Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод. Страница 16

Перші кілька хвилин ніхто не зронив ані слова. Дівчата були надто схвильовані, щоб заговорити, сивочолі дами й порцелянові песики теж не виглядали охочими до розмов. Енн роззирнулася довкола. Яка ж мила й чарівна була вітальня! Другі двері з неї виходили просто в сосновий ліс, і нахабні вільшанки мостилися на самісінькому порозі. На підлозі тут і там лежали круглі плетені килимки — такі плела ще Марілла в Зелених Дахах, проте всі інші господині, навіть ейвонлійські, уже вважали їх старомодними. І ось вони тут, у домі на Спофорд-авеню! А в кутку врочисто й голосно цокав старий, великий полірований годинник. Над каміном висіли химерні полички, за склом на них розташувалися численні порцелянові фігурки. Стіни були завішані старовинними зображеннями й гобеленами. Сходи на другий поверх вели з одного кутка вітальні, і на першому, низько розташованому їхньому повороті під великим вікном стояла невеличка гостинна лавка. Усе було точнісінько так, як уявляла собі Енн — і саме так, як мало бути.

Мовчати далі було вже нестерпно, і Прісцилла злегка підштовхнула Енн, натякаючи, що треба починати розмову.

— Ми… ми побачили оголошення, що цей будинок здається до винайму, — тихенько звернулася Енн до старшої з дам, котра, вочевидь, і була тією самою панною Патті Спофорд.

— О, так, — відповіла панна Патті. — Я саме збиралася нині те оголошення зняти.

— Виходить… ми спізнилися, — сумовито проказала Енн. — І ви вже комусь його здали?

— Ні, ми вирішили зовсім його не здавати.

— О, як шкода, — поривчасто вигукнула Енн. — Я так люблю цей будиночок і сподівалася, що зможу тут пожити.

Панна Патті відклала в’язання, зняла окуляри, протерла їх, знову начепила і вперше зиркнула на Енн як на людську істоту. Друга дама відтворила всі ці рухи так точно, мовби була її дзеркальним відображенням.

— Любите? — із притиском запитала панна Патті. — Це означає, що ви справді любите його? Чи вам лише подобається його вигляд? Тепер дівчата дозволяють собі вдаватися до таких перебільшень, що й не збагнеш, чи достеменно те саме вони мають на увазі. У мої дні було інакше. Тоді дівчата не казали, що люблять ріпу, тим самим тоном, яким могли би сказати, що люблять свою матір чи свого Спасителя.

Енн була певна своїх слів.

— Я справді люблю його, — щиро підтвердила вона, — ще відколи вперше побачила його восени. Я і дві мої подруги з коледжу хочемо з наступного року не жити в пансіоні, а мати власний дім, тож і шукаємо собі будиночок до винайму. Я так зраділа, коли побачила, що ви здаєте свій.

— Якщо ви справді його любите, можете тут оселитися, — відповіла панна Патті. — Ми з Марією сьогодні вирішили зовсім його не здавати, бо нам не сподобався жоден із тих людей, котрі хотіли в ньому жити. Конче здавати будинок ми не мусимо. Поїхати до Європи ми зможемо й без того. Авжеж, гроші нам не завадять, та за жодні статки я не пущу у свій дім таких людей, як ті, що приходили його оглянути. Ви не така. Я вірю, що ви любите його і дбатимете про нього. Можете тут оселитися.

— Якщо… якщо зможемо платити стільки, скільки ви за нього хочете, — завагалася Енн.

Панна Патті назвала бажану суму. Енн перезирнулася з Прісциллою — Прісцилла похитала головою.

— Боюся, ми не зможемо собі цього дозволити, — відповіла Енн, притлумлюючи розчарування. — Бачте, ми лише студентки, і до того ж бідні.

— А скільки, на вашу думку, ви могли б заплатити? — поцікавилася панна Патті, вимахуючи спицями.

Енн назвала свою суму. Панна Патті схвально кивнула.

— Цього достатньо. Як я вже сказала, конче здавати будинок ми не мусимо. Ми незаможні, та гроші на подорож до Європи маємо. Я ніколи не була в Європі й не прагнула там опинитися. Але моя небога, присутня тут Марія Спофорд, захотіла поїхати. А ви ж розумієте, що така юна особа, як Марія, не може сама швендяти світами.

— Ні… мабуть, ні, — промимрила Енн, завваживши цілком серйозний вираз панни Патті.

