Небезпечнi мандри - Адамс Ричард. Страница 50
І знов же перед ними сидів, чекаючи на них, той, від кого вони тікали. В залі були ще й інші тіні, що не виказували себе ні звуком, ні запахом. Ви ж знаєте, в Чорного Кроля є своя Оусла.
Чорний Кріль заговорив — голосом води, що лунко падає з висоти в темні підземні озера.
«Ель-аграйро, нащо прийшов ти сюди?»
«Я прийшов заради мого народу», — прошепотів Ель-аграйра.
Чорний Кріль пахнув чистотою вибілених за рік кісток, і в пітьмі його очі жевріли червоним вогнем, що не дає світла.
«Ти чужий тут, Ель-аграйро, — мовив Чорний Кріль. — Ти живий!»
«Мій повелителю! — відказав Ель-аграйра. — Я прийшов віддати тобі своє життя! Моє життя — за мій народ!»
Чорний Кріль випустив свої кігті.
«Торги, торги, Ель-аграйро! Не буває такого дня чи ночі, щоб кролиця не обіцяла свого життя за свій виводок або який-небудь чесний ватажок Оусли не просився віддати своє життя за порятунок Головного Кроля. Іноді жертва приймається, іноді — ні. Але тут не може бути ніякого торгу, бо діється те, що має бути».
Ель-аграйра мовчав. Він думав: «Може, я обманом змушу його взяти моє життя? І він дотримає обіцянки, як дотримав слова принц Райдуга».
«Ти мій гість, Ель-аграйро, — мовив Чорний Кріль. — Живи у моїй норі скільки хочеш. Спи тут. Ти можеш і підкріпитися тут — мало хто може похвалитися тим, що обідав у мене. Дайте йому їсти!» — звелів він своїй Оуслі.
«Спасибі, мій повелителю, ми не хочемо їсти!» — запевнив господаря Ель-аграйра, бо знав: якщо він скуштує їхньої страви, їм відкриються його потаємні думки.
«Ну, тоді ми тебе хоч розважимо, — сказав Чорний Кріль. — Будь як удома, Ель-аграйро, сідай зручніше! Давай зіграємо в чіт і лишку!»
«Гаразд, — погодився Ель-аграйра, — і якщо я виграю, мій повелителю, то, може, ви зволите забрати моє життя за добробут мого народу?»
«Я згоден, — мовив Чорний Кріль. — Але якщо я виграю, Ель-аграйро, ти віддаси мені свої вуса й хвоста».
Принесли крем’яхи, й Ель-аграйра сів у тій лункій і холодній порожнечі грати проти Чорного Кроля з Інле. Звісно, він умів грати в чіт і лишку, як і всякий кріль. Але в тому жахливому місці, відчуваючи на собі погляди Чорного Кроля та його Оусли, він розгубився. Він ще й не кинув своїх крем’яхів, а зрозумів, що Чорний Кріль знає, що гість зараз накриє лапою. Господар не поспішав аніскілечки. Він так грав, як падають сніжинки: тихо, одноманітно, аж поки Ель-аграйра відчаявся, збагнувши, що йому не виграти у Чорного Кроля.
«Ти можеш сплатити свої ставки моїй Оуслі, Ель-аграйро, — сказав Чорний Кріль, — і вони покажуть тобі нору, де спати. Я повернуся завтра і, якщо ти ще будеш тут, побачуся з тобою. Але ти можеш піти собі, коли забажаєш».
Тоді Оусла взяла Ель-аграйру з собою, відрізала йому хвоста й повисмикувала вуса. Коли він прийшов до тями, то побачив, що лежить разом із Трусь-трусем у холодній кам’яній норі, з якої можна вийти на схил гори.
«Ой, володарю, що ж ти тепер робитимеш? — забідкався Трусь-трусь. — Ради Фрітха, ходімо геть! Я проведу тебе крізь пітьму».
«Нікуди я звідси не піду! — твердо відповів Ель-аграйра. Він усе ще сподівався якось добитися свого від Чорного Кроля й не сумнівався, що на то їх і поселили в такій відкритій норі, щоб вони спокусились і втекли. — Ні, не піду! Вуса й хвоста я можу замінити іван-чаєм та ломиносом. Піди, Трусь-трусю, та принеси мені те й те, але гляди вернися до завтрашнього вечора! І, якщо зможеш, принеси щось попоїсти».
Трусь-трусь пішов по роздобутки, а Ель-аграйра зостався на самоті. Він майже не спав — почасти від болю, почасти від страху, що ні на мить не відпускав його, а найбільше від того, що все думав, якими б хитрощами таки добитися свого. Наступного дня повернувся Трусь-трусь із кількома шматочками брукви, а коли Ель-аграйра попоїв, вірний друг допоміг йому причепити нові, сірі хвіст і вуса, зроблені з сухого ломиносу та жовтозілля. Увечері Ель-аграйра, мовби нічого й не сталось, знову пішов до Чорного Кроля.
