Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод. Страница 20

— Це ж негативний персонаж, — обурилася Енн. — Я мусила його покарати.

— А мені він найбільше сподобався, — відказала нерозважлива Діана.

— Ні, він мертвий і лишиться мертвим, — ображено мовила Енн. — Якби він не загинув, то продовжував би капостити Ейверіл та Персивалю.

— Так, але ти могла б його перевиховати.

— Це було б неромантично, та й оповідання тоді вийшло б занадто довге.

— Ну, та все одно дуже гарно вдалося. І я певна, що колись воно тебе прославить. А назву ти вже придумала?

— О, так, придумала вже давно. Я назву його «Покута Ейверіл». Гарно, правда? Так пишно звучить. А тепер скажи мені відверто, Діано, ти бачиш якісь хиби в моєму оповіданні?

— Ну… — завагалася Діана, — той епізод, де Ейверіл пече пиріг, здається мені недостатньо романтичним для такої історії. Бо ж пироги пекти кожен може. А я вважаю, що романтичні героїні взагалі не повинні куховарити.

— Та це ж гумористичний епізод, і в оповіданні він — один з найкращих, — заперечила Енн. І можна з певністю твердити, що то була щира правда.

Діана обачно втрималася від подальшої критики, проте пан Гаррісон виявився невблаганним суддею. Передовсім він заявив Енн, що в її оповіданні забагато описів.

— Викинь усі ці барвисті місця, — безжально мовив він.

Енн сумовито відчула, що пан Гаррісон має рацію, і змусила себе викинути з оповідання більшість милих серцю описів, хоч його й знадобилося переписувати тричі, доки вибагливий пан Гаррісон нарешті лишився задоволений.

— Я викинула всі описи, крім заходу сонця, — сказала вона згодом. — Його я просто мусила залишити — він був найкращий з усіх.

— Він не має нічого спільного із сюжетом, — заперечив пан Гаррісон. — Та й навіщо було писати про заможних городян? Що ти про них знаєш? Краще перенести дію до Ейвонлі — змінивши назву, певна річ, бо пані Рейчел Лінд тут-таки й вирішить, що ти зробила головною героїнею саме її.

— Нізащо, — відповіла Енн. — Ейвонлі — найкраще місце у світі, та все ж недостатньо романтичне для таких історій.

— Насмілюся вважати, що романтичні пригоди стаються і в Ейвонлі… як і трагедії, зрештою, — сухо відказав пан Гаррісон. — Та все одно твої герої не схожі на справжніх людей. Вони забагато базікають і надто пишно висловлюються. Там є в тебе місце, де той хлопчина, Дельрімпл, цілих дві сторінки торохкоче, а дівчині й словечка не дає проказати. У справжньому житті вона б йому швиденько гарбуза дала.

— Я в це не вірю, — рішуче заперечила Енн. Потай вона була щиро впевнена, що таке гарне, поетичне освідчення зворушило б серце будь-якої дівчини. І як жахливо було почути, що Ейверіл, статечна й вишукана Ейверіл дала комусь гарбуза. Ейверіл відхиляла залицяння своїх кавалерів.

— Хай там як, — нещадно підсумував пан Гаррісон, — а я не розумію, чого вона не вийшла за Моріса Леннокса. Він був далеко більш підхожим чоловіком, аніж той другий. Моріс чинив кепсько, та все ж робив хоч щось. А Персиваль і часу ні на що не мав, хіба нюні розпускати.

«Нюні розпускати». Це було ще гірше, ніж «дати гарбуза»!

— Моріс Леннокс — негативний персонаж, — гнівно відказала Енн. — І я не розумію, чому він усім подобається більше за Персиваля.

— Персиваль занадто хороший, аж дратує. Коли писатимеш наступне оповідання, додай героєві хоч іскорку людської душі.

— Ейверіл не могла вийти за Моріса. Він був поганою людиною.

— Вона б його виправила. Бо чоловіка можна виправити, коли він не тюхтій. Ну, та мушу визнати, оповідання незле, навіть цікаве. Хоч ти ще й замолода для доброго писання. Почекай років десять.

Отож Енн вирішила, що коли й напише наступне оповідання, то нікому його показувати не буде. Надто вже нищівною виявилася критика. Вона не читала свого твору Гілбертові, хоч і розповіла про нього.

— Якщо оповідання мені добре вдалося, ти побачиш його в журналі, Гілберте, а якщо ні — його не побачить ніхто й ніколи.

