Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод. Страница 49

— Мила Джейн, я така рада за неї, — сердечно відказала Енн. — Вона заслуговує всього найкращого.

— Я нічого лихого й не кажу про Джейн. Вона хороша дівчина — таж не з мільйонерок, а за того пана тільки гроші його й промовляють, будь певна. Пані Ендрюс каже, що він англієць і статок заробив на копалинах, та я знаю — він неминуче виявиться янкі. Грошви в нього незміряно, бо Джейн він засипає коштовностями з ніг до голови. Обручка в неї — ціле гроно діамантів, на її ручищі виглядає, мов пластир.

Пані Лінд не змогла стримати гіркоти у своїм тоні. Джейн Ендрюс, миршава, дрібна, безбарвна Джейн, заручена із мільйонером, тоді як Енн, здається, не освідчувався ще ніхто — ані заможний, ані бідний. А пані Ендрюс так нестерпно вихвалялася!

— А що Гілберт Блайт зробив із собою в коледжі? — запитала Марілла. — Я бачила його тиждень тому — він тоді щойно приїхав додому, такий блідий і змарнілий, що я його ледь упізнала.

— Він дуже сумлінно навчався цілий рік, — відповіла Енн. — Здобув диплом із відзнакою за успіхи в класичних мовах та премію Купера. Доти її цілих п’ять років нікому не присуджували. Тож, мабуть, він виснажився. Та й ми всі трохи втомлені.

— Ну, зате ти бакалавр гуманітарних наук, а Джейн Ендрюс — ні, і ніколи не буде, — відрубала пані Лінд із мстивим задоволенням.

Кілька днів потому Енн зазирнула в гості до Джейн, але її не було вдома — вона поїхала до Шарлоттауна «шити весільне вбрання», як гордовито проказала пані Ендрюс. «Звісно, ейвонлійська кравчиня за цих обставин не може вдовольнити Джейн».

— Я чула дуже радісні новини про Джейн, — відповіла Енн.

— Так, Джейн гарно влаштувалася, хоч вона й не бакалавр, — мовила пані Ендрюс, злегка скинувши голову. — Пан Інгліс — мільйонер, і у весільну мандрівку вони поїдуть до Європи. А коли повернуться — житимуть у розкішному мармуровому маєтку. Джейн лише одне турбує — вона така вправна господиня, а чоловік не дозволяє їй самій куховарити. Він такий заможний, що має власного кухаря. У них буде кухар, дві покоївки, кучер і ще один слуга на посилках. А ти що собі думаєш, Енн? Не схоже, щоб ти збиралася заміж після цього твого навчання в коледжі.

— О, — засміялася Енн, — я лишуся старою панною. Ніяк не можу знайти того, хто мені згодився б.

То було нечемно з її боку. Вона зумисне бажала нагадати пані Ендрюс, що коли й буде старою панною — це станеться не тому, що їй так і не випало нагоди вийти заміж. Проте пані Ендрюс негайно взяла реванш:

— Так, я завжди помічала, що перебірливі панянки лишаються ні з чим. А що то мені казали, буцім Гілберт Блайт заручений із якоюсь панною Стюарт? Чарлі Слоун запевняє, що вона дивовижна красуня. Це правда?

— Не знаю, чи правда, що він заручений із панною Стюарт, — відказала по-спартанському незворушна Енн, — але вона красуня, це безперечно.

— Я була певна, що ви з Гілбертом одружитеся, — мовила пані Ендрюс. — Гляди, Енн, бо так усіх женихів проґавиш.

Енн вирішила не продовжувати цієї дуелі з пані Ендрюс. Неможливо вести поєдинок із тим, хто на укол шпаги відповідає ударом бойової сокири.

— Оскільки Джейн немає, — гордо підводячись, мовила вона, — я, напевно, у вас нині не затримаюся. Зайду потім, коли вона буде вдома.

— Заходь, — пишно відказала пані Ендрюс. — Джейн кирпи не гнутиме. Вона хоче зберегти всіх своїх давніх друзів, і буде рада бачити тебе.

Мільйонер приїхав останнього травневого дня й забрав Джейн у сяєві розкоші. Пані Лінд зловтішно відзначила, що панові Інглісу, напевне, вже цілих сорок літ, він сухоребрий, низенький і сивуватий. Поза всяким сумнівом, вона нітрохи не зглянулася на цього добродія, перелічуючи всі його вади.

— Еге ж, підсолодити таку пігулку — то все його золото знадобиться, будьте певні, — урочисто мовила вона.

— Мені він здався добрим і сердечним чоловіком, — заперечила Енн, як віддана подруга. — І я певна, що він високо цінує Джейн.

— Гм, — тільки й відказала на те пані Лінд.

