька тяжких годин. Троє хатніх кролів кульгали й насилу повзли вперед. Коли нарешті вони добулися до підніжжя пагорба, Кучма звелів Ожині, Вероніці й Козельцю йти в колонію, а сам зостався з трьома хатніми кролями в долині, щоб дати їм перепочити. Ожина, Вероніка й Козелець підійшли до букового лісу, як засіріло небо на сході, й назустріч їм по мокрій траві кинувся якийсь кріль. Це був П’ятий.

Ожина зупинився, а Вероніка й Козелець мовчки пройшли до нір.

— П’ятий, — сказав Ожина. — У нас погані вісті! Ліщина…

— Я знаю, — перепинив його П'ятий. — Я все знаю!

— Звідкіля? — вражено перепитав Ожина.

— Щойно, як ви підходили сюди по траві, я побачив позад вас четвертого кроля, — тихо мовив П’ятий. — Він кульгав і весь був залитий кров’ю. Я побіг до вас, щоб довідатися, хто це, і тут з’ясувалось, що вас тільки троє і ви йдете рядом.

І він задивився на долину, мовби все ще шукав очима закривавленого кроля, що розтав у ранковій імлі. Ожина мовчав, і тоді П’ятий спитав його:

— Що ж скоїлось?

Коли Ожина все йому розповів, П’ятий вернувся до колонії і забився у свою порожню нору. Згодом Кучма привів хатніх кролів і негайно скликав усіх до Сотів на збори. П’ятий не з’явився.

Новим кролям випала така сумна зустріч. Навіть Дзвіночок не спромігся бодай на одне веселе слово. Кульбаба карався думкою, що міг не пустити Ліщину, побігти замість нього від канави до канави. Збори закінчилися понурим мовчанням.

А пізніше того самого ранку до колонії прикульгав Падуб із своїм загоном. Із трьох його товаришів тільки Срібний був неушкоджений і тримався бадьоро. У Жостіра була рана на писку, а Суниця весь дрижав і здавався хворим од виснаження. Посли не привели з собою жодної кролиці.

26. СОН П’ЯТОГО

П’ятий лежав на долівці у своєму лігві. Надворі на пагорбах панував ясний, спекотний полудень. П’ятий то засинав неспокійним сном, то прокидався. Вся волога в норі випарувалась, і зі стелі сипались струминки сухої землі. Одна струминка сипонула йому на голову, I спросоння він прожогом вискочив з нори, а тоді отямився й вернувся назад. Прокидаючись, він щоразу згадував про смерть Ліщини й щоразу переживав страшний здогад, який пронизав його, коли перед його очима тінь кульгавого кроля розтала в ранковому світлі. Де ж той кріль зараз? Куди він подівся? П’ятий спробував пройти за ним плутаними стежками своїх думок через холодний, зарошений шпиль у сповиту ранковою млою долину…