Марілла нічого не знала про літературні вправи своєї вихованки. В уяві Енн уже бачила, як читатиме Маріллі оповідання із журналу, чутиме від неї компліменти — бо ж усе можливо в уявнім світі, — а тоді переможно оголосить, що це її оповідання.

І от настав день, коли Енн понесла на пошту великий пухкий конверт, адресований, із розкішною самовпевненістю молодості й недосвідченості, редакторові найбільшого з великих журналів. Діана хвилювалася не менше за саму Енн.

— Як ти гадаєш, коли тобі надішлють відповідь? — запитала вона.

— Щонайбільше за два тижні. Ох, яка ж я буду рада й горда, якщо його приймуть!

— Авжеж, приймуть, і неодмінно попросять надіслати ще. Колись ти станеш знаменитою, як пані Морган, і я так пишатимуся, що знайома з тобою, Енн, — відповіла Діана, котра принаймні володіла безцінним умінням щиро захоплюватися талантами й чеснотами своїх друзів.

Минув тиждень райдужних мрій, та потім надійшла гірка мить пробудження. Якось надвечір Діана застала Енн у кімнатці на піддашші з підозріло червоними очима. На столі перед нею лежав конверт і зіжмаканий рукопис.

— Енн, невже оповідання відхилили? — недовірливо скрикнула Діана.

— Так, — коротко відповіла Енн.

— Той редактор, певне, здурів. Які він надав тобі пояснення?

— Жодних пояснень. Просто вклав картку з підписом, що оповідання не годиться до публікації.

— Я завжди була невисокої думки про цей журнал, — палко відказала Діана. — Оповідання в ньому й наполовину не такі цікаві, як у «Канадській жінці», хоч і коштує він набагато більше. Мабуть, той редактор просто упереджений до кожного, хто не янкі. Не журися, Енн. Згадай, що всі оповідання пані Морган спершу теж відхиляли. Надішли його до «Канадської жінки».

— Мабуть, так я й зроблю, — помалу втішаючись, мовила Енн. — І якщо його надрукують, надішлю примірник тому американському редактору. А захід сонця таки викину. Мені здається, пан Гаррісон слушно радить.

Захід сонця був безжально викреслений, та навіть попри це героїчне каліцтво редактор «Канадської жінки» повернув оповідання так швидко, що розгнівана Діана присяглася більше ніколи не читати цього журналу й негайно припинити на нього передплату. Другу відмову Енн прийняла зі спокоєм зневіри. Оповідання вона замкнула у скрині на горищі, де зберігалися старі твори учасниць літературного клубу, та спершу поступилася благанням Діани й дозволила їй переписати.

— Кінець моїм літературним прагненням, — мовила вона з гіркотою.

Енн нічого не розповіла панові Гаррісону, проте якось увечері він сам запитав її, чи прийняли оповідання до друку.

— Ні, редактор відхилив його, — просто відповіла вона.

Пан Гаррісон скоса поглянув на витончений профіль зарум’янілого обличчя.

— Ну, я думаю, ти писатимеш далі, — підбадьорливо мовив він.

— Ні, більше ніколи не буду навіть намагатися, — заявила Енн із безнадійною рішучістю дев’ятнадцятилітньої людини, перед носом якої щойно зачинилися двері.

— Я б не кидав писання зовсім, — замислено проказав пан Гаррісон. — Щось вигадував би час від часу, але редакторам не набридав. Описував би знайомих людей та місцини, і герої мої говорили би простою звичайною мовою, та й сонцю я дозволив би сходити й сідати звичним робом, і не здіймав би галасу через те. А якби писав про негативних персонажів, то давав би їм шанс виправитися — саме так, Енн. Бо хоч і є, мабуть, на світі жахливо погані люди, та їх нечасто зустрінеш, хоч пані Лінд і вважає, що всі ми споконвічні грішники. Та в більшості з нас усе ж є краплинка порядності. Пиши далі, Енн.

— Ні. То була дурниця з мого боку навіть сподіватися на те. Коли я закінчу Редмонд — учителюватиму далі. Бо вчителювати я можу, а писати — ні.

— Коли ти закінчиш Редмонд, саме час тобі вже буде віддаватися, — сказав пан Гаррісон. — Я не прихильник того, щоб довго зволікати зі шлюбом, як це було зі мною.

Енн підвелася й рушила додому. Часом пан Гаррісон ставав просто нестерпний. «Дати гарбуза», «нюні розпускати», «віддаватися»… Фе!!!