Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович. Страница 11

Я вам ще не набрид?

Вже, - спокійно відповів дід, і я не міг зрозуміти, чи він говорить правду, чи...

Я просто хотів висповідатися... – хотілося зализати рани відвертості.

Якщо переді мною – тобі прощено... – сказав Іван і пішов мити наші горнятка.

А мою увагу привернула маленька картина на дідовій стіні поряд зі старою фотографією дружини та новенькою сина зі сім’єю. Квіти на цій картині здавалися живими. Бачилося, що вони ворушаться від найменшого подиху вітру через відчинене вікно.

Гарні квіти, - звернувся я до діда, сподіваючись почути ще багато цікавого та розумного з життя маленького шедевра.

Квіти на картині не пахнуть. Пішли в гори, - вкотре за вечір “обламав” мене дід, як би не забарилися сказати мої друзі. І старий, знявши з дверей свою торбину-оберіг, попрямував до дверей.

Я дивувався його впевненій ході плаєм. І я згадав:

“Ніхто не думав побачити у ньому Івана Миколайовича, поважного директора школи. Він ішов собі зі закиненою на плече торбиною, реліквією, з домашнього музею, яка бачила ще, напевно, кріпацькі хліби, і співав. Усе відспівувало, бо розуміло – йде душа. І ховалися у найвіддаленіших закамарках лісів блуди-забіяки з усіх горів, і сиділи там злякано та безпорадно, бо він, ІВАН – знайшов у собі сили побачити світ тільки своїми очима. Герой! Нема в горах таких оберегів, щоб навішати йому на душу. Бо нема...

А наступного дня у його хаті поселилася багатодітна сім’я Гірняків, разом з онуками.

- Я відмовлявся, як міг, - пояснював усім старий Гірняк, - але він сказав: “Я сказав”, розумієте?

І всі розуміли. Якщо директор сказали – так було.

Відтоді дід Іван високо у горах, років уже двадцять, у затишній, збудованій колишніми учнями хатині”, - так розповідали майже всі у селі. Як легенду, завчену напам’ять ще з пастушиного дитинства.

А дід – не змінився! Роки не вплинули на його душу.

- Ходи завжди сміливо, але під ноги дивись, - тільки застеріг мене мудрагель, як я опинився в обіймах двох колючих смерічок.

Не літай, поки крила не виросли, - глузував з мене Іван.

Я ще намагався жартувати, хоча потовчена спина вимагала принаймні кисло скривитися:

Ви наврочили, - сказав я.

А ти чому піддався. В горах, насамперед, треба слухати гори.

Як гордо і смакуючи життям вмирало сонце!

Коли по вершинах хочеш ходити, навчися наперед лазити, - бубонів собі під ніс дід.

Коли? – вирвалось мені.

Не коли, а де. В голові. – І додав: - Давай присядемо.

Іван з-під лоба дивився мені прямо в очі – проникливим поглядом новоявлених знахарів з рекламних плакатів:

Ти впав з вершини. І тобі важко. Але ти не повинен себе жаліти. І боятися не повинен. Битий пес тіні лякається. Знаєш?

Знаю, - відповів я.

Ти повинен стати небитим. Багато було таких, які тільки хіба що на Богові не їздили, однак... вище себе не виросли. А ти ще не доріс – і в цьому твоя велика перевага. Тому чекай: не пхайся, де тебе не треба, та не пхай, що само котиться.

Я обдумував почуте, дід приховано дрімав, мені не заважав.

Потім я не витримав:

- А знаєте, що я побачив, сьогодні, в горах?

Не знаю.

Коли вмирало сонце, ви молоділи.

Помиляєшся. Я молодів, коли народжувалися зорі. Бо молодість – тільки в народженні, - повчально мовив Іван.

День народної творчості добігав кінця. Ми поверталися додому.

Ти зрозумів, що твої проблеми не нинішні та не твої? – серйозно запитав дід.

Так, – відповів я, – зрозумів. Дякую.

Бо справжнє багатство – у байдужості! У байдужості до того, що нашіптує тобі власна голова, приналежність якої до тебе лише у тому, що вона мешкає на твоїй шиї! І до цього треба прийти самому, адже нав’язане прозріння – темрява.

А... – знову прокинулися гори запитань.

На добраніч. Ти спиш там, - дід показав на лаву у кутку. – Ламай собі голову сам. І так не зламаєш.

Бо так.

Спати не хотілося.

Може?.. – я вийняв з сумки пляшку доброго вина і показав дідові. – Для кращого сну, га?