— Авжеж ні. Отже, і мені доведеться поїхати, щоб наглядати за нею. Хоч я надіюся й собі потішитись — мені сімдесят років, та я ще не геть утомилася від життя. Я, певне, і сама би вже з’їздила до Європи, якби тільки це спало мені на думку. Ми їдемо на два чи три роки. Відпливаємо в червні. Ключ вишлемо вам, а тут усе підготуємо, щоб ви могли приїхати, коли забажаєте. Приберемо лише деякі речі, особливо цінні для нас, — а решту лишимо у ваше розпорядження.

— А цих порцелянових песиків ви не приберете? — боязко поцікавилася Енн.

— Ви хочете, щоб я їх залишила?

— О так, я дуже хочу. Вони дивовижні.

На обличчі панни Патті майнув задоволений вираз.

— Це незвичайні песики, — гордо проказала вона. — Їм понад сто літ, і обабіч цього каміна вони сидять іще відколи п’ятдесят років тому мій брат Аарон привіз їх із Лондона. На його честь назвали Спофорд-авеню.

— Він був чудовою людиною, — уперше подала голос панна Марія. — О, тепер і не зустрінеш такого, як він.

— Він був тобі добрим дядьком, Маріє, — натхненно відповіла панна Патті. — і з твого боку дуже ґречно не забувати його.

— Я довіку його пам’ятатиму, — врочисто проказала панна Марія. — Як зараз бачу: він стоїть перед оцим каміном, заклавши руки за фалди фрака, і всміхається нам обом.

Панна Марія витягла й піднесла до очей хустинку, проте панна Патті рішуче повернулася зі світу сентиментів до сфери ділових переговорів.

— Я залишу вам песиків, якщо ви обіцятимете поводитися з ними обережно, — повідомила вона. — Їх звати Гог та Магог. [19] Гог дивиться ліворуч, а Магог — праворуч. І ще одне. Ви ж, надіюся, не будете заперечувати, якщо будинок і далі називатиметься Домом Патті?

— Звісно, не будемо. Ми вважаємо, що це — одна із наймиліших його рис.

— Бачу, ви дуже розумна дівчина, — вдоволено заявила панна Патті. — Чи повірите — усі, хто хотів винайняти мій будинок до вас, питали, чи можна буде зняти назву з воріт на той час, доки вони тут житимуть. Але я прямо відказала, що дім здається тільки разом з іменем. Він був Домом Патті, відколи мій брат Аарон заповів його мені, і Домом Патті лишиться, поки живі ми з Марією. А тоді вже наступний власник може дати йому будь-яке дурноверхе ім’я на свій розсуд, — відрубала панна Патті, мовби прорікаючи: «Після нас — хоч потоп». — А зараз чи не хочете ви оглянути весь будинок, перш ніж ми домовимося остаточно?

Огляд будинку захопив дівчат іще більше. Окрім великої вітальні, на першому поверсі розташувалися маленька спальня й кухня. На другому було ще три кімнати — велика й дві менші, з-поміж яких Енн особливо вподобала одну, з високими соснами перед вікном, і вже надіялася, що то буде її спальня. Була вона обклеєна світло-блакитними шпалерами і стояв у ній невеличкий старомодний туалетний столик зі свічниками. А під вікном із химерною рамою, що робила його схожим на діамант, стояла вкрита блакитною мусліновою запоною лавка — чудове місце для навчання та мрій.

— Це так дивовижно, що зараз ми мусимо прокинутися й виявити, що то був лише казковий сон, — мовила Прісцилла, коли дівчата вийшли на вулицю.

— Панна Патті й панна Марія аж ніяк не схожі на витканих зі сновидінь, — засміялася Енн. — Ти можеш уявити, як вони «швендяють світами», надто у тих своїх шалях та чіпцях?

— Напевно, швендяти вони таки будуть без них, — відповіла Прісцилла, — хоча в’язання з рук не випустять. Вони просто не зможуть із ним розлучитися, і навіть Вестмінстерським абатством гулятимуть і в’язатимуть водночас. Тим часом, Енн, ми житимемо в Домі Патті, на Спофорд-авеню! Я вже почуваюся мільйонеркою.

— А я почуваюся, мов вранішня зоря, що співає від радості, — мовила Енн.

Увечері на Сент-Джон, тридцять вісім, припленталася Філіппа Гордон і безсило впала на ліжко Енн.

— Дівчата, хороші мої, я до смерті втомлена й почуваюся, мов той чоловік без вітчизни [20] чи без тіні… забула, як правильно. Бачте, я складала валізу.