Наступного тижня заміж виходила Філ Гордон, і Енн їздила в Болінброк, щоб бути дружкою на її весіллі. Філ у білій сукні здавалася справдешньою феєю, а превелебний Джо так променів щастям, що ніхто не міг назвати його негарним.

— Ми їдемо у весільну мандрівку шляхами Еванджеліни, [45] — мовила Філ, — а потім оселимося на Паттерсон-стріт. Мама каже, що це жахливо, і що Джо бодай міг би взяти собі гідну парафію в пристойному місці. Та для мене й убогі нетрі Паттерсон-стріт будуть квітнути трояндами, якщо там буде Джо. Ох, Енн, мені аж серце болить від щастя!

Енн завжди тішилася щастю своїх друзів, та іноді кожна людина почувається самотньо, зусібіч оточена щастям, але чужим, не своїм власним. Так вона почувалася й після повернення в Ейвонлі. Цього разу перед нею була Діана, що купалася в неземнім блаженстві жінки, поряд із якою лежить її первісток. Енн дивилася на цю молоду матір у білій сорочці із сумішшю благоговіння й страху, що його досі не відчувала у своїм ставленні до Діани. Чи могла ця бліда жінка із блиском захвату в очах бути тією малою, рожевощокою чорнявою Діаною, з якою разом вони провели давні шкільні дні? У Енн виникло дивне відчуття покинутості — так, мовби місце їй було хіба в тих далеких дитячих літах, а до сьогодення вона не мала жодного стосунку.

— Який він красень, еге ж? — гордо мовила Діана.

Товстий хлопчик був викапаний Фред — так само кругленький, так само червоний. Енн не могла із чистим сумлінням назвати його красенем, проте щиро запевнила, що він солоденький, що вона б його поцілувала, і взагалі він диво який гарний.

— Досі я хотіла дівчинку, щоб назвати її Енн, — мовила Діана. — Але тепер, коли народився мій маленький Фред, я не проміняла б його й на мільйон дівчаток. Він просто не міг би бути ніким іншим, тільки своєю дорогоцінною особою.

— «Найдорожче і найкраще кожне немовля», — весело процитувала пані Аллан. — Якби народилася маленька Енн, ти відчувала б достеменно те саме.

Пані Аллан гостювала в Ейвонлі уперше після від’їзду — весела, добра й чарівна, як завжди. Давні подруги вітали її захоплено й радісно. Дружина нового ейвонлійського пастора була гідною, шанованою жінкою — та все ж не зовсім рідною душею.

— Я хочу, щоб він швидше ріс і починав говорити, — зітхнула Діана. — Так мрію почути, коли він скаже «мама». І ще я вирішила, що його перший спогад про мене мусить бути приємний і добрий. У моєму першому спогаді мама побила мене за якусь витівку. Я певна, що заслужила це; вона завжди була хорошою матір’ю, і я дуже її люблю. Але я таки воліла би, щоб мій перший спогад про неї був приємніший.

— У мене є лиш один спогад про маму — найдорожчий з усіх моїх спогадів, — відповіла пані Аллан. — Мені було п’ять років, і вона дозволила мені піти до школи разом із двома старшими сестрами. Після уроків сестри пішли додому окремо — кожна зі своїми подругами, і кожна думала, що я йду з іншою. А я втекла до тієї дівчинки, з якою гралася на перерві. Вона жила неподалік від школи, і ми ліпили пасочки з болота в неї на подвір’ї. Так гарно проводили час — аж тут прибігла моя сестра, задихана й люта. «Бридке дівчисько, — закричала вона, схопила мене за руку й потягла за собою, — ходімо додому негайно! Ох, ти й дістанеш! Мама дуже зла. Відшмагає тебе, то будеш знати». Мене ніколи не шмагали. Моє серце сповнилося таким несказанним жахом! Ніколи в житті я не була така нещасна, як тоді. Я не хотіла бути бридким дівчиськом. Фімі Кемерон мене запросила, а я ж не знала, що йти не можна. І тепер мене за це битимуть! Удома сестра затягла мене в кухню, де коло печі в сутінках сиділа мама. Мої ноги тремтіли так, що я ледве й могла стояти. А мама… мама підхопила мене на руки, без жодного гнівного чи докірливого слова, поцілувала й пригорнула до серця. «Мені було так страшно, що ти загубилася, доцю», — мовила вона дуже ніжно, і я бачила, з якою любов’ю мама дивиться на мене. Вона зовсім не сварила мене за ту витівку, лише сказала, що я ніде не повинна ходити без дозволу. А невдовзі після того мама померла. Отакий єдиний мій спогад про неї. Хіба ж він не прекрасний?