Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод. Страница 26

Як раділи дівчата, облаштовуючи своє гніздечко! За словами Філ, це було майже так само цікаво, як вийти заміж. Можна було тішитися, обживаючи власний дім, та ще й без такого клопоту як чоловік. Кожна привезла із собою милі чи корисні в господарстві дрібнички. Пріс, Філ та Стелла мали їх цілу купу, а картини знай собі розвішували на стінах, керуючись лише власним смаком і не виявляючи жодної поштивості до нових шпалер панни Патті.

— Люба, ми потім замастимо всі дірки воском — вона нічого й не помітить, — відповідали вони обуреній Енн.

Діана подарувала Енн подушку, наповнену пахучою глицею, а другу, щедро й гарно розшиту, вони із Прісциллою отримали від панни Ади. Марілла надіслала цілий ящик банок з варенням, і натякнула на кошик із ласощами до Дня подяки. Пані Лінд подарувала Енн одну ковдру із клаптиків і позичила ще п’ять.

— Візьми їх, — звеліла вона. — Хай ліпше служитимуть, аніж лежать на горищі, у тій валізі, де їх поб’є міль.

Жодна міль не могла би й близько підступитися до тих ковдр — вони так просмерділися нафталіном, що їх довелося на цілих два тижні розвісити в саду, перш ніж занести до кімнат. То було воістину рідкісне видовище для аристократичної Спофорд-авеню. А якось до дівчат прийшов сусід, набурмосений дідок-мільйонер, і забажав купити найяскравішу ковдру в жовті й червоні тюльпани, саме ту, що Енн дістала в подарунок від пані Лінд. Він сказав, що такі ковдри шила колись його мати, і він дуже, дуже хоче й собі одну на спомин про неї. Попри його розчарування, Енн ковдри не продала; утім, вона написала про це пані Рейчел. Ця ласкава добродійка відповіла, що має іще одну, таку саму ковдру, і може продати її. Отож, тютюновий король таки отримав бажану ковдру й наполіг на тім, щоб укривати нею ліжко, на превелике обурення його модної дружини.

Тієї зими ковдри пані Лінд добряче послужили мешканкам Дому Патті. Окрім численних переваг, він мав і вади. То був доволі холодний будинок; отож, коли надійшли морозні ночі, дівчата задоволено згорталися клубочками попід ковдрами пані Лінд, сподіваючись, що цю послугу їй буде зараховано до списку добрих справ. Енн розташувалася в блакитній спаленьці, яку так уподобала ще під час першого візиту. Прісцилла й Стелла зайняли велику спальню, Філ беззастережно вдовольнилася маленькою кімнаткою над кухнею, а тітоньці Джеймсіні належало жити в невеличкій кімнаті поряд із вітальнею. Смалько попервах спав на порозі.

За кілька днів після початку навчального року Енн, вертаючись додому з коледжу, завважила, що зустрічні перехожі ледь насмішкувато поглядають на неї. Дівчина стривожено міркувала, у чім річ. Капелюшок перехнябився? Чи розв’язався пасок? Вона озирнулася — і вперше побачила Смалька.

За нею назирцем дріботів, певне, найбільш занехаяний з усіх представників котячого роду. Уже давно не кошеня, він був довгастий, кощавий і вигляд мав пошарпаний та побитий. Обидва вуха були роздерті, одне око тимчасово вийшло з ладу, а морда здавалася гротескно підпухлою. Що ж до його кольору, то якби чорного кота добряче обсмалити з усіх боків — оце й нагадувало б заяложене, брудне хутро цього сухореброго приблуди.

Енн тпрусьнула на нього, але кіт і не думав тікати. Доки вона стояла, він сидів і докірливо глипав на неї єдиним здоровим оком, та щойно вона рушила далі, кіт підхопився й подріботів за нею. Енн мирилася з його товариством до самісіньких воріт Дому Патті, які рішуче захряснула перед його носом, наївно сподіваючись, що бачить його востаннє. Проте за п’ятнадцять хвилин, коли Філ відчинила двері, бурий котисько сидів уже на ґанку. Ба більше — він кулею рвонув у вітальню й скочив на коліна до Енн із благальним, та водночас і переможним «няв».

— Енн, — суворо запитала Стелла, — це твій кіт?