Аби думки не мучили, а без ласощів засну, - відрубав Іван.

На сон грядущий я подумав, що дід уже здитинів на старість, казками мене годуючи, і що він мудрець, світ якого не бачив. І я такий самий, тільки на кілька тисяч байдужостей молодший.

День погладжування проти шерсті...

Наступного дня діда як заклинило – мовчав зі самого ранку. Моє намагання розговорити старого тріщало по всіх швах. Урешті я ще покрутився навколо Івана безпорадною мухою в окропі, впевнено скапітулював, склав крила і пішов на дно, потім знову перетворився у Сергія Шукайла і махнув рукою на дивакуватого мовчуна. Пішов в гори й думав про те, що почув учора.

Суперечність їхала на суперечності та поганяла суперечністю. А я хотів готового рецепту, як одним махом вирішити всі проблеми й стати щасливим. А такого, напевно, - не є. Треба вибирати самому. Легко сказати, - вибирати, насправді ж: страшно і ліньки. І все. Галасуй не галасуй, все одно одержиш те, що сам собі створиш: інтуїцією, рішенням, потом та... кров’ю (дай Боже, щоб тільки своєю). І ще, напевно, багато чим, що приховано-мудро зветься “тощо”.

Гриби самі знаходили мене, всі на підбір стрункі та мускулисті. Я скинув сорочку, зімпровізував торбину і гордо вертався хвалитися своєю здобиччю. Дід Іван навіть не моргнув оком. Після такої реакції біляки з витвору мистецтва моментально перетворилися у звичайнісінький продукт харчування. Двоє моїх знайомих пастухів розпалювали вогонь.

О, буде файна юшка, - мовив безвусий Дмитро. – Молодець.

Мене ж цікавив тільки дід, правильніше, його хитра, вперта гра у мовчанку, хотілося вірити. У гру. Я знову трохи покрутився навколо Івана, але вирішив не уподобатися двічі ступаючому на граблі – мовчав теж, тільки весь час “випадково” і раптово мій всюдисущий ніс на якусь мить випереджав куди треба сущого носа діда. Це називається по-вченому – тактика. Іван тримає у руках паруючого чайника з цілющим напоєм – я збираю моментально всі горнята й біжу їх перемивати. Іван підходить до колоди, щоб нарубати дров – мені ж негайно потрібна сокира, щоб зішкребти зашкарубле болото зі взуття. Іван тихенько підходить з гребенем до овечки – я відпрацьовую з Мухтарем життєво необхідне собаче вміння приносити палицю... І так далі, і ще ціла купонька безобразливих примітивних тактичних ходиків.

Дід вперто не реагував. Пастухи щиро тішилися таким цирком і після кожного проколу штрикали мене на дідів манер колючою народною творчістю. Врешті я відступив. Не здався, ні, просто тактично вирішив вичекати підказки тієї ж підпільної підсвідомості.

Після смачнючої юшки Іван перший покинув вогонь і пішов у хату.

Чому він такий? – лишень запитав я своїх нових друзів.

Значить, так треба, - без вагань відповів вусатий Петро.

Я не такий наївний, щоб не здогадатися, що мене, зцивілізованого дикуна, нетрадиційно чомусь вчать. “А чи потрібно воно мені?” – з такою думкою я й пішов спати. З думкою і з прихованою в обіймах вухастої ночі усмішкою на вустах – все-таки день вдався.

Якщо хочеш бути вільним, вір тільки в Бога...

Бог зажди у тобі...

Дійсно правда: що день прийдешній нам несе не знають, напевно, й такі кмітливі віртуози, як святі на небі, що ліплять горшки – бо ніяка влада над умами не збагне маніакальності звивин людини, яка стала ВІЛЬНОЮ. Не второпає у всьому – за, при і біля всіх.

Ще тільки думало смеркати, а я вже шизів від старого (трохи негарні слова, однак стан передано правильно). Дід в прямому розумінні слова мене переслідував – носився біля розтерзаного ним же чоловічка крок у крок і повчав, повчав, повчав... Не втихомирювався ні на секунду. Вкапував у мою бідолашну голову віковічну народну мудрість і свій в горах назбираний незбагненний досвід... Однак за законами матінки природи все колись тю-тю, тобто закінчується. Втомився й Іван, або просто пожалів мене, або просто виконав, що задумав, так чи інакше – замовк. Покарабкався на вершину молитися Богові, Якому, складалося враження, він нічого не давав, тільки брав, брав, брав у бідолашного Всемогутнього.