«Що ж, Ель-аграйро, — сказав Чорний Кріль, — моя нора не дуже зручна, але сподіваюсь, ти все-таки там призвичаївся?»
«Так, мій повелителю! — відповів Ель-аграйра. — Я радий, що ти дозволив мені зостатися коло тебе».
«Мабуть, не будемо сьогодні грати в чіт і лишку, — мовив Чорний Кріль. — Зрозумій, Ель-аграйро, я не хочу змушувати тебе страждати. Я ж не один із Тисячі! Повторюю: ти можеш гостювати собі чи піти геть, як побажаєш. Але якщо ти лишаєшся, то, може, послухаєш мою казку? А тоді, якщо схочеш, ти розкажеш мені свою».
«Залюбки, мій повелителю! — погодився Ель-аграйра. — І якщо моя казка буде не гірша за твою, може, ти візьмеш моє життя і подаруєш мир моєму народові?»
«Я згоден, — сказав Чорний Кріль. — Але якщо твоя казка не зрівняється з моєю, тобі доведеться попрощатися зі своїми вухами».
І почекав трохи: може, Ель-аграйра злякається таких умов змагання? Але гість не злякався.
1 тоді Чорний Кріль розповів таку страшну й моторошну казку, що холод заморозив серця Трусь-труся й Ель-аграйри, і вони скулились перелякано на кам’яній долівці, знаючи, що кожне слово в тій казці — правда. У них запаморочилося в голові. От ніби вони поринули в крижані хмари, і всі їхні почуття заніміли. А слова чорної казки вгризалися в їхні серця, як черва в горіх, лишаючи там саму пустку. Коли нарешті Чорний Кріль розказав ту жахливу казку до кінця, Ель-аграйра спробував розповісти щось своє. Але він не міг зібрати думок докупи й тільки метався, безпорадно белькочучи, по підлозі, мов миша, на яку впала тінь кібця. Чорний Кріль мовчки чекав, не виказуючи ніякого нетерпіння. Нарешті всі переконалися, що Ель-аграйра не розповість ніякої казки, й Оусла забрала його геть і приспала. Коли ж Ель-аграйра прокинувся, вух його не було, а поруч нього в кам’яній норі тільки Трусь-трусь плакав, мов кроленя.
«Ох, володарю! — сказав Трусь-трусь, плачучи. — Навіщо ці муки? Ради пана Фрітха й зеленої трави, дозволь мені відвести тебе додому!»
«Дурниці! — відповів Ель-аграйра. — Піди та приноси мені два великі листки кінського щавлю! Ото й будуть мені чудові вуха».
«Ті вуха зів’януть, володарю, як оце я тут в’яну!»
«Ні, вони не зів’януть, поки я не зроблю того, що повинен зробити! — відповів Ель-аграйра. — Тільки сам я не знайду щавлю».
Трусь-трусь пішов, а Ель-аграйра спробував усе тверезо обдумати. Отже, Чорний Кріль не хоче взяти його життя. Ясно було також, що з ним не варто битися об заклад, — це все одно, що намагатися бігти по слизькому льоду. Але якщо Чорний Кріль не має проти нього зла, чому він прирік його на ці страждання? Аби зламати його, Ель-аграйри, мужність, спонукати його відмовитися від свого задуму й піти геть? Але навіщо Чорному Кролеві чекати, поки Ель-аграйра поб’ється об заклад і програє? Чом не скалічити його зразу? І несподівано він відповів сам собі на своє запитання. Ці тіні не могли ні прогнати його геть, ні завдати йому шкоди, якщо тільки він не дасть на те згоди. Отже, вони не хочуть допомогти йому. Вони тільки хочуть заволодіти його волею, зламати її. Але що, коли він знайде у них якусь річ, котрою можна буде врятувати його народ? Невже вони зупинять його, не дозволять забрати те «щось» із собою?
Трусь-трусь, вернувшись, допоміг Ель-аграйрі причепити до його спотвореної голови два листки кінського щавлю замість вух, і тоді вони поспали. Але й уві сні Ель-аграйра бачив голодних кролів, що в норах чекали нападу солдатів короля Дарзіна, покладаючи всі надії на свого Головного Кроля… Нарешті він прокинувся, закляклий від холоду, й подибав ходами-переходами цієї кам’яної колонії. Кульгаючи й волочачи два щавлеві листки, що звисали обабіч голови (адже він не міг ні підняти їх, ні поворушити ними, як справжніми, втраченими вухами), він дістався до місця, від якого в глиб гори вели кілька вузьких ходів. Тут-таки він застав двох привидів із страшної Оусли Чорного Кроля — ті порали якусь свою темну роботу. Вони обернулися й витріщились на нього, щоб налякати, але Ель-аграйру вже ніщо не могло злякати, й він так само втупився в них, гадаючи, від чого ж та чорна Оусла хоче його відстрашити.