— Авжеж, ні, — гидливо скривилася Енн. — Він ішов за мною аж сюди. Я не могла його прогнати. Фе, іди геть! Я люблю пристойних і чепурних котів, коли їх не забагато, — але ж не таких потвор, як ти!

Утім, кіт відмовлявся йти геть. Він згорнувся клубочком на колінах Енн і замуркотів.

— Здається, він тебе вдочерив, — засміялася Прісцилла.

— Не хочу, хай забирається, — уперто відказала Енн.

— Бідолашне створіння голодує, — жалісливо мовила Філ. — Бачите, як випинаються кістки?

— Гаразд, я дам йому поїсти, а тоді хай вертається туди, звідки він прийшов, — непохитно відповіла Енн.

Кота нагодували й виставили за двері, проте вранці він так само стовбичив на ґанку. Там він просидів іще кілька днів, вдираючись усередину щоразу, коли двері відчинялися. Його нітрохи не турбував холодний прийом, і ні на кого, крім Енн, він не звертав жодної уваги. Зі співчуття дівчата годували його, та коли минув тиждень, вирішили, що пора вживати заходів. Тим часом зовнішній вигляд кота поліпшився. Око й морда загоїлися, він посправнішав; кілька разів дівчата навіть бачили, як кіт умивається.

— Та все одно лишати його тут не можна, — мовила Стелла. — Наступного тижня приїздить тітонька Джимсі, а вона привезе із собою кицьку Сару. Двох котів ми тримати не зможемо. Якщо лишити тут цього обсмаленого заброду, він постійно битиметься з кицькою Сарою. Він боєць за натурою. Вчора він бився з котом тютюнового короля й розгромив його на всіх фронтах.

— Треба його позбутися, — кивнула Енн, похмуро зиркаючи на предмет розмови, котрий із виглядом сумирного ягняти муркотів на килимку перед каміном. — Але як? Як можуть четверо беззахисних осіб жіночої статі позбутися кота, який не хоче, щоб його позбувалися?

— Ми приспимо його, — рішуче озвалася Філ. — Це найгуманніший спосіб.

— Та чи котрась із нас уміє присипляти котів? — так само похмуро запитала Енн.

— Я вмію, люба. Це одне з моїх — на жаль, небагатьох — корисних умінь. Удома я вже приспала кількох котів. Спершу треба дати йому добряче поснідати. Тоді взяти джутовий мішок, тут є один на кухонному ґанку, — запхнути туди кота й накрити дерев’яним ящиком. Узяти пляшечку із хлороформом, на дві унції, відкоркувати й поставити під ящик. Зверху покласти щось важке й зачекати до вечора. Мертвий кіт лежатиме, згорнувшись клубочком, наче вві сні. Ані болю, ані боротьби.

— Звучить наче просто, — із сумнівом у голосі проказала Енн.

— Це і є просто. От побачиш. Я все зроблю сама, — підбадьорливо мовила Філ.

Отож дівчата купили пляшечку із хлороформом, і наступного дня Смалько був засуджений до страти. Він смачно поснідав, умився й вистрибнув на коліна до Енн. Серце її стислося. Бідолашне створіння любило її, довіряло їй. Як вона могла позбавити його життя?

— Візьми його, — квапливо звернулася вона до Філ. — Я почуваюся вбивцею.

— Ти ж знаєш, він не страждатиме, — спробувала втішити її Філ, проте Енн утекла.

Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати.

— Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, — звеліла Філ, — а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу.

І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт.

— Він… він живий, — охнула Енн, розгублено сівши на поріг.

— Він мусить бути мертвий, — недовірливо мовила Філ.

Черговий тихенький нявкіт засвідчив, що це не так. Дівчата перезирнулися.

— Що нам тепер робити? — запитала Енн.

— Чого ж ви не йдете? — покликала Стелла, вигулькнувши у дверях. — У нас і могилка вже готова. «Усе завмерло, тиша залягла?», — жартома процитувала вона.

— О ні, мов гуркіт водоспаду вдалині, лунають стогони мертвенні, [22] — і собі процитувала Енн, урочисто вказуючи на ящик.

Вибух дружного сміху розрядив напругу.

— Лишимо його тут до ранку, — мовила Філ, вертаючи камінь на місце. — Він уже п’ять хвилин не нявкає. Напевно, це ми чули його передсмертні хрипи. Чи просто уявили їх під гнітом нечистого